Яна Пархета

аспірантка кафедри

української літератури,

Кіровоградського державного

педагогічного університету ім. В. Винниченка

Концепція “я-центризму‏ ” 
у творчості письменників-шістдесятників 

(на матеріалі творчості Гр. Тютюнника та В. Дрозда)

Творчість письменників-шістдесятників, тимчасово звільнених від лещат політичної заанґажованості, є яскравим прикладом демонстрації ідеї людиноцентризму, вивільнення власного “Я‏”, широти оптики сприйняття цілого світу в світоглядних координатах окремої людини. Проза Гр. Тютюнника та В. Дрозда займає чільне місце у літературно-мистецькому дискурсі ХХ століття, який позначений високою мірою відвертості й новаторства. Поетикальні властивості їхніх художніх творів та власне таємниці психоструктури митців постійно перебувають під кутом зору авторитетних дослідників. Підтвердженням цього є значна кількість наукових розвідок, присвячених вивченню творчості Гр. Тютюнника та В. Дрозда. Проблеми поетики творчості Гр. Тютюнника розглянуто в працях І. Захарчук[1], Н. Зборовської[2], О. Лихачової[3], Л. Тарнашинської[4], Н. Тульчинської[5] та ін.; особливості творчості В. Дрозда вивчали М. Жулинський[6], Н. Манюх[7], А. Рябко[8], О. Січкар[9], Л. Яшина[10] та ін). Усе ж недостатньо дослідженою, за нашим переконанням, залишилась концепція «Я-центризму» (Л. Тарнашинська) як методу творчості письменників-шістдесятників, що й визначає актуальність наукових пошуків.

За об’єкт дослідження слугуватимуть щоденникові записи Гр. Тютюнника й В. Дрозда, спогади рідних і близьких та художні твори прозаїків, у яких, на нашу думку, найвиразніше простежується “Я-центризм” (оповідання Гр. Тютюнника “Дивак”, та В. Дрозда “Білий кінь Шептало”). 

Безапеляційним є твердження літературознавців, що 60-ті роки ХХ століття є знаковим періодом для суспільства. Часткова лібералізація окремих сфер буття стала ковтком свіжого повітря для творчої інтелігенції, сприяла широті їхнього мислення та втіленню власних ідей. Це й стало поштовхом до себесамоусвідомлення, оприявлення власного “Я”. Досліджуючи психосвіт письменників-модерністів, С. Михида наголошує на тому, що “наблизитися до окреслення психології окремого письменника […] значно легше, опираючись на здобутки доби, заангажованої індивідуалізацією”[11]. У автора йдеться про добу модернізму, великою мірою відкритою для самореалізації. 60-ті роки ХХ століття стали своєрідним продовженням тенденцій українського модерну. І. Жиленко зауважує, що суспільна атмосфера 60-х сприяла вираженню внутрішньої свободи особистості, адже “внутрішній тиск душі піднімався, опираючись зовнішньому тиску тиранічної держави”[12]. Тож можемо стверджувати, що яскраві творчі особистості, перебуваючи в суспільно-політичному становищі “хрущовської відлиги” мали змогу якнайкраще виразити внутрішні інтенції.

Прикметним є те, що художні твори заявлених нами митців дослідники розглядають переважно з позицій повоєнного лихоліття, проблеми дитини у вирі війни. Погоджуємось із Н. Манюх у тому, що “художня інтерпретація травмованого і незахищеного дитинства є своєрідним автобіографічним синергеном (АС) Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, В. Дрозда та ін. ”[13]. Попри це важко заперечити і суспільний аспект творчості того чи того автора. Як зауважує О. Матвєєва: “хоче того митець чи ні, але він виступає виразником ідей своєї епохи”[14].

“Шістдесятництво, – за визначенням І. Жиленко, – це був рух опору інтелігенції, дух бунтарства, що об'єднував абсолютно різних – і за манерою віршування, і за жанром, і навіть за робом діяльности – людей”[15]. Погодимось і з думкою О. Чепурної у тому, що “шістдесятництво постає носієм нової свідомості в життєвій реальності радянського міфу. Ознакою цього стало звернення митців до проблем духовності, внутрішнього світу людини, сенсу її існування”[16]. Як зауважує Л. Тарнашинська, “їхня відкритість людині й світові знайшла своє відображення насамперед у тематиці та художньо-поетикальних структурах і засобах, що їх вони культивували у своїй творчості”[17] і саме індивідуальне “Я” стало не лише «антрополого-персоналістським маркером літературного покоління, а й значною мірою визначило його художньо-стильові пошуки” [18] (курсив. – Л. Т.).

У мистецькому колі письменників-шістдесятників постать Гр. Тютюнника та В. Дрозда, безперечно, є знаковими. Художня спадщина письменників разом із творчими здобутками інших художників слова тієї літературної доби складає унікальну мистецьку мозаїку творів митців, об’єднаних духом свободи, незалежності, прагненням до самовираження. Адже художні твори письменників-шістдесятників вражають експериментами образної системи, різноманіттям проблематики, а також зануренням у психологію окремої особистості у контексті всього суспільства.

Гр. Тютюнник як чільний представник когорти шістдесятників у художніх творах культивував свободу особистості. Його щоденникові записи позначені відвертістю і щирістю, а спогади літературних ровесників митця засвідчують тяглість письменника до вільного вираження власних ідей, розуміння складних відносин у суспільстві. Безперечно, особисті інтенції автора мають місце в творчості, у чому переконує мегатекст митця.

Влучно охарактеризував Гр. Тютюнника М. Слабошпицький: “він один із небагатьох ніс у душі відчуття внутрішньої свободи”[19]. У щоденнику митця є запис, який засвідчує думку про те, що письменник не може працювати на замовлення, адже він пише відповідно до власних інтенцій. Письменник занотував: “Я не знаю ни одного класика, который бы творил по закону времени, по заказу. Каждый писал согласно своих субъективных творческих особенностей”[20].

Цінними для розуміння особливостей психосвіту письменника є спогади друзів про Гр. Тютюнника. Є. Гуцало відвертий у характеристиці письменника: у душі Гр. Тютюнника ніби боліло від неможливості повного розкриття єства, “плакала, билась, їй (душі. – Я. П.) було тісно в тій особистості, що звалась Григором Тютюнником, душа прагнула вирватись у безмежжя, немов її й могло вмістити саме безмежжя”[21]. Прагнення свободи переслідувало письменника завжди і всюди. Живучи в Києві, він намагався виїхати за місто, завжди поспішав кудись.

На роботі митець прагнув різноманітності, новаторства, а будучи вдома – невтомно шукав душевної рівноваги, спокою, розуміння. Цінуючи свободу та незалежність людини Гр. Тютюннику було важко звикнути до нецікавої роботи. Коли він працював учителем в школі, його обтяжувала канцелярська робота, звіти, конспекти, ієрархія в стосунках, де начальником є така ж людина, як і ти, але чомусь вона вважає себе вищою, кращою, розумнішою від усіх. Робота у різних видавництвах дала змогу вивчити різні типи особистостей і письменників, і тих, хто вважав себе такими. Але Гр. Тютюнник вважав, що незалежно від таланту кожен повинен бути ЛЮДИНОЮ. А головне – писати те, що відчуваєш, що наболіло. Гостре око письменника відразу помічало фальш як у людських стосунках, так і у творах прозаїків-початківців. Письменник не прощав надуманості, спотворення у відображені людських настроїв і зрілим письменникам. Якщо бачив неточності, відразу констатував – “брехня”. Ідею нескореної, незаангажованої політичною фальшивістю особистості Гр. Тютюнник втілював у художні твори. Вираження індивідуального “Я” майстерно втілено в оповіданні Гр. Тютюнника “Дивак”.

Досліджуючи вияви дивацтва у творчості митця, Н. Тульчинська[22] визначає його (дивацтва. – Я. П.) як спосіб випробувань головних героїв для перевірки їхніх високоморальних якостей. Головний герой оповідання “Дивак” – школяр Олесь. Навіть в імені хлопчика відчувається м'якість та жіночність. Передусім, акцентуємо увагу на зовнішності головного героя: “Очі в нього чорні, глибокі, як вода в тіні, дивляться широко, ніби хочуть зрозуміти весь світ”[23]. Величезні очі Олеся ніби прагнуть одночасно побачити все, що навколо нього. Свідченням того, що Олесь надзвичайно здібний, креативний, є малювання на снігу: “іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяде навпочіпки й водить пальцем сюди, туди. Дивись, хата виходить, з бовдура дим валує, а на тину півень горланить, розчепіривши дзьоба ножицями”[24].

На проникливість, співпереживання, чутливість вказують щоденникові записи Гр. Тютюнника. У щоденнику є запис від 28 листопада про спостереження над убитим голубом: “Видел раздавленного автомашиной голубя. Лежит на спине, распластав крылья, белые и в крови. Голубь мира… Грустный символ. Из подъезда вывернула машина. Я остановился. Неужели переедет еще раз? Колесо катится прямо на труп. Шофер улыбается, болтает с кем-то в кабине. Потом взглянул вперед, немножко приподнялся и перестал смеяться. Машину круто повело к бровке, голубь остался лежать в той же позе. И тогда я заметил, что не дышал около минуты…”[25].  Таким же чутливим постає в оповіданні й Олесь. Про його проникливість свідчить той факт, що хлопчик чує, як помирає сосна: “Його ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло, а внизу під підошвами у Олеся ворушилось коріння – помирає сосна..  ”[26]. Уява і допитливість дитини виявляється і тоді, коли він, лежачи на льоду, намагався вгледіти дно річки: “Олесь ліг долілиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно. Воно тьмарилось мулистим пилком, пускало бульбашки, котрі прилипали до криги, – білі, круглі, як воляче око […] І ввижається Олесеві маленька хата під кущем водяної папороті”[27]. Дух свободи і незалежності переповнював Олеся. Одним із прикладів вираженням цього є епізод, коли Олесь побачив щуку, яка тримала пліточку. “Пусти, – видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду. Та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Він підхопився на ноги і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода”[28].

Поведінка хлопчика вказує на те, що йому комфортно бути наодинці з природою. Свідченням цього є і те, що у своїх мріях він уявляє себе якраз самотнім: “а в тій хатці – він, біля віконця сидить, рибку стереже. Забажав – вийшов. Ніхто тебе не займе. Іди куди заманеться”[29]. У шкільному саду Олесь блукав до вечора: спостерігав за гіллям дерев, слухав, як шугонів вітер, а колихання дерев нагадувало йому тривожний стогін. Загалом самотність, як своєрідний синонім свободи для Гр. Тютюнника, є невід'ємною частиною характеротворення його персонажів. Слушно зазначає І. Цюп’як, що дивацтво головних героїв новеліста “є формою самозбереження краси своїх індивідуальних духовних сутностей”[30]. Погодимось і з Н. Тульчинською, яка визначає, що автор розуміє, співчуває своїм героям-дивакам і “їхнє особистісне “Я” співвідноситься з авторським ідеалом людини, м’якої, ніжної, лагідної, щирої, доброї, сором’язливої, слухняної, щедрої, працелюбної, вірної, закоханої в природу”[31].

Очевидно, це пов'язано і з прагненням до усамітнення Гр. Тютюнника. Він полюбляв тишу, намагався частіше виїжджати на природу: до річки, в ліс, у село. Так, у спогадах багатьох респондентів знаходимо, що Тютюнники полюбляли усамітнюватись серед людей. О. Черненко, писала про те, що не усі розуміли братів Тютюнників. Навіть рідним і близьким важко було з ними в спілкуванні: “Любили братів люди, тягнулися до них, в той же час і не розуміли, бувало”[32].  Про свободу і творчу незалежність Олеся свідчить і його поведінка на уроці малювання. Замість того, щоб малювати перегнійний горщик, Олесь намалював красивого дятла, якого побачив у лісі. Вчителька Матильда Петрівна пригрозила Олесеві двійкою з принципу, хоча дятел їй дуже сподобався, “але вона добре знала, що таке вчительська принциповість”[33]. Протидіючи авторитарній системі, Олесь забрав речі і вийшов з класу в шкільний сад, де йому більше подобалось. Там він відчував гармонію і єдність з природою: “Там він блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу калину, поки не набив оскоми. Потім шукав осикові трухляки, ховав за пазуху і, напнувши пальтечко на голову, дивився: світять чи не світять? ”[34].

Спільною рисою Гр. Тютюнника і В. Дрозда є прагнення бачити, відчувати поза зовнішньою оболонкою внутрішній світ людини. На анторопонаповненість художніх творів В. Дрозда вказує більшість дослідників його творчості. М. Жулинський зазначає, що “упродовж усього свого надзвичайно інтенсивного і плідного творчого життя, був особливо чутливий до змін у суспільній атмосфері, майстерно реагуючи на пониження духовної температури в настроях і почуттях його сучасників”[35]. Н. Манюх стверджує, що “авторське Над-Я присутнє у всіх творах В. Дрозда, ним він вимірює думки і вчинки персонажів, наголошуючи, що усі його писання – це насамперед історія його власної душі”[36]. І сам В. Дрозд зізнавався: “цікава властивість мого характеру – бачити душу живу у кожній речі, жаліти речі, як живі, і водночас бути таким жорстким у стосунках із людьми”[37]. Яскравим прикладом демонстрації ідеї Я-центризму у творчості В. Дрозда є оповідання “Білий кінь Шептало”, у якій, за переконанням М. Жулинського, “27-літній прозаїк застерігав від загрозливої руйнації особистості, перетворення її на безіменну частку колективної череди, сірої маси сліпих виконавців чужої волі, наказів, директив, постанов”[38]. Переконані в тому, що образ коня Шептала можна вважати індивідуально-авторським символом свободи. Зокрема Н. Підгаєвська визначає, що в підтексті оповідання приховане “загнуздане нагайкою табунне існування радянського суспільства, де відсутня власна воля та влада над життям”[39].

Білий кінь Шептало є уособленням вільної, гордої, незалежної особистості. Як і дивак Олесь, він не був схожим на інших. Його інакшість проявлялась як зовнішньо – “Шептало, кінь особливий, кінь білий[40]” (Виділення. – Я. П.), глибинні очі, так і через поведінку в табуні (завжди тримався осторонь інших коней). Натомість конюх Степан, який розпоряджався конями був “маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь землисто-сірий, з брудними, корявими ручиськами”, що увиразнює приземленість та ницість його як особистості. Через окремішність Шептала коні спочатку дивувались йому, а згодом звикли. Не змирився з цим лише Степан, який відчув утаємничену внутрішню свободу білого коня: “Бач, не п'є, бісова худобина, – почувся хриплий Степанів голос [...]. – Надівай недогнуздок та й веди, бо не встигнете”[41]. Степан, усвідомлюючи свободолюбство коня, не міг дозволити йому відчути солодкий щем свободи, адже сам того, очевидно, ніколи не мав. Дитинство Шептала проходило серед зелених просторів, пахощів трави, чистих річок: “матір упрягали в лісникову двоколку, а він біг збоку зеленими розорами доріг, зазирав у зелені сутінки хащ, заходив по коліна в жовтогарячі лісові ромашки”[42]. Шептало уже давно зрозумів, що краще не пручатися, не демонструвати запальність свого характеру, адже отримати батога від Степана – дуже принизливо для коня, краще зайняти позицію – “бути осторонь”, збоку спостерігати за поведінкою інших. Розуміючи, що дисципліну в табуні потрібно постійно підтримувати, Шептало прощав Степанові його батоги, адже “без цього не можна, без цього ніякого порядку не було б серед коней”[43]. Хоча насправді такі роздуми є лише ілюзією, свідченням свідомого пристосування до обставин. Коли Степан вибрав Шептала для поїздки до міста, яку інші коні вважали за найлегшу роботу, він вважав приниженням його гідності “ходити по колу, топтати власні сліди [...] він соромився упряжі, соромився становища робочої худобини, яку вільно запрягати, поганяти, стьобати батогом кожному Степанові…” [44]. Усе ж Шептало виправдовував вибір Степана тим, що саме на такого коня, як він, можна покластися, адже він не підведе. Шептало упродовж багатьох років навчився вдавати покору, оскільки вже мав розуміння того, що “супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки”[45].

Проте запах свободи час від часу бентежив свідомість Шептала, через неспроможність забути запах волі, необмеженого простору, знаного в дитинстві. Одним із проявів ілюзії влади коня над Степаном стало іржання Шептала, що спровокувало лють конюха. У відповідь на свавілля коня Степан безжально бив його спину дротяним охвістям. Кульмінаційним в оповіданні є епізод усвідомлення конем своєї ницості, непотрібності: “несподівано все йому відкрилося, побачилося без попон, без прикрас, ніби відкраяна зненацька глиба чорнозему”[46]. Оповідання побудоване настільки майстерно, що постійно тримає читача в напрузі. Відчуття колишньої свободи щоразу виштовхувалось на поверхню, і там, на косогорі, Шепталу запахло травою, дощем, квітами, степом – свободою. І тоді, Шептало відчув усередині страх: “будоражливий, живлющий страх, що кликав до відважної боротьби, до змагання”[47]. Нескорена особистість не зможе довго вдавати раба, жити за чужими правилами, розчинятись серед сірої маси. Небажання підпорядковуватись, жити в постійній напрузі сягає кульмінації, коли Шептало виривається: він “дико звівся на задні ноги, біснувато стріляючи страшними кривавими очима”[48]. У цей момент кінь нарешті відчув смак свободи: “воля пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових  трав і молодого сіна. Йому ще ніколи в житті не бігалося так легко [...]. Не було ні хомута, ні голобель, і ніхто не сіпав за віжки, вказуючи шлях”[49].

Л. Тарнашинська, осмислюючи феномен шістдесятництва крізь призму філософії екзистенціоналізму, визначає що життєві ситуації, в яких перебуває людина вимагають вибору рішення і “лише у свободі вибору людина реалізує себе, і це єдино можлива форма самореалізації особистості”[50]. В умовах тоталітаризму було два варіанти: працювати на замовлення системи або піти у внутрішню еміграцію. Саме зі свободи вибору, на думку Л. Тарнашинської, бере початок індивідуалізація творчого Я, немислима “без постійного супровідного процесу індивідуації особистості”[51]. Яскравим виявом такого процесу є творчість Гр. Тютюнника і В. Дрозда в цілому та оповідання “Дивак”, “Білий кінь Шептало” зокрема. А аналіз під кутом зору Я-центризму є досить продуктивним для осмислення місця творчої особистості в соціумі та її самореалізації в творчості, що може стати перспективою наступних наукових досліджень.

ЛІТЕРАТУРА:

1. 1.            Вічна загадка любові : Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника [Текст ] / [упоряд. А. Шевченко]. – К. : Рад. письменник, 1988. – С. 229.
   2.            Григір Тютюнник. Бути письменником: Листи. Щоденники. Записники [Текст ] // Упорядк., передмова Олексія Неживого. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С.435.
   3.            Дрозд В. Г. Ирій : повісті, оповідання [Текст ] / В. Г. Дрозд. – Х. : «Фоліо», 2008.– 320 с.
   4.            Жиленко І. Homo feriens / І. Жиленко // Сучасність. 4 квітня. – 2002. – С. 132.
   5.            Жиленко І. Homo feriens / І. Жиленко // Сучасність. жовтень . – 1997. – С. 18.
   6.            Жулинський М. Г. Острів у вічності був обіцяний майстрові ще на землі (до 70-річчя Володимира Дрозда) / М. Г. Жулинський // Слово і час. – 2009. - № 10. – С. 3-10.
   7.            Захарчук І. В. Культуролого-естетичні функції малої прози Григора Тютюнника (Семантика та динаміка проекцій) [Текст] :  автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / Захарчук Ірина Василівна; Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка.  – К., 1998. – 16 с.
   8.            Зборовська Н. В. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури [Текст ]: [монографія] / Н. В. Зборовська. – К. : «Академвидав», 2006. – 504 с.
   9.            Лихачова О. А. Поетика новелістичної творчості Григора Тютюнника [Текст] : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / Лихачова Олеся Анатоліївна; Запорізький державний університет. – Запоріжжя, 2002. – 16 с.
   10.         Манюх Н. Б. Поетика характеротворення  у прозі В. Дрозда [Текст ] / Н. Б. Манюх. – Івано-Франківськ. – 2008. – С. 13-19.
   11.         Манюх Н. Б. Рефлексія дитинства у творчості В. Дрозда: художня та документальна інтерпретація / Н. Б. Манюх // Література. Діти. Час: Вісник Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва. Вип. 2. – Тернопіль; Навчальна книга – Богдан, 2012. – С. 54.
   12.         Матвєєва О. Художній текст і антропоцентризм / О. Матвєєва // Новітня філологія. – 2005. – № 1 (21). С. 243.
   13.         Михида С. П. Психопоетика українського модерну: Проблема реконструкції особистості письменника [Текст ]: [монографія] / С. П. Михида. – Кіровоград : «Поліграф-Терція», 2012. – 352 с.
   14.         Підгаєвська Н. Елементи фольклоризму в оповіданнях В. Дрозда / Наталія Підгаєвська // Література. Фольклор. Проблеми поетики. – Вип. 32. – Київ: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2009. – С. 343.
   15.         Рябко А. В. Художній наратив малої прози Володимира Дрозда / А. В. Рябко // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. – 2014. - № 1107. – Вип. 70. – С. 140-143. 
   16.         Січкар О. М. Проза В. Дрозда: психологічні аспекти [Текст] : автореферат дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 "Українська література" / Січкар Оксана Миколаївна ; Запоріз. держ. ун-т. – Запоріжжя, 2008. – 16 с.
   17.         Тарнашинська Л. Б. Презумпція доцільності : Абрис сучасної літературознавчої концептології [Текст] / Л. Б. Тарнашинська. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», – 2008. – 534 с.
   18.         Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління: (історико-літературний та поети кальний аспекти) [Текст] : [монографія] / Л. Тарнашинська. – К. : Смолоскип, 2010. – 632 с.
   19.         Тульчинська Н. М. Своєрідність художнього вираження психологізму у творчості Григора Тютюнника [Текст] :  автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / Тульчинська Наталія Михайлівна; Дніпропетр. нац. ун-т. – Д., 2002. – 15 с.
   20.         Тютюнник Г. М. Холодна м’ята: оповідання, повісті, твори для дітей [Текст]: // Упорядк і передм. П. П. Засенка. – [Вид. друге]. – К. : Укр. письменник, 2014. – 844 с.
   21.         Цюп’як І. К. Українська новела 20-80-х років ХХ століття в контексті сучасних інтерпретацій [Текст]: [монографія] / І. К. Цюп’як. – Д. : Національний гірничий університет, 2013. – 198 с.
   22.         Чепурна О. В. Дискурс дитини у прозі українських письменників-шістдесятників (Гр. Тютюнник, В. Близнець, Є. Гуцало) [Текст] : автореферат дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 "Українська література" / Чепурна Олена Володимирівна; Кіровоградський державний педагогічний університет ім. Володимира Винниченка. – Кіровоград, 2008. – 20 с.
   23.         Черненко О. Не зміліє пам’яті криниця: Спогади про Григорія та Григора Тютюнників / [післям. М. Слабошпицького]. / О. Черненко. – К. : Ярославів вал, 2001. – 255 с.
   24.         Шеховцева О. «Бог, люди і я» – щоденник із коментарями Володимира Дрозда / О. В. Шеховцова // Вісник Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. Сер. Філол. науки. – Луганськ, 2011. – № 3 (214), ч. 3. – С. 209.
   25.         Яшина Л. Проза Володимира Дрозда: міфопоетичний дискурс [Текст] / Л. І. Яшина. – Д. : ООО «БАЛАНС-КЛУБ», 2003. – 176 с.

---

[1] Захарчук І. В. Культуролого-естетичні функції малої прози Григора Тютюнника (Семантика та динаміка проекцій) [Текст] :  автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / Захарчук Ірина Василівна; Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка.  – К., 1998. – 16 с.

[2] Зборовська Н. В. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури [Текст ]: [монографія] / Н. В. Зборовська. – К. : «Академвидав», 2006. – 504 с.

[3] Лихачова О. А. Поетика новелістичної творчості Григора Тютюнника [Текст] : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / Лихачова Олеся Анатоліївна; Запорізький державний університет. – Запоріжжя, 2002. – 16 с.

[4] Тарнашинська Л. Б. Презумпція доцільності : Абрис сучасної літературознавчої концептології [Текст] / Л. Б. Тарнашинська. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», – 2008. – С. 154.

[5] Тульчинська Н. М. Своєрідність художнього вираження психологізму у творчості Григора Тютюнника [Текст] :  автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / Тульчинська Наталія Михайлівна; Дніпропетр. нац. ун-т. – Д., 2002. – 15 с.

[6] Жулинський М. Г. Острів у вічності був обіцяний майстрові ще на землі (до 70-річчя Володимира Дрозда) / М. Г. Жулинський // Слово і час. – 2009. - № 10. – С. 3-10.

[7] Манюх Н. Б. Поетика характеротворення  у прозі В. Дрозда [Текст ] / Н. Б. Манюх. – Івано-Франківськ. – 2008. – С. 13-19.

[8] Рябко А. В. Художній наратив малої прози Володимира Дрозда / А. В. Рябко // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Карабіна. Сер. : Філологія. – 2014. - № 1107. – Вип. 70. – С. 140-143. 

[9] Січкар О. М. Проза В. Дрозда: психологічні аспекти [Текст] : автореферат дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 "Українська література" / Січкар Оксана Миколаївна ; Запоріз. держ. ун-т. – Запоріжжя, 2008. – 16 с.

[10] Яшина Л. Проза Володимира Дрозда: міфопоетичний дискурс [Текст] / Л. І. Яшина. – Д. : ООО «БАЛАНС-КЛУБ», 2003. – 176 с.

[11] Михида С. П. Психопоетика українського модерну: Проблема реконструкції особистості письменника [Текст ]: [монографія] / С. П. Михида. – Кіровоград : «Поліграф-Терція», 2012. – С. 8-9.

[12] Жиленко І. Homo feriens / І. Жиленко // Сучасність. 4 квітня. – 2002. – С. 132.

[13] Манюх Н. Б. Рефлексія дитинства у творчості В. Дрозда: художня та документальна інтерпретація / Н. Б. Манюх // Література. Діти. Час: Вісник Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва. Вип. 2. – Тернопіль; Навчальна книга – Богдан, 2012. – С. 54.

[14] Матвєєва О. Художній текст і антропоцентризм / О. Матвєєва // Новітня філологія. – 2005. – № 1 (21). С. 243.

[15] Жиленко І. Homo feriens / І. Жиленко // Сучасність. жовтень . – 1997. – С. 18.

[16] Чепурна О. В. Дискурс дитини у прозі українських письменників-шістдесятників (Гр. Тютюнник, В. Близнець, Є. Гуцало) [Текст] : автореферат дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 "Українська література" / Чепурна Олена Володимирівна; Кіровоградський державний педагогічний університет ім. Володимира Винниченка. – Кіровоград, 2008. – 20 с.

[17] Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління: (історико-літературний та поети кальний аспекти) [Текст] : [монографія] / Л. Тар нашинська. – К. : Смолоскип, 2010. – С. 16.

[18] Там само. – С. 8.

[19] Григір Тютюнник. Бути письменником: Листи. Щоденники. Записники [Текст ] // Упорядк., передмова Олексія Неживого. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С.435.

[20] Там само. – С. 229.

[21] Вічна загадка любові : Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника [Текст ] / [упоряд. А. Шевченко]. – К. : Рад. письменник, 1988. – С. 229.

[22] Тульчинська Н. М. Своєрідність художнього вираження психологізму у творчості Григора Тютюнника [Текст] :  автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / Тульчинська Наталія Михайлівна; Дніпропетр. нац. ун-т. – Д., 2002. – 15 с.

[23] Тютюнник Г. М. Холодна м’ята: оповідання, повісті, твори для дітей [Текст ]: // Упорядк і передм. П. П. Засенка. – [Вид. друге]. – К. : Укр. письменник, 2014. – С.65

[24] Там само. – С. 65.

[25] Григір Тютюнник. Бути письменником: Листи. Щоденники. Записники [Текст ] // Упорядк., передмова Олексія Неживого. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С.261.

[26] Тютюнник Г. М. Холодна м’ята: оповідання, повісті, твори для дітей [Текст ]: // Упорядк і передм. П. П. Засенка. – [Вид. друге]. – К. : Укр. письменник, 2014. – С.66.

[27] Там само. – С. 67.

[28] Там само. – С. 67.

[29] Там само. – С. 67.

[30] Цюп’як І. К. Українська новела 20-80-х років ХХ століття в контексті сучасних інтерпретацій [Текст]: [монографія] / І. К. Цюп’як. – Д. : Національний гірничий університет, 2013. – С. 160-161.

[31] Тульчинська Н. М. Своєрідність художнього вираження психологізму у творчості Григора Тютюнника [Текст] :  автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / Тульчинська Наталія Михайлівна; Дніпропетр. нац. ун-т. – Д., 2002. – С. 10.

[32] Черненко О. Не зміліє пам’яті криниця: Спогади про Григорія та Григора Тютюнників / [післям. М. Слабошпицького]. / О. Черненко. – К. : Ярославів вал, 2001. – С. 104.

[33] Тютюнник Г. М. Холодна м’ята: оповідання, повісті, твори для дітей [Текст ]: // Упорядк і передм. П. П. Засенка. – [Вид. друге]. – К. : Укр. письменник, 2014. – С.68.

[34] Там само. – С. 69.

[35] Жулинський М. Г. Острів у вічності був обіцяний майстрові ще на землі (до 70-річчя Володимира Дрозда) / М. Г. Жулинський // Слово і час. – 2009. - № 10. – С. 7.

[36] Манюх Н. Б. Рефлексія дитинства у творчості В. Дрозда: художня та документальна інтерпретація / Н. Б. Манюх // Література. Діти. Час: Вісник Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва. Вип. 2. – Тернопіль; Навчальна книга – Богдан, 2012. – С. 58.

[37] Шеховцева О. «Бог, люди і я» – щоденник із коментарями Володимира Дрозда / О. В. Шеховцова // Вісник Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. Сер. Філол. науки. – Луганськ, 2011. – № 3 (214), ч. 3. – С. 209.

[38] Жулинський М. Г. Острів у вічності був обіцяний майстрові ще на землі (до 70-річчя Володимира Дрозда) / М. Г. Жулинський // Слово і час. – 2009. - № 10. – С. 8.

[39] Підгаєвська Н. Елементи фольклоризму в оповіданнях В. Дрозда / Наталія Підгаєвська // Література. Фольклор. Проблеми поетики. – Вип. 32. – Київ: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2009. – С. 343.

[40] Дрозд В. Г. Ирій : повісті, оповідання [Текст ] / В. Г. Дрозд. – Х. : «Фоліо», 2008.– С. 293.

[41] Там само. – С. 299.

[42] Там само. – С. 298.

[43] Дрозд В. Г. Ирій : повісті, оповідання [Текст ] / В. Г. Дрозд. – Х. : «Фоліо», 2008.– С. 297.

[44] Там само. – С. 294.

[45] Там само. – С. 295.

[46] Там само. – С. 298.

[47] Там само. – С. 299.

[48] Там само. – С. 298.

[49] Там само. – С. 299.

[50] Тарнашинська Л. Б. Презумпція доцільності : Абрис сучасної літературознавчої концептології [Текст] / Л. Б. Тарнашинська. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», – 2008. – С. 230.

[51]Там само. – С. 230.