Михайло Пилинський

студент ІV курсу, 409 уп групи
факультет української філології 

та літературної творчості імені А. Малишка
НПУ імені М. П Драгоманова
(Київ, Україна)

Вплив дискурсу свободи і несвободи 

на інтерпретацію історичних подій 

у літературних творах

(на матеріалі поеми «Розстріляне безсмертя» Володимира Сосюри і поеми «Прокляті роки» 

Юрія Клена)

Українська література, як і мова, завжди була і оберегом, і рушієм державотворення. Сталося так, що саме через бездержавність найкращі українські інтелектуальні сили або ставали митцями і залишалися назавжди у історичній пам’яті народу, або розчинялися в імперських адміністраціях вільно чи невільно розвиваючи державну потугу імперій, до яких належали українці.

Але в умовах імперського ідеологічного тиску і асиміляції письменницька праця часто перебувала під пильною увагою адміністрації. Бути вільним у своїх думках і творчості у таких умовах було надзвичайно складно, інколи навіть небезпечно.

Особливо складною була творча та особиста доля українських письменників і поетів під час панування тоталітарної радянської ідеології, коли кожен крок, кожне слово оцінювалося відповідними органами і уважними читачами з НКВД-КГБ, а їхня оцінка нерідко була фатальною для митця. Найбільш небезпечними були 20 – 30 роки коли було справді зачищено все, що хоча б потенційно не збігалося із офіційним поглядом на дійсність. А оскільки погляд у часі також корегувався, то часто те, що ще вчора вважалося припустимим, оголошувалося ворожим вже нині. І тоді репресивна машина просто перемелювала людські долі на табірний порох.

Тому ті, що залишалися живими змушені були вдаватися до самоцензури. Вони жили і творили в умовах постійної «дводумності» (Дж. Оруел), масштаби якої важко осягнути перебуваючи за межами тієї системи.

Ось чому дуже важливо порівняти тематично близькі твори українських літераторів, які належали до одного творчого покоління, писали на однакові теми, проте перебували у різних політичних системах. Таке порівняння допомагає не лише виявити фактологічні розбіжності у змалюванні історичних подій і особистостей, воно дає можливість дослідити ступінь творчої свободи автора, побачити як тоталітарний режим формує самовираження митця і ставить його собі на службу.

Водночас таке порівняння допоможе нам зрозуміти, як в умовах дводумності талановитий митець намагається врятувати своє творче начало і захистити своє право на вільне самовираження.

Порівняльний аналіз поеми Володимира Сосюри «Розстріляне безсмертя» із поемою «Прокляті роки» Юрія Клена допоможе нам краще зрозуміти наше минуле.

Ці митці належали до однієї епохи. Надзвичайно плідної епохи, під час якої, за оцінками критиків, українська література компенсувала трьохсотрічне відставання, та навіть переважила вплив інших культур, адже на 1925 рік в Україні налічувалося близько 5000 письменників. Та українізація закінчилася, а масові репресії розпочалися. Тисячі талановитих людей було знищено морально та фізично. Юрій Клен та Володимир Сосюра були представниками молодого покоління, яке творило в ці буремні часи. Частина цього покоління була винищене, але вони за певних обставин вижили. Обидва письменники бачили українське відродження, яке було залите кров’ю. Одначе їхня творчість та настрої дещо відрізняються. Зокрема тому що один – Освальд Бургардт – виїхав до Європи, а інший – Володимир Сосюра – залишився в СРСР. І тому творили вони в різних політичних системах.

Володимир Сосюра писав свою поему понад двадцять років, по суті все своє життя. Спочатку поет написав поему «Махно», яка зникла, за нез’ясованих обставин, потім написав поему «Розстріляне безсмертя», що також була втрачена, а той твір, який ми маємо зараз – Володимир Сосюра відтворював в період відлиги вже по пам’яті. Таким чином його поема проходить через все життя та всю творчість. Її було опубліковано тільки в 1988 році, під час «Перебудови», вже посмертно.

Доля поета загалом складалася трагічно. Хоч він і не сидів по тюрмах, і не був катований у таборах, і був начебто вільний фізично, проте він став по суті заручником системи. Тому він не міг писати вільно, що для поета є надзвичайно важливо. Дивлячись як його співвітчизники та друзі по одному гинуть між жорнами невпинної машини комунізму, поет психологічно страждав. Штучний голод 1932-33 років, самогубство Миколи Хвильового та Миколи Скрипника, постійне очікування власного арешту та розстрілу довели Сосюру до повного нервового виснаження. Врешті його взяли до психіатричної лікарні. Можливо саме це й врятувало митця від фізичного знищення.

Але життя в атмосфері дводумності далося взнаки і доводилося розриватись та писати вірші в яких він оспівував Леніна та казав, що той дав свободу людям:

Де спів станків усе звучить безсонно -

троянди днів майбутніх розцвіли.

Це ти звільнив енергію мільйонів

в далекий час, щоб вільні ми були.

«Ленін», 1960р.

Але коли було державне замовлення на патріотичну поезію під час другої світової війни і Володимир Сосюра показав, що в ньому ще жива та ніжна душа лірика, і що він досі закоханий у свою трагічну Батьківщину. Він створив чудовий ліричний і водночас глибоко патріотичний вірш «Любіть Україну», за який потім змушений був каятися мало чи не до кінця власного життя, адже над ним черговий раз нависла загроза виключення з партії, з літератури, а, можливо, навіть і смерть.

За вірш “Любіте Україну”

вона довбала без упину

мене три роки!.. Горе, жах!

Хоч каявся я в помилках,

яких не мав. Я ж був не винний!

«Розстріляне безсмертя»

Тож поряд із плачем за загиблими від рук чекістів, довелося вставляти рядки й про доброго товариша Сталіна:

Подарував товариш Сталін

йому на пам’ять свій портрет.

І він носив його з собою.

На ньому Сталіна рукою

був напис, сповнений тепла…

«Розстріляне безсмертя»

Вартою уваги також є і жанрова особливість твору. Поема «Розстріляне відродження» у поета вийшла багатожанрова, вона місцями написана як спогад, як автобіографія, навіть есе, адже часом фактаж про долю українських митців переважає ліризм, який присутній лиш у нечисленних ліричних відступах поета і монологах. Ця жанрова розмаїтість зумовлена саме спогадом тих часів, та намаганням увічнити усіх загиблих побратимів. У поемі Володимир Сосюра неодноразово висловлює сподівання, що нащадки ніколи не забудуть про масові репресії української інтелігенції.

У поемі «Розстріляне безсмертя» В. Сосюра сумує за померлими, за загиблими, які стали жертвами режиму: «Та багатьох із нас нема…». Василя Блакитного, Миколу Хвильового, Івана Микитенка, Миколу Куліша, Михайла Драй-Хмару, Олександра Довженка, Зінаїду Тулуб, Миколу Зерова, Павла Филиповича, Леся Курбаса та ще понад 200 чоловік згадує поет. Серед них письменники, поети, співаки, актори, драматурги, режисери, історики, літературознавці, географи, військові. Не оминув він у своїй поемі і ще живих сучасників – Максима Рильського, Павла Тичину, Юрія Мушкетика, Євгена Кротевича.

У творі повсякчас чується розчарування. Адже українське мистецьке співтовариство щиро повірило у нове вільне та мирне життя за нового ладу та намагалося його наблизити і тому всіляко оспівувало новий режим. А як виявилося – замість світлого майбуття усіх чекало заслання до таборів, а то й негайний розстріл. Автор висловлює обурення щодо підступності більшовиків, хоч і не називає їх прямо.

О світлі жертви яничар,

гадюк у образі людини!..

Щоб передать увесь мій гнів,

нема таких на світі слів!

Четвертувати мало тих,

хто “планово” понищив їх,

крові розливши океани...

Наслідуючи наші плани,

він плани праці обернув

на смертні плани! Хто ж з них проти

нового був, коли нове

вони творили в повну силу,

під горді кличі “Хай живе!”,

що ввись летіли, в сонця злото...

Але бандити патріотів нацьоналістами зробили.

А ми в це вірили!

«Розстріляне безсмертя»

Та все ж констатує, що хоч фізично вбили, розстріляли, дух їхній незнищенний: «Нехай фізично вбили їх// але їх дух не розстріляли!». Також, вшановуючи пам'ять загиблих, він вносить їх до «Пантеону Безсмертя».

Тож, як живий дух, так житиме і спадщина: «Та як живі вони між нас і будуть жить, на горе кату!.. Безсмертя ж бо не розстріляти». Це є провідним мотивом поеми, який дістав вираження у самій назві поеми – «Розстріляне безсмертя», адже виходить оксюморон. Убиті генії завше залишаться у нашій пам’яті. Житиме спадщина завдяки нащадкам, які пам’ятатимуть про них і продовжуватимуть їхню працю: «ми їх продовжуєм діла // на славу й щастя України» незважаючи на російський «шовінізм рідкобородий». Автор вірить, що Україна врешті воспряне, народ здолає всі незгоди та труднощі, хоч і завдяки партії. Навіть більше, «люди стануть наче боги» - здолають смерть і хвороби, мікробів, а земля стане Едемом.

Із приходом епохи «відлиги» 60-х років у поета поновлюється віра у світле майбутнє, він сподівається, що часи терору минули і знову можна писати вільно:

Страшних ночей кривавий бруд

уже позаду... Знову день.

Тебе ясна рука Хрущова

мені вернула для пісень...

Вернула! Й я співаю знову...

«Розстріляне безсмертя»

Натомість найбільшим злодієм режиму у поемі є Лазар Каганович, а Йосип Сталін наче й ні до чого, бо «дурив ти Сталіна», себто й справді всі злочини ГПУ це «перегибы на местах».

Крім того, поет неодноразово висловлює віру в незнищенність української мови: «вкраїнська мова зазвучить // під золотого неба шати // і буде вічно в них звучати…» та в Україну та її народ: «земля ж бо наша ідеальна, // а Україна геніальна». Водночас, поет висловлює жаль, що режим зламав багатьох митців, які «тіні власної бояться» та не дбають за майбутнє України, а лиш за свою кар’єру та життя: «Що для людців цих Україна, // коли кар’єра – їхній Бог!» Про себе ж каже, що духовно він ніколи не продасться і не проміняє мрію на мундири «бо я не шляхтич, не естет і не казьоний я поет».

Освальд Бургардт також особисто відчув жорстокість переслідувань «небезпечних елементів» – ще в царські часи йому довелося перервати навчання в Київському університеті святого Володимира у зв’язку з початком першої світової війни. Тоді він і ще 30 юнаків німецького походження були заслані до Архангельської губернії (Мар’їна гора). Звідки він повернувся лише 1917 року. Та за 4 роки за Юрія Клена, разом із іншими митцями, взялася вже радянська влада. Влітку 1921 року ще цілком лояльного до революції О. Бургардта заарештувала пирятинська міліція. І разом з іншими вчителями з Баришівки його потягли по в’язницях – спочатку до Яготина, потім до Пирятина, Гребінок і врешті до смертницького підвалу в Полтаві. Саме тут поет усвідомив звірячу жорстокість і нещадність нової комуністичної влади. Він зрозумів, що світогляд більшовиків ділиться на «пролетарів» та «буржуазію» і той, хто потрапляє до другої частини, більше не вважається людиною, перетворюється на класового ворога, приреченого на фізичне знищення, саме за ознакою приналежності до ворожого класу, а не тому чи винен був він, чи ні у якихось дійсних чи уявних злочинах проти радянської влади.

Від смерті в полтавській тюрмі Юрія Клена врятували листи Володимира Короленка адресовані А. Луначарському. Адже за спогадами самого поета: «Більшість тих, що з нами сиділи, були розстріляні».

Та не зважаючи на арешт поет остаточно переконається у необхідності виїхати лише після арешту Максима Рильського 1932 року. Саме тоді стало зрозуміло, що «українське відродження» наразі не має жодних перспектив. І що людьми керує виключно «класова ненависть».

Перебуваючи вже за кордоном, Освальд Бургардт зміг висловити сою думку цілком вільно – згадував «високий мур чекістської в’язниці», в якій сам сидів, де були написані імена й прізвища людей, приречених на смерть, як чув, що «здригались в’язничні стіни від співу «Не пора» і «Заповіту»», описував сцену, як чекісти складали «труп на мокрий труп», перед цим повністю роздягаючи ще живого бранця. Власне, як писав сам автор у листах до Дмитра Донцова, ця поема – це поетичний літопис тих жахів, які переживала Україна у 20-30х роках ХХ століття: «Поема не ставить ніяких прогноз, а тільки малює жахи, які були і які тривають далі». У поемі «Прокляті роки» він описав голодомор, як зумисне знищення українців більшовиками. «Зерно у купах пріло під дощем», в той час, як в Україні люди «вмирали як у зливу комарі» і процвітав канібалізм: «Тоді по селах їлось людське м'ясо і хліб пекли з розтертої кори».

Проте, згадує поет і короткий час тиші та спокою – «затишок щасливої Лукрози», але робить це лише щоб протиставити йому репресії інтелігенції, які він ніколи не пробачить: «З убивць водою цілого ставка // не злити кров безвинного Косинки, не воскресити мертвого Влизька». Він добре розуміє, якої непоправної шкоди завдано Україні, її народові, її поетичній – духовній культурі.

Юрій Клен пише, що більшовики захопили владу і її утримують лукавством, адже українізація, і коренізація загалом, потрібні були лише для того, аби захопити: «І все лукавство в білій бороді // Чи в білих шатах святості ховає. // Так дружньою рукою хижий друг // Із нас вичавлює поволі дух.» І що майстерно влада стравлює людей між собою, аби ті не виступили разом проти неї: «Хвалю я ворога, що забороло // Піднявши, ставить чоло проти чола.».

Юрій Клен зміг більш відверто, ніж Сосюра, описати добу Розстріляного відродження, адже писав поему перебуваючи в Німеччині, на околиці Мюнстера на станції Моріц, де викладав у Мюнстерському університеті. Тут до нього не сягала рука сталінського режиму.

Втеча поета за кордон була неминуча. Він добре зрозумів, що в Радянському Союзі на нього чекає або ж обмеження творчості, восхваляння світової революції, як це вимушено зробили деякі митці заради виживання, або ж смерть, яка забрала життя переважної більшості українських митців. Оскільки від першого він категорично відмовився, що бачимо у рядках:

Під постуки коліс і шемріт шин

Про свій тріумф кричать вожді планети.

Вода промов їм ллє свій струм на млин,

І, мов гриби, ростуть з землі поети,

Які виспівують похід машин.

Пишіть тепер життєписи й анкети, -

У список тих уславлених імен

Своє ім'я не впише Юрій Клен!

«Прокляті роки»

то йому лишалася, тільки втеча, тільки еміграція.

Якщо порівнювати із поемою Юрія Клена «Прокляті роки», Володимир Сосюра більш м’яко описував злочини червоного терору. На нашу думку, це сталося зокрема тому, що він перебував на території окупованій більшовиками. Тож він не міг написати більш відверто та гостро під страхом негайного розстрілу. Надто гострих і однозначних характеристик не могло бути у цьому творі, адже жив письменник при тоталітарному режимові і мав писати лиш політкоректні рядки. Він не міг звинуватити Йосипа Сталіна у мільйонах смертей, не міг не написати, «що народ і партія – одне» і звісно ж не міг, на відміну від Юрія Клена, вільно, як справжній очевидець, описати жахіття голодомору 1932-1933 років.

Порівняння двох тематично близьких поем талановитих українських поетів-ровесників свідчить про те, що хоча справжній талант знаходить спосіб для самовираження у найнесприятливіших умовах, проте вимушено втрачає на правдивості викладу, щирості і чесності у оцінках сучасності. Тільки свобода є запорукою розвитку людини, а тим більше людини талановитої, людини-митця.

Література

1.    Історія української літератури. ХХ століття. У 2 кн. Кн. 1.: 1910 – 1930-ті роки: Навч. посібник / За ред.. В. Г. Дончика. – К.: Либідь, 1993 – 784 с.

2.    Клен Юрій. Твори [в 4 т.]. / Клен Юрій. – Нью-Йорк: Фундація ім. Юрія Клена, НТШ, 1992. – Т.1. – 1992. – 382с.

3.    Лавріненко Ю. А. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія – проза – драма – есей / Підгот. Тексту, фахове редагування і передм. Проф.. Наєнка М. К. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2001. – 794 с.

4.    Листи Ю. Клена до Д. Донцова / Вступна стаття, підготовка листів до публікації та примітки Галини Сварник // Українські проблеми. – 1999. – №1 – 2. – С. 200.

5.    Моренець В. П. Володимир Сосюра. Нарис життя і творчість. – К.: Дніпро, 1990. – 262 с.

6.    Сосюра, Володимир. Поезії. – К.: «Радянський письменник», 1975. – 321 с.

7.  Сосюра, Володимир. Розстріляне безсмертя поеми / Володимир Сосюра; прим. Сергія Гальченка. – К.: Знання, 2010 – 336 с. – (Класна література).