Лариса Кравець

доктор філологічних наук, 
професор кафедри стилістики української мови 
Національного педагогічного 
університету імені М.П. Драгоманова 
(Київ, Україна)

Метафоричне вираження почуттів

у мові української поезії ХХ ст.

Специфіку відтворення внутрішнього світу людини, її почуттів і переживань у мові української поезії ХХ ст. визначає такий важливий світоглядний чинник, як кордоцентризм – емоційне сприйняття дійсності, акцентування сердечності, духовної реальності. Широке трактування й теоретичне обґрунтування кордоцентризм здобув у працях Г. Сковороди, П. Юркевича, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, які склали основу напряму української філософії – «філософії серця». На початку ХХ ст. «філософія серця» набуває особливої актуальності під впливом різних соціокультурних чинників, зокрема європейської «філософії життя». На перетині цих двох філософій виникає український модернізм.

Модернізм пов’язують з естетизмом, інтелектуалізмом, європеїзмом, а також глибоким психологізмом, інтересом до внутрішнього життя і світогляду людини. Внутрішній світ модерністи передають у конкретно-чуттєвих формах, часто профілюючи якісь нові властивості зображуваного. Власне, специфіка людського мислення концептуалізувати абстрактне за аналогією до конкретного стає визначальною у творчому процесі. Опредметнення ідеального полегшує сприйняття його, акцентує ті чи ті якості описуваного, викликає відповідну реакцію на нього та формує певний погляд на світ навколишній і внутрішній. Метафоризація почуттів у модерністській поезії відбувається переважно за антропоморфним і природоморфним типом. Метафоричному осмисленню підлягають різні почуття, але найчастіше любов, кохання, сум, туга.

Характерною рисою метафоризації почуттів у мові української поезії ХХ ст. є екстеріоризація їх, тобто вони постають відокремлено від людини, але водночас у взаємозв’язку з нею. Почуття у поетичних текстах аналогізують із різними істотами, рослинами, тваринами, явищами природи, стихіями, предметами тощо, які взаємодіють між собою та впливають на людину або людина на них: радість-мальва на устах (В. Вовк), прокидалась втіха блідолиця (О. Теліга), птиця-страх (І. Римарук).

Показовою для мови української поезії ХХ ст. є аналогізація почуттів з рідиною, яка наповнює людину, її душу, серце. Частотність цих метафоричних проекцій варіюється залежно від виду почуття: як рідке тіло здебільшого зображують радість і горе, рідше – жаль і щастя. Сильні почуття асоціюють із морем, зливою, повінню, кипінням, а слабкі – з краплею. Основа таких метафор – властивості рідини, зокрема, плинність, здатність змінювати форму під дією зовнішніх і внутрішніх чинників, перебувати в стані спокою або збурення, замерзання або кипіння. Проекція цих властивостей на концепти психічної сфери профілює змінність почуттів, їх кількість, інтенсивність вияву.

Надію, любов і кохання переважно аналогізують із рослинним світом, ґрунтуючись на зовнішніх характеристиках рослин та особливостях розвитку їх: за сприятливих умов рослини добре ростуть і зацвітають, милуючи око красою квітів, а за несприятливих – в’януть і гинуть. Відповідно появу і розвиток почуттів пов’язують із ростом, цвітінням, квітами, а їх ослаблення чи зникнення – із в’яненням, усиханням рослини: квітки надій в тернах розпуки (О. Олесь), в душі моїй – квітки, // квітки любові розцвітають (О. Олесь), тільки рви квітки кохання, // пий цілунки запальні! (Г. Чупринка), тепер ще квітка дійсності надією цвіте (Б.-І. Антонич), яскраві надії бажання // все відцвітає (В. Вовк).

Характерними для мови української поезії ХХ ст. є проекції на концепти психічної сфери властивостей вогню з уживанням лексем вогонь, іскра, полум’я, пожежа, жар, горіти, догоряти, попіл. Найчастіше з вогнем аналогізують щастя: давнього щастя полум’я знову // я розпалю (Г. Чупринка), догорає, попеліє дивне щастя (О. Теліга); надію: полум’ям надії і поради // обпали тривожного мене (А. Малишко); сукупність почуттів: в чиїх очах не заблищала іскра // напівкохання чи напівжурби (М. Рильський). Сильні почуття асоціюють із вогнем, багаттям, полум’ям, пожежею, а слабкі – з іскрою, жаром. У термінах концептосфери вогонь описують також стадії розвитку почуттів. Зародження якогось почуття називають іскрою: кожен бачив іскорку надії (А. Малишко), а його зникнення – догорянням, попелом тощо: а пориви-стріли // в душі молодій // забились у попіл // погаслих надій (О. Олесь), дорогий безцінний попіл // спалених надій (О. Олесь).

Жаль, горе та радість рідше аналогізують з вогнем, водночас їх часто пов’язують з відчуттям, яке викликає в людини дотик до вогню – печіння. Ці асоціації ґрунтуються на давній традиції осмислювати певні емоції як вогонь, про що свідчить, зокрема, етимологія слів горе, печаль, які пов’язані відповідно із горіти та полум’я, жар.

Різні почуття та емоції аналогізують також з вітром, бурею, хуртовиною або стихією загалом: і в бурі пристрасті, жаги й одчаю // в її знеможених руках // шаленства прапор полум’ям замає // й горітиме в віках (Ю. Клен), тривоги життєвої // тебе підхопить вітер злий (М. Рильський), стихії смутку і любові (Л. Костенко). Метафори такого типу профілюють силу почуттів та емоцій, їх спонтанність, непідвладність розуму.

Однією з найчастотніших у мові української поезії є метафоризація близьких, але не тотожних концептів любов і кохання. Їх близькість виявляється тільки в значенні «почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі», проте і в цьому аспекті вони різняться між собою. В. І. Кононенко, вказуючи на відмінність між ними, зазначає: «Кохання – почуття, звичайно окреслене поетично, з відтінком піднесеності, найчастіше менш тривале і стійке, але більш одухотворене. (…) Любов характеризує почуття випробуване, витримане часом, здебільшого більш глибоке, зважене, водночас і більш спокійне, “дозріле”»[1]. Інші значення слова «любов» виходять за межі позначення інтимних почуттів у соціальну та духовну сфери.

В українській літературі любов і кохання завжди були об’єктами поетизації, проте способи їх вираження в поетичному тексті постійно змінювалися. У модернізмі зображення любові набуває ознак еротизму, сексуальності, гріховності. Наприклад, у творчості В. Пачовського вираження почуттів ліричного героя підкреслено сексуальне, з багатьма фізіологічними подробицями. М. Ільницький зазначає: «поет ототожнив календарний цикл язичницької міфології з циклом людського життя від його зародження до кінця. У такому контексті еротизм сприймається як філософський мотив, що спирається на єдність людини й природи, мотив, який згодом, через кілька десятиліть, набуде поширення в українській поезії, зокрема в творчості таких поетів, як Олекса Стефанович та Богдан-Ігор Антонич»[2]. Лірика В. Пачовського близька до альбомної, але в ній відбувається, на думку Т. Гундорової, «десакралізація романтичного поетичного вислову», «руйнування самого ідеального поетичного значення, його деромантизація»[3].

Спрямовані на пошук ще не використовуваних способів відтворення почуттів модерністи поступово формують нову мову. М. Вороний, наприклад, аналогізує любов з предметом, що актуалізує платонічність, декоративність: любов – це талісман, // урочий подарунок, // любов – кип’ячий трунок // з ілюзій та оман. Ця модель метафори зафіксована і в поезії Л. Костенко, але тут вона профілює силу почуття, що допомагає вистояти людині у найскладніших ситуаціях: любов була єдиним талісманом, // а талісман ще звався – оберіг.

Більшість метафор любові і кохання в мові української поезії з початку і майже до кінця ХХ ст., незважаючи на розвиток різноманітних моделей любовного дискурсу, має переважно піднесений кордоцентричний колорит: моя любов така безтільна, // незмінно чиста й молода, // така свята, // пливе в уяві горда й вільна, // як в сяйві хмарка золота (Г. Чупринка). Еротичне забарвлення в метафорах любові і кохання фіксуємо рідше. Наприклад, у збірці І. Калинця «Віно для княжни» воно з’являється внаслідок метафоризації певних відчуттів, а також тіла і його частин, окремих жестів, фізіологічних процесів (тієї ночі твої перси виносили // на червоних вістрях зблукані // рибини пальців; смуги тіл // переломлених // у хвилі жаги). Цей еротизм у поезіях митця органічно поєднується із суспільно-протестними мотивами[4]. «Калинець уміє передати найтонші нюанси діалогу закоханих – мову жестів, розкошування, болю, – зауважує М. Ільницький. – Та водночас ніжні слова кохання є лише прелюдією до “колискової, / яка знає найласкавіші / у світі слова”, а спільним небом закоханих мусить бути “небо Вітчизни»[5].

У 90-ті роки ХХ ст. вираження любові і кохання у творах багатьох поетів набуває натуралістичності, буденності, стає зниженим. Відбувається підміна понять, коли замість почуттів любов’ю / коханням називають статеві контакти: в пасоці кохань // рентґенознімки ночі – простирадла... (О. Забужко).

Метафоризація любові / кохання впродовж ХХ ст. еволюціонувала від народницької платонічності через чуттєвість, еротичність до натуралізму постмодерністів.

Сум, а також пов’язані з ним смуток, журба, печаль, туга належать до часто опоетизовуваних емоційних станів людини. У творчості деяких поетів (представників «Молодої Музи» і «Української хати») вони є домінантами, які визначають тип мовомислення.

Сум, смуток, а також поетичні жура, зажура – це несильні, неглибокі і короткочасні емоції, пов’язані із невдоволенням людини і спричинені її невдачею. Інколи вони можуть бути навіть приємними, що засвідчують емоційно-оцінні означення: усміхнений сум (О. Пачовський), а вечір на лице сріблистий сум несе (Б.-І. Антонич), о які прекрасні // шовкові смутки (В. Стус), і по клавішах сивого смутку // ходять сині сумні слони (І. Драч).

Туга – найсильніше, інтенсивне і тривале почуття (наприклад, туга за батьківщиною), що характеризується найбільш неприємними переживаннями. У мові української поезії ХХ ст. туга часто має негативне емоційно-експресивне забарвлення: затопила чорна туга // мого серця береги (О. Олесь), душу міцно обгорнула // туга навісна (Г. Чупринка). Проте у творчості деяких письменників набуває позитивної характеристики. Наприклад, світла туга у Б. Лепкого, «цієї просвітленості, – за словами М. Ільницького, – надає їй те, що плинність конкретного прояву життя, конечність кожної окремої людської екзистенції заперечується нетлінністю й невмирущістю творчості, поезії, краси – духовністю, створеною людиною»[6]. Подібна характеристика туги трапляється і в поезії інших митців: засміялося серце у тузі (П. Тичина), довго слухав місяць тугу золоту (В. Сосюра), ніжна туга в колиханні верховіття (В. Вовк).

Нудьга, хандра – стан людини, викликаний її бездіяльністю, відсутністю інтересу до життя, до своїх занять тощо. Цей стан може тривати довго, перетворюючись у хронічний. У мові української поезії метафориція нудьги рідкісна й має переважно негативне емоційно-оцінне забарвлення: з-під стріх // сіра нудьга визирає (Б. Лепкий), гріха гарячка та хандри липкий намул (Б. Рубчак).

Печаль, журба посередники між сумом, тугою, нудьгою, зближуються з ними почергово. Печаль в українській поезії ХХ ст. означують слова гірка, крижана, глибока; журбу – сліпа, безкрая, гірка, тверда, а також лагідна.

Спектр значень слів сум, туга в мові української поезії ХХ ст. набагато ширший, ніж зафіксований Словником української мови. Їх осмислюють у зв’язку з людським життям, його плинністю і минущістю, й у зв’язку з історичною пам’яттю, колишньою славою, втраченою волею, й у зв’язку із суспільними подіями, що відбувалися за життя автора. У таких випадках сум, туга постають як філософські категорії, концепційні домінанти лірики (Б. Лепкий, П. Карманський, П. Тичина, Л. Костенко та ін.). Вони часто пов’язані із думкою, пам’яттю, спогадом, які не тільки становлять індивідуальний досвід, а й породжені знаннями, в яких досвід ліричного героя переплітається із досвідом народу, його історичною пам’яттю. Названі психічні процеси є то джерелом емоцій, то виникають під їх впливом: і чую – спогад, повний смутку, // в червоножилах тисне кров (Є. Плужник), так думки печаль прополоскала, // що, як сад під зливою, живу (Л. Костенко), смокче журба, як омела, // кров мою круглий рік (Д. Павличко), вітер журби відсіває // згадки зерня від полови (І. Калинець).

Сум, туга, печаль є атрибутами модерністичної поезії початку ХХ ст., тому їх метафоризацію найчастіше фіксуємо у поетичних текстах цього періоду. Здебільшого митці осмислюють названі емоції за аналогією до людини, що зумовлено впливом фольклорної традиції. Проте у фольклорних метафорах сум персоніфікований через якусь одну характерну для людини дію і виражений у лаконічній формі: сум (туга) обгортає, бере, обіймає, обхоплює, находить. Модерністи осмислюють сум масштабніше, психологізують його і виражають переважно у розгорнутих метафоричних конструкціях: Стежками попід гаєм // бездомний сум блукає. //Обходить перелоги, // рахує панські стоги, // обходить хлопські ниви // і плаче, нещасливий (Б. Лепкий).

Сум і туга іноді набувають екзистенційного характеру, постаючи в єдності як категорія існування людини (В. Свідзінський, Є. Плужник, Л. Костенко, В. Стус та ін.): ця прірва прикінця, уламок цей // злютованої висі й падолу, // оцей двогорбий замір родива, // ця туга на однім крилі – // усе назначено до тебе ще (В. Стус). Екзистенційні сум і тугу українські поети пов’язують із творчістю: росла у тілі передсмертна втома, // передпісенна туга – у душі (Л. Костенко). Зафіксовано також їх зв’язок із самотністю, що відповідає літературній традиції (наприклад, Т. Шевченко «Перебендя»): ти весь – на бережечку самоти, // присмоктаний до туги, ніби равлик, // від вибухлої злості занепалий, // не можеш межі болю осягти (В. Стус).

Із внутрішнім станом людини часто гармонує природа. Якщо в поезії ХІХ ст. відповідність внутрішнього стану людини і стану природи передавали за допомогою паралелізму, то в поезії ХХ ст. їх осмислюють у взаємозв’язку і взаємодії та виражають у метафорах: сама втекла в сніги, у глухомань, // щоб віднайти душевну рівновагу. // І віднайшла – гірку печаль світань, // і п’ю, немов невиброджену брагу (Л. Костенко).

Метафоризація внутрішнього світу людини в українській поезії відбувається впродовж усього ХХ ст., поступово еволюціонуючи та ускладнюючись, але водночас зберігаючи кордоцентричний колорит. Метафори почуттів виявляють характерне для української літератури в цілому поєднання емоційно-чуттєвого та соціального, національного аспектів.

---

[1] Кононенко В. І. Концепти українського дискурсу / В. І. Кононенко. – К. – Івано-Франківськ : «Плай», 2004. – С. 113.

[2] Ільницький М. На перехрестях віку : у 3 кн. / М. Ільницький. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – Кн. ІIІ. – 2009. – С. 309.

[3] Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму [вид. 2-ге, перероблене та доповнене] / Т. Гундорова – Київ: «Часопис “Критика”», 2009. – С. 250 – 251.

[4] Ільницький М. На перехрестях віку : у 3 кн. / М. Ільницький. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – Кн. ІІ. – 2008. – С. 219.

[5] Там само.

[6] Ільницький М. На перехрестях віку : у 3 кн. / М. Ільницький. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – Кн. ІIІ. – 2009. – С. 336