Людмила Доскіч

керівник навчального відділу
Відокремленого підрозділу
"Київський національний університет
культури і мистецтв",
аспірант заочної форми навчання
кафедри міжнародної інформації
Національного університету
«Львівська політехніка»

Історико-територіальні механізми трансформації етнонаціональної структури 
мешканців прикордонних районів України та Польщі

Значні втрати населення у роки Другої світової війни вплинули на зміну етнонаціонального обличчя Зхідної України загалом та прикордонних районів передовсім. Якщо на початок 1941 р. на території Волинської області проживало 761,8 тис. українців, 116,3 тис. поляків, 102,4 тис. євреїв та 10,8 тис. чехів, то за даними поточного обліку на 1 вересня 1944 р. українців нараховувалося 521,2 тис., поляків–41,8 тис., чехів–5,5 тис., росіян–3,4 тис. [1]. Щодо їхньої територіально-поселенської структури, то у містах проживало тільки 3,4 % українців, 9 % чехів, проте майже 41 % поляків та більше 64 % росіян [2]. В окремих містах та районах області досить значною була частка польського населення: у Рожищанському районі вони становили майже 21 % всього населення, Любомльському–близько 22 %, Ківерцівському–35 %, Володимирі-Волинському–близько 39 %, Луцьку–понад 67 % [3].

Значних втрат місцеве населення зазнало внаслідок мобілізації у1944-1945 рр. до лав Червоної армії та участі в бойових діях. Про те, яке значення надавалося цій справі, свідчить факт, що вже 6 березня 1944 р. в інформації на ім’я Й. Сталіна перший секретар ЦК КП (б) У М. Хрущов наполегливо ставив питання про мобілізацію всього чоловічого населення призовного віку, окремо акцентуючи увагу на тому, щоб «всіх мобілізованих негайно відвести в тилові округи і після фільтрації кращих направити в бойові частини, а решту використати в тилу...» [4] .

Про тотальний характер мобілізації свідчать такі дані. Від початку 1944 р. до 23 вересня із Львівської області було мобілізовано 33,7 тис. українців і 13,7 тис. поляків, Дрогобицької–25 тис. і 9,2 тис., Волинської–79,5 тис. і 3,1 тис.^[5]. Після зайняття радянськими військами Волинської області до армії було мобілізовано понад 107 тис. осіб [6]. Загалом, у західних областях УРСР від лютого 1944 р. до кінця 1945 р. було мобілізовано до лав Червоної армії 750 тис. осіб [7].

Значних втрат населення західних областей зазнало від сталінської репресивної політики щодо учасників українського національно-визвольного руху. Як зазначалося у доповідній записці начальника Головного управління по боротьбі з бандитизмом НКВС СРСР генерал-лейтенанта Леонтьєва від 3 серпня 1945 р., в західних областях України було вбито 34 210 повстанців, захоплено в полон 46 059, заарештовано за сприяння ОУН і УПА 3 797 осіб [8].

Зокрема, протягом лютого-грудня 1944 р. з регіону було депортовано 4 744 родин (13 320 осіб) так званих бандпосібників, в тому числі із Волинської області–3 582 особи, Львівської–3 165 осіб [9].

На зменшення загальної кількості населення західних областей України, зміну його етнонаціональної структури помітно впливало переселення частини українських селян у південні та східні області УРСР та набір молоді для роботи в промисловості. Впродовж січня 1951–вересня 1952 рр. з Волинської та Рівненської областей в інші регіони Радянського Союзу було переселено 5 795 селянських господарств[10]. На середину жовтня 1952 р. з території Львівщини було переселено 2 381 родина, в тому числі в Херсонську область–1 082, Ворошиловградську–447, Запорізьку–331[11]. Протягом 1955-1958 рр. з Волинській області виїхало 3 904 селянські родини[12].

На протязі другої половини 40-х - 50-х років помітно збільшуються темпи організованого набору сільської молоді на роботу в промислові підприємства Донбасу, Уралу та Кривбасу. Наприклад, якщо в 1948 р. по оргнабору за межі Львівської області виїхало 3 796 осіб, то в 1953 р. вже 6 196, а в 1956 р.– 8 877 [13]. Впродовж 1955-1957 рр. по оргнабору за межі Волинської області, насамперед на промислові підприємства сходу та півдня України виїхало 4 874 особи[14]. Протягом 1948-1958 рр. з території Львівської області на роботу в інші регіони СРСР понад 67 тис. осіб[15]. Означені міграційні переміщення населення із західноукраїнського регіону впливали на зменшення його загальної чисельності, зміну етнонаціональної структури.

У перші повоєнні роки радянські владні органи намагалися обмежити вплив поляків, які в окремих місцевостях займали відчутні позиції.  Долю польського населення Західної України та українців Польщі було вирішено 9 вересня 1944 р., коли була підписана угода між урядом УРСР та Польським Комітетом Національного Визволення про взаємну евакуацію населення.

Розгортання репресій проти поляків сприяло утвердженню атмосфери страху, взаємних підозр, що в свою чергу дозволяло радянським каральним органам ефективніше здійснювати своє основне завдання–контроль громадської думки та недопущення антирадянської діяльності. В таких умовах все більше поляків зголошувалося на переселення. До 15 лютого 1945 р. було зареєстровано на виїзд 91 702 родини (272 202 особи) польського та єврейського населення, проте виїхало тільки 18 231 родина (49 985 осіб), у тому числі з території Волинської області–4 971 родина ( 14 965 осіб), Львівської – 3 996 родин  (8 474 особи), Тернопільської–2 812 родин (8 402 особи)[16].

У липні 1945 р. уряди УРСР та Польщі підписали протокол про продовження евакуації населення до 1 листопада 1945 року. Згодом цей термін був продовжений. Переселення поляків з території західних областей України, то воно в основному було завершене до 1 вересня 1946 р. Всього по регіону було обліковано 305 226 родин, або 873 478 осіб, які підлягали переселенню. Подало заяви на виїзд у Польщу 301 755 родин, або 859 905 осіб. Виїхало 301 755 родин, або 789 982 особи[17]. Відносно переселення з окремих прикодонних областей, то воно виглядало наступним чином: з Львівської області переселено  218 711, Дрогобицької–115 278 та Волинської–64 798 [18].

Паралельно з виїздом поляків розпочалося переселення українців з південно-східних районів Польщі. За радянськими планами передбачалося прийняти більше 460 тис. українців, з яких у західних областях необхідно було розселити понад 148 тис., у тому числі в Волинській–27 тис., Львівській–майже 22 тис., Дрогобицькій–близько 14 тис.[19].

На 1 квітня 1946 р. до України було відправлено 91 058 українських сімей (352 180 осіб), у тому числі в прикордонні Львівську область–43 860 таДрогобицьку–20 415 [20].

Невирішеність проблеми кордонів у повоєнній Центрально-Східній Європі не дозволяла керівництву СРСР почувати себе повним господарем у західноукраїнському регіоні. Саме тому чинився сильний тиск на уряди Польщі, Румунії та Чехословаччини. Погоджену на Кримській конференції керівників СРСР, США та Великобританії лінію радянсько-польського кордону було закріплено договором про радянсько-польський державний кордон, підписаним 16 серпня 1945 р. у Москві В. Молотовим та Є. Осубкою-Моравським [21]. Таким чином, польський прокомуністичний уряд визнав входження у 1939 р. до складу СРСР Західной України.

У 1951 р. було уточнено польсько-радянський кордон. Польща передала СРСР частину Люблінського воєводства в районі міст Белз, Кристопіль та Угнів загальною площею 480 кв. км. та населенням 14 тис. осіб, а СРСР відповідно поступився територією Нижньо-Устриківського району Дрогобицької області із прилеглими до нього сільрадами Стрілківського та Хирівського району такою ж площею та населенням близько 30 тис. осіб [22].

Намагаючись докорінним чином змінити етнонаціональну структуру населення західних областей України тоталітарний режим сприяв інтенсивній міграції росіян . Так, тільки впродовж жовтня-грудня 1944 р. населення Львова за рахунок прибулих зросло з 149 тис. осіб до майже 186 тис., або на 24,6 % [23]/. За 1945 р. до міст Волинської області прибуло 22 757 осіб, у тому числі з інших областей УРСР 6 493, Росії–4 089, Білорусії–282, Узбекистану–234, Казахстану –157. У наступному році за рахунок міграції їхнє населення зросло ще на 36 тис. осіб [24].

Міграція росіян в західні області України була виявом цілеспрямованої політики влади, яка засобом демографічних змін прагнула прискорити політичну, економічну і культурну інтеграцію краю у загальносоюзний простір, зміцнити тут тоталітарний режим. Основний контингент мігрантів становили працівники партійних, державних та силових структур, а також управлінського апарату. Основним місцем зосередження російської спільноти стали обласні та районні центри, зокрема, прикордонних із Польщею Волинської, Львівської та Дрогобицької  областей.

Поряд з росіянами, в регіоні зростала кількість єврейського населення. 19 жовтня 1946 р. Львівський обком КП (б) У направив відповідь на лист ЦК КП (б) У, де вказувалося, що коли станом на 5 серпня 1944 р. у Львові проживало 17 євреїв, то на середину жовтня 1946 р.– 13 198 осіб [25].

Найінтенсивніше трансформація традиційної етнонаціональної структури населення краю відбувалася саме у Львові, який став важливим економічним та культурним центром усієї республіки. На початку 1950 р. в місті проживало 378,5 тис. осіб., у тому числі українців–144,6 тис., росіян–90,4 тис., поляків–майже 30 тис., євреїв–18,6 тис. [26]. Серед мешканців міста близько 12 тис. осіб складали реемігранти, репатріанти та переселенці з Польщі. Щодо динаміки зростання окремих національностей, то протягом жовтня 1944-січня 1951 рр. частка українців зросла з 26,4 % до майже 43 %, а росіян відповідно з 5,5 % до близько 31 % [27].

У повоєнні роки тривало повернення радянських громадян, які були примусово вивезені окупаційними властями на роботи в Німеччину. Офіційний початок цьому процесу дало рішення Ради Народних Комісарів СРСР від 4 жовтня 1944 р. «Про повернення на Батьківщину громадян СРСР». Згідно цього рішення, у системі НКВС створювалися фільтраційні (перевірочні) пункти на західних кордонах Радянського Союзу та фільтраційно-перевірочні комісії при районних та обласних органах внутрішніх справ. На території Львівської, Дрогобицької та Волинської областей у прикордонній зоні були організовані Мостиський, Хирівський, Рава-Руський, Яворівський, Володимир-Волинський та Любомльський фільтраційні пункти [28] .

Повернення уродженців Західної України, які опинилися в Німеччині, відбувалося досить повільно. Основною причиною цього був страх перед можливими репресіями. На повільні темпи виїзду західних українців впливало загалом нейтральне ставлення більшості урядів західних країн, які під впливом громадської думки не вдавалися до форсування репатріації. На 1 травня 1945 р. на Львівщину повернулося тільки 256 репатріантів [29]. До серпня 1945 р. на Волинь прибуло 1 812 примусово вивезених [30].

Однак зростання загальної кількості населення не було якісним відворенням етнонаціонального організму західноукраїнського регіону. На тлі значних втрат населення в роки війни, переселення значної частини поляків, чехів, представників інших національних груп, репресивно-каральної політики, організованого виїзду частини сільської молоді в інші райони Радянського Союзу, своїм динамізмом вирізнявся приріст кількості росіян за рахунок міграції та асиміляції так званого російськомовного населення. Разом з цим помітно змінилася статево-вікова структура населення, де значно зросла частка жінок та осіб старшого віку.

Таким чином, після відновлення радянської влади в західних областях України було взято курс на форсовану уніфікацію всіх сфер життя відповідно до радянських взірців. Одним із інструментів цієї політики стала трансформація етнонаціональної структури населення. В умовах радянської дійсності формально не закріплені, але реально існуючі переваги в розподілі політичних, економічних, гуманітарних можливостей між представниками різних соціальних та національних груп стимулювали  соціальне та міжнаціональне протистояння. Тоталітарна держава вживала заходів не для їх успішного розв’язання, а лише намагалася законсервувати їх у латентній формі. Радянські методи національної політики визначалися не об’єктивним станом етнонаціональних процесів, а диктувалися політичною «доцільністю», що вимагала якнайшвидшої ліквідації чи принаймі суттєвого обмеження етнонаціональної специфіки регіону загалом та прикордонних із Польською Народною Республікою районів особливо.

Етнічну структуру суспільства не можна зводити до його етнічного складу або підміняти її поняття поняттями ґенези історичних форм етнічного чи національної структури тощо. Вітчизняний соціолог О. Нельга виходить з того, що етнічний склад суспільства–це статистичний показник розподілу і кількісного співвідношення етнічних спільнот і груп, які перебувають у системі взаємозв’язків, що утворюють етнічну систему, то етнічна структура суспільст­ва – це категорія етнічної соціології для позначення правил (сукупності обґрунтованих критеріїв) теоретичного впорядкування структу­ральних власти­востей етнічних систем. Тому якщо структуральні властивості етнічних систем є зовнішніми щодо суб’єкта дії та пізнання, то етнічна структура являє собою ко­гнітивний феномен, який віддзеркалює деяку коґнітивно-соціальну реальність^[31].

Етноси та їх підрозділи (чи етнічні спільноти усіх рівнів) мають три взаємопов’язані і взаємозалежні сутності: а) особливості культури, мови, самосвідомості, склад характеру і традиції поведінки; б) екологічний простір, з яким етнічна спільність в силу господарсько-культурної адаптованості творять певну єдність; в) соціально-економічні і соціально-політичні параметри, які характеризують місце етнічної спільності на шкалі цивілізацій^[32].

У словосполученні «етнічна спільність» термін «спільність» вбирає в себе не тільки власне етноси, а й етнічні та етнографічні групи, тобто усі ті компоненти, що наявні на означеній території^[33].

Етнічність переважно визначається як частина особистої ідентифікації, яка походить від одного чи більше маркерів, як, наприклад, раса, релігія, спільна історія, соціальні символи або мова^[34]. Ю. Мацієвський вказує, що етнічність не є ані природною або ж вродженою ознакою індивіда чи групи, як і не є наслідком випадкових обставин. До того ж немає значної суперечності між соціально зумовленою ідентичністю та раціональним усвідомленим вибором ідентичності окремими індивідами та групами^[35]. Етнічність виступає не тільки фактором активності суспільства, але й адаптивним засобом, який присутній у будь-якій діяльності людини^[36].

Як правило, етнічність формується й існує в контексті того соціального досвіду, з яким ідентифікують себе самі люди, або вони ідентифікуються іншими людьми як члени певної етнічної групи. Із внутрішньогрупової точки зору, етнічність ґрунтується на комплексі культурних рис, якими члени цієї етнічної групи вирізняють себе з-поміж інших груп, навіть якщо вони подібні за культурною поведінкою. Відмінності, які вони проводять щодо інших, як правило, доволі визначені, тоді як зовнішні уявлення про групу ґрунтуються найчастіше на стереотипних характеристиках групи. При цьому кревне споріднення або інші об’єктивні критерії не відіграють особливої ролі^[37].

Низка учених розглядають етнічність з точки зору користі та змісту. Етнополітолог Е. Рузенс навіть стверджує, що люди готові змінити свою етнічну ідентичність, якщо вона принесе їм користь. Проте така позиція, на думку Т. Еріксена, має два недоліки: по-перше, вона не враховує символічного боку етнічної ідентичності, а по-друге, концентруючись на конкуренції та міжособистісних відносинах, упускає з поля зору співвідношення сил у суспільстві^[38].

Важливою умовою формування та функціонування етнічності є наявність комунікації з іншими народами. Саме в процесі взаємодії з різними етнічними групами проявляється власна етнічна індивідуальність. Розширення кола народів, з якими спілкується етнос, збагачує його етнічність новими компонентами самосвідомості^[39].

Моноетнічна ідентичність з чужою етнічною групою (змінена етнічна ідентичність) можлива у випадках, коли у поліетнічному суспільстві чужа група розглядається як така, що має вищий економічний, соціальний статус, ніж своя. Кінцевим результатом ідентифікації з чужою групою є повна асиміляція, тобто прийняття її традицій, цінностей, норм, мови тощо–за умови прийняття індивіда групою–повного розчинення в ній^[40].

Етнічна ідентичність є набором доволі стійких (змінюваних) значень, яких індивіди надають своєму членству в етнічній спільності, включаючи ті характеристики, які пов’язують їх з цією спільнотою і відрізняють їх від оточення ^[41].

На етапі етнічної ідентифікації відбувається впорядкування сприйняття навколишньої дійсності членами окремих спільнот шляхом типізації, що супроводжується виробленням певних вербальних і невербальних стереотипів. Механізм їх вироблення тотожний до механізму формування міфів, тому що будь-яка типізація спрощує ситуацію і об’єкти, змушуючи сприймати їх через окремі (типові) риси. Типізація задається культурою через усі засоби комунікації^[42].

Важливим стабілізуючим чинником такого аморфного й хисткого поняття, як ідентичність, є зв’язок з мовою. Мова слугує засобом вираження і формування етнічної самосвідомості, задовольняє культурні потреби народу, є однією із найважливіших етноконсолідуючих ознак ідентичності. Як суспільному явищу мові, завдяки її інерційності, притаманна більша стійкість^[43].

Якщо термін «етнічна ідентичність» вживається у широкому значенні й охоплює усі сфери життєдіяльності будь-якої ідентичності, то поняття «етномовна ідентичність» може використовуватися у вужчому значенні, наприклад, так, як його визначає київський дослідник С. Савойська: «етномовна ідентичність» – це поняття, яке об’єднує насамперед за мовно-культурною ознакою представників різних етносів, які проживають в одній або різних державах, але ідентифікують себе з певною культурою і мовою»^[44].

Мова може бути яскравим маркером ідентичності для одних людей чи етносу загалом і не бути таким для інших. Асоціація між мовою й ідентичністю залежить від соціального контексту, в якому перебуває певна етнічна група. Для одних мова може бути важливішим компонентом ідентифікації, ніж для інших. У багатьох етнічних спільнотах втрата будь-якої етнічної ознаки, зокрема втрата мови, не веде до асиміляції, а викликає свого роду «збурення етнічної самосвідомості, яка вишукує інші символи етнічної спадковості»^[45].

Вітчизняні науковці П. Ігнатенко та В. Павленко виходять з такого набору компонентів етнічної ідентичності: самокатегоризація як члена певної етнічної групи; почуття належності до етнічної групи та певного зв’язку з нею; ставлення (позитивне чи негативне) до певної етнічної групи; сприйняття цінностей, специфічних етнічних традицій та практик^[46].

Загалом, етнічна ідентичність–це результат процесу емоційно-когнітивного самоотожнення суб’єкта з певною етнічною спільнотою, що виражене в почутті спільності з членами цієї групи і сприйнятті як цінностей її основних характеристик. Етнічна самоідентифікація формує суб’єктивний статут (етнічну ідентичність), який може не збігатися з об’єктивним статусом етнічної належності. Основним моментом у процесі усвідомлення власної етнічної належності вважається контакт з представниками іншого етносу. З огляду на різноманіття та складну систему етнічних спільнот (субетнос, етнос, нація, етнолінгвістична та етноконфесійна група тощо), індивід може самоідентифікуватися одночасно з кількома з них^[47].

Національна ідентичність, на відміну від ідентичності етнічної, спирається на свідомий вибір і залежить від раціональних чинників–усвідомлення суб’єктом ідентифікації (особою, етнічною групою чи нацією) історичних, громадських, політичних вартостей, що є вторинним щодо тих вартостей, які лежать в основі етнічної ідентифікації і які є, як правило, сталими, незмінними. Раціональний вибір при цьому може послуговуватися переосмисленнями (у сенсі ідентифікаціних можливостей) культурними ідентитентами^[48].

Отже, національна ідентичність постає: 1) як результат процесу ідентифікації, тобто усвідомлення (особою, групою чи нацією загалом) належності до полікультурної та поліетнічної політичної спільноти, якою є нація. На відміну від етнічної ідентичності основним пріоритетом у системі цінностей та головним ідентитетом є політичний інтерес (цілісність, безпека, добробут, суверенітет, самодостатність держави); 2) як феномен національної самосвідомості–неусвідомлений; усвідомлений; витлумачений суб’єктивно; оцінений об’єктивно^[49].

В уявленнях Ф. Барта, етнічний кордон є актом свідомості, а засобом його вивчення є дослідження етнічної ідентичності. Етнічні категорії можуть пронизувати усе соціальне життя або ж функціонувати у певних секторах дійсності. Етнічні кордони структурують соціальне життя. Вони встановлюють складну організацію поведінки і соціальних відносин, зумовлених фактом взаємного етнічного категоризування. Водночас етнічне категоризування можливе тоді, коли поведінка набуває значних розрізнювальних характеристик, культурних особливостей. Цей процес забезпечує збереження етнічних груп: структурування процесу міжетнічної взаємодії будується на культурних відмінностях^[50].

П. Кушнер, який запропонував власне теоретичне обґрунтування проблеми етнічних кордонів, зважав передусім на те, що етнічні кордони не повинні підмінятися кордонами адміністративними, під час встановлення яких враховують не територію, на якій компактно проживає народ, а «статут і постанови»– етнічні кордони не можна ототожнювати з природними географічними рубежами. Як відзначає П. Кушнер, етнічні кордони, що склалися сьогодні, є результатом історичних процесів та міжетнічних відносин. Вони дуже нестійкі, постійно змінюються, у зв’язку з чим розглядати їх можна лише стосовно певної історичної чи сучасної дати^[1].

До термінологічних знахідок ученого Ю. Хлебовчика варто зарахувати введення у науковий обіг поняття «межевого» (наприклад, німецько-польське) та перехідного (наприклад, польсько-українське) прикордоння, враховуючи різні за ступенем етнічної, культурної, мовної та релігійної близькості та сумісності сусідів^[51].

Етнічний кордон може перетворитися на чітку демаркаційну лінію, якщо її психологічний зміст доповнюється територіальними, конфесійними чи лінгвістичними еквівалентами. Це відбувається тоді, коли у міжетнічних відносинах починає домінувати той чи інший фактор. Із зростанням міжетнічної напруженості етнічні кордони в ситуації міжетнічної взаємодії стають все чіткішими. Насправді етнічні кордони реальніші за адміністративні, оскільки саме вони розділяють народи. Виражений етнічний кордон пов’язаний із зни­женням етнічної толерантності і накладає обмеження на міжетнічні взаємодії.

 У цьому контексті окремого розгялду потребує феномен «ментальності». Ментальність соціуму, передовсім, розкривається через систему його смислоутворення, яка базується на існуючих в конкретній спільноті знаннях та віруваннях, а відтак, і характерних для представників конкретного суспільства переконаннях, прагненнях, соціо-психологічні еталонах, інтенції та інших соціальних установках [52].

Ментальність–соціопсихологічний феномен, який характеризує етнічні спільноти і окремих представників етносу і котрий визначає специфіку сприйняття та інтерпретації певною етнічною групою оточуючого світу, а також способи і форми практичного відношення її до природного і соціального середовища. Ментальні характеристики продукуються лише і тільки етнічними спільнотами; будь-які інші соціальні об’єднання людей ментальних ознак не формують, хоча й впливають на форми і способи їх прояву [53].

Етнічна ментальність мiстить у собi вже пiдсвiдомо-автоматичнi спонуки, через якi програма саморозвитку етносу реалiзується вже у формi опосередкованих зовнiшнiми вiдносинами конкретних актiв самоорганiзацiї етносу.

Нацiональна ментальнiсть, на противагу етнiчнiй ментальностi, характеризується усвiдомленням соцiальною спiльнотою своїх базових властивостей як таких, що вiдрiзняються вiд властивостей iнших соцiальних спiльнот[54].

Менталітет–це сформована система елементів духовного життя та світосприймання, що зумовлює відповідні стереотипи поведінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних спільнот, індивідів і складається з усвідомлених та підсвідомих переживань, уявлень, настроїв, поглядів, світобачень, що детермінують здатність людей діяти відповідним чином. Менталітет–соціокультурний феномен, який пов’язаний з історією розвитку етнічних спільнот, котрі виникали вже на стадії первіснообщинного ладу та еволюціонували від роду, племені до народності, національності [55]. 

Саме пiд впливом менталiтету вiдбувається процес свого роду соцiального наслiдування, у результатi якого зберiгаються найбiльш суттєвi соціально-психологічні характеристики, і завдяки яким нацiя зберiгає себе.

Основними ознаками менталітету як явища є те, що менталітет є колективною характеристикою, об’єднуючою людей у одну спільноту. Менталітет є певною соціально-психологічною базою, що лежить в основі життєдіяльності соціуму, відіграючи важливу роль у суспільно-політичному житті.

Менталітет–це досить сталий, загально розповсюджений в тій чи іншій групі людей особливий мислений образ (узагальнене уявлення) щодо певних елементів соціальної реальності. Він свідчить про специфічні риси соціалізації індивіда, його автономності та самобутності розвитку, суверенності його як суб’єкта соціального життя. Менталітет проявляється як сукупність внутрішніх настанов, нахилів індивіда або соціальної групи щодо характеру їх діяльності, мислення, відчуття та сприйняття світу саме певним (притаманним тільки йому, їм) чином. Менталітет має конкретно-історичний характер, відповідає певним періодам розвитку суспільства, визначає стереотипне ставлення до навколишнього світу та забезпечує можливість адаптації до нього людини [56].

Менталітет містить у собі елемент суспільної психології, історичну пам’ять, соціальні емоції, бажання, настрої, реакцію на зміну зовнішнього середовища, як природного, так і соціального. Менталітет, з одного боку, складається в процесі взаємодії з традиціями, звичаями, інститутами і законами, тобто культурою даного соціуму, а з другого–виступає певною мірою, як формотворчий елемент, проявляючись в існуючих типах орієнтацій свідомості людей та їх груп [57].

Радянська влада залишила у спадщину українцям менталiтет, який вiдповiдав цiнностям росiян, тому найлегше вiн засвоювався мешканцями сходу України. Колективiзм протиставлявся iндивiдуалiзму, наслiдком чого стала «забюрократизованiсть» системи державного управлiння. Держава розглядалась як вищий колектив з правом регулювання дiяльностi пiдлеглих. За такою системою бюрократiя як носiй колективiстської ментальностi контролювала життєдiяльнiсть усього суспiльства.

Полiтика колишнього СРСР мала рiзний успiх у рiзних регiонах України, що призводило до посилення регiоналiзацiї суспiльства. Регiон бiльше впливав на погляди його мешканцiв, а регiональна влада стала сприйматися як частина з усiма ознаками цiлого. Це призводило до ослаблення iдентифiкацiї громадян з державою. З метою полегшення нав’язування владного порядку, радянська влада нищила нацiональнi ознаки, що призводило до маргiналiзацiї суспiльства, а в сукупностi – до сприйняття влади як насильства, недовiри до неї, уявлення про цiлковиту марнiсть будь-якої соцiальної активностi та очiкування «месiї»  –рятiвника країни [58].

Регіоналізація також визначним чином впливає на національний характер і ментальність народу. Цей чинник позначається на способах і формах соціальної діяльності, економічної та політичної творчості, духовно-культурних, ритуальних, традиційних видів активності–а отже, формує стійкі характеристики менталітету народу та його окремих частин.

Зміни кордонів та депортаційно-переселенські процеси не могли не зачепити етноментальної сфери мешканців прикордонних районів радянської України та соціалістичної Польщі.

Трансформація наприкінці 80-х років недемократичного політичного режиму в Польщі та активізація процесів національно-культурного відродження після проголошення в 1991 р. незалежності України відкрили нову сторінку в українсько-польських відносинах на спільному прикордонні, що може стати предметом окремої наукової розвідки

ЛІТЕРАТУРА:

1.Аклаев А. Р. Этнополитическая конфликтология: Анализ и менеджмент: учеб. пособ. [Текст]/ А. Р. Аклаев. – М.: Дело, 2005. – 472 с.

2. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз[Текст]. У двох книгах. Книга 1 / І. Г. Білас. - К.: Либідь-Військо України, 1994 - 432 с.

3. Буковина: історичний нарис [Текст] / Ред кол.: С. С. Костишин (голова) та ін. - Чернівці: Зелена Буковина, 1998. - 415 с.

4. Бричко В. I. Соцiополiтичний ракурс  української ментальностi: монографiя [Текст] / В. I. Бричко.  - К.: Вид-во «ПВП «Iнтерсервiс», 2012 . -  248 с.

5. Гнатенко П. И. Этнические установки и этнические стереотипы [Текст] / П. И. Гнатенко, В. Н. Павленко. – Днепропетровск: ДГУ, 1995. – 200 с.

6. Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади / Упорядники: Ю. Ю. Сливка та ін.; відп. ред.   Ю. Ю. Сливка. У трьох томах. - Том 2. - 1946-1947. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1996. - 540 с.

7. Державний архів  Волинської області (далі  - ДАВО). – Ф. П-1. Волинський обласний комітет Комуністичної партії України. - Оп. 2. - Спр. 2.

8. ДАВО. – Ф. П-1. Волинський обласний комітет Комуністичної партії України. - Оп. 2. - Спр. 3.

9. ДАВО. – Ф. Р-6. Виконавчий комітет Волинської обласної Ради депутатів трудящих. - Оп. 16. - Спр. 296.

10. ДАВО. - Ф.  Р-295. Статистичне управління Волинської області. - Оп. 2. - Спр. 424

11. ДАВО. – Ф.  Р-295. Статистичне управління Волинської області. - Оп. 7. - Спр. 961.

12. Державний  архів Львівської області (далі – ДАЛО). -  Ф. П-3. Львівський обласний комітет Комуністичної партії України. - Оп. 1. - Спр. 68.

13. ДАЛО – Ф.  П-3. Львівський обласний комітет Комуністичної партії України. - Оп. 4. - Спр. 477.

14. ДАЛО. – Ф. П-3. Львівський обласний комітет Комуністичної партії України. - Оп. 1. - Спр. 523.

15. ДАЛО. -  Ф. Р-221. Виконавчий комітет Львівської обласної Ради депутатів трудящих. - Оп. 2. - Спр. 901.

16. ДАВО. - Ф. Р-295. Статистичне управління Волинської області. - Оп. 2. - Спр. 424.

17. ДАЛО. - Ф. Р-1350. Відділ організованого набору робітників та переселення виконкому Львівської обласної Ради депутатів трудящих. - Оп. 1. - Спр. 90.

18. Зашкільняк Л. Історичні міфи і стереотипи як складова суспільної свідомості та соціальної практики / Л. Зашкільняк // Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні / колективна монографія; за ред. Л. Зашкільняка. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. – С. 156–160.

19. Івасюта М. К. Нариси історії колгоспного будівництва в західних областях Української РСР[Текст]. - К.: Видавництво АН УРСР, 1962. - 316 с.

20. Із криниці печалі. Збірник спогадів та документів / Ред.-вид. група:    П. Веселик та ін. - Рівне: Видавництво «Азалія» Рівненської організації Спілки письменників України, 1997. - 119 с.

21. Киричук Ю. Ставлення ОУН -УПА до мобілізації населення західних областей України в Червону Армію (січень 1944 р. - травень 1945 р.) / Ю. Киричук // Вісник Львівського університету. Серія історична / Ред. кол.: М. Мудрий (відп. ред.) та ін. - Вип. 35-36. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000. - С. 344-353.

22. Кіцак В. Розселення українців Польщі в УРСР (1944-1947). Переселення їх із південних та східних областей в Західну Україну / В. Кіцак // Альманах «Молода нація» / Гол. ред. О. Проценко. - № 1. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 96-122.

23. Книга Памʼяті України. Волинська область[Текст]. У 3 томах. Т. 1. м. Луцьк, Володимир-Волинський, Горохівський, Іваничівський, Камінь-Каширський, Ківерцівський райони / Ред. кол.: П. В. Онищук (голова) та ін. - Львів: Каменяр, 1995. - 567 с.

24. Козловець М. А. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації [Текст]: монографія / М. А. Козловець. – Житомир: Вид-во ЖДУ імені Івана Франка, 2009. – 558 с.

25. Козловський І. С. Встановлення українсько-польського кордону. 1941-1951 [Текст] / І. С.Козловський. / Наук. ред. В. В. Трофимович. - Львів: Каменяр, 1998. - 222 с.

26. Кравченко П. А. Вітчизняний культурно-історичний досвід у системі сучасного державотворення (соціально-філософські аспекти) [Текст] / П. А. Кравченко.  -  К. : ГЕНЕЗА, 2001.  -  332 с.

27. Кузеев Р. Г. Введение (о роли подразделений этноса в этнических процессах / Р. Г. Кузеев // Этносы и его подразделения. Часть первая: Этнические и этнографические группы / отв. ред.: Р. Г. Кузев, В. А. Тишков. – М., 1992. – С. 8–9.

28. Кресіна І. О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси (Етнопо­літологічний аналіз) [Текст]: монографія / Ірина Кресіна. – К.: Вища шк., 1998. – 392 с.

29. Лiсеєнко О. В.  Менталітет : сутнiсть та особливостi регiональних проявiв: регіональні особливості [Текст] : автореферат дисертацiї на здобуття наукового ступеня кандидата  соцiологiчних наук / О. В. Лiсеєнко; Харкiвський державний унiверситет . -  Х., 1998.  -  17 с.

30. Нельга О. Етнічний склад і етнічна структура суспільства: спроба уточнення понять / О. Нельга // Соціологія: теорія, методи, маркетинг: науково-теоретичний часопис. – 2009. – № 1 / ред. кол. В. Бакіров та ін. – К.: Інститут соціології НАН України, 2009. – С. 115–126.

31. Обушний М. І. Етнос і нація: проблеми ідентичності  [Текст]/ М. І. Обушний. – К.: Український Центр духовної культури, 1998. – 204 с.

32. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні на­риси [Електронний ресурс] / В. В. Дзьобак, І. І. Ільюшин, Г. В. Касьянов, А. В. Кентій, С. В. Куль­чицький (відп. ред.), О. Є. Лисенко, І. К. Патриляк. – Режим доступу: http // www. lucorg.com/UserFiles/File/Part%201.pdf

33. Рудакевич О. М. Національний принцип: етнополітичні концепції нації [Текст]: монографія /
О. М. Рудакевич. – Тернопіль: Вид-во ТНЕУ «Економічна думка», 2009. – 292 с..

34. Савойська С. Конфліктогенні тенденції у визначенні етномовної ідентичності сепа­ратистського характеру / С. Сайвойська // Історичний журнал. Наукове громадсько-політичне видання. – 2009. – № 4. – К.: Державне спеціалізоване видавництво «Вища школа», Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2009. – С. 30–31.

35. Старовойт І. С. Західноєвропейська та українська ментальності : збіг і своєрідності. Філософсько-історичний аналіз [Текст] : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора філософських наук : спец. 09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії» / І. С. Старовойт.  -  К., 1997.  - 31 с.

36. Стефаненко Т. Г. Этнопсихология [Текст]/ Т. Г Стефаненко. – М.: ИП РАН, Академический Проект. – Екатеринбург: Деловая книга, 2000. – 320 с.

37. Татаренко Т. Етнічні кордони і міжетнічна толерантність / Т. Татаренко // Політичний менеджмент. – 2004. – № 5. – С. 33–34.

38. Терещук М. І. Аналіз понятійного поля національного брендінгу / М. І. Терещук // Слов’янський вісник: збірник наукових праць. Серія «Історичні та політичні науки». -  Вип. 13.  -  Рівне, 2012.  -   С. 223–226.

39. Терлюк І. Місто Львів: етнонаціональний склад населення у перші післявоєнні роки / І. Терлюк  // Львів: історія, населення, культура. Тези доповідей та повідомлень українсько-польської наукової конференції. Львів, 18-20 травня 1994 р. - Львів, 1994. - С. 52-54.

40. Терент’єва О. Л. Ментальність як чинник розвитку державотворення в Україні [Текст] : Автореф. дис. канд. наук з держ. управління; спец. :  25.00.01 «Теорія та історія державного управління» / О. Л. Терент’єва. — Х. : Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, 2010. -  18 с.

41. Хаванова О. В. Томас Эриксен: Категория этничности в современной социальной антро­пологии / О. В. Хаванова // Нация и национализм: пробл.-темат. сб. / РАН ИНИОН. Центр со­циальных науч.-информ. исслед. отд. политологии и правоведения, Ин-т справнит. политологии; отв. ред. вып. А. И. Миллер и др. – М., 1999 (Полит. наука / ред. кол. сер.: гл. ред. Ю. С. Пи­воваров и др., 1999. – № 1). – С. 175–187.

42. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО). – Ф. Р-2. Управління справами Ради Народних Комісарів Української РСР. - Оп. 7.  - Спр. 1727.

43. Центральний державний архів громадських обʼєднань України ( далі – ЦДАГО).  - Ф. 1. Центральний Комітет Комуністичної партії України. - Оп. 23. - Спр. 1470.

44. ЦДАГО України.  - Ф. 1.  Центральний Комітет Комуністичної партії України. - Оп. 23 - Спр. 2610.

45. Широкова Т. И. Феномен политизированной этнической идентичности [Електронний ресурс] / Т Ивановна Широкова. – Режим доступу: http//www. sutr.ru/science/dissertation/ dissovet-social/docs/Shirokova.pdf .

46. Юрій М. Ф. Етнологія: навч. посіб. [Текст ]/ М. Ф. Юрій. – К.: Дакор, 2006. – 360 с.

47. Яновский М. Нация, эмоции, пограничье в работах Юзефа Хлебовчика / М. Яновский // Нация и национализм: пробл.-темат. сб. / РАН ИНИОН. Центр социальных науч.-информ. исслед. Отд. политологии и правоведения, Ин-т справнит. политогии / отв. ред. вып. А. И. Миллер и др. – М., 1999. – С. 122–130.

48. Gilley В. Against the concept of ethnic conflict [Електронний ресурс] / B. Gilley. – Режим доступу: http://www.hks.harvard.edu/fs/pnorris/Acrobat/stm103%20articles/Gilley_Concept_ethnic_ conflict.pdf .

---

[1] Державний архів  Волинської області (далі  - ДАВО) . – Ф. П-1. Волинський обласний комітет Комуністичної партії України. - Оп. 2. - Спр. 3. - Арк. 4;  ДАВО. - Ф.  Р-295. Статистичне управління Волинської області. - Оп. 2. - Спр. 424- Арк. 1-2.

[2] ДАВО. - Ф. Р-295. Статистичне управління Волинської області. - Оп. 2. - Спр. 424. - Арк. 1-2.

[3] Там само.

[4] Буковина: історичний нарис [Текст] / Ред кол.: С. С. Костишин (голова) та ін. - Чернівці: Зелена Буковина, 1998. - С. 266.

[5] Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні на­риси [Електронний ресурс] / В. В. Дзьобак, І. І. Ільюшин, Г. В. Касьянов, А. В. Кентій, С. В. Куль­чицький (відп. ред.), О. Є. Лисенко, І. К. Патриляк. – Режим доступу: http // www. lucorg.com/UserFiles/File/Part%201.pdf .

[6] Книга Пам'яті України. Волинська область[Текст]. У 3 томах. Т. 1. м. Луцьк, Володимир-Волинський, Горохівський, Іваничівський, Камінь-Каширський, Ківерцівський райони / Ред. кол.: П. В. Онищук (голова) та ін. - Львів: Каменяр, 1995. – С. 15.

[7] Киричук Ю. Ставлення ОУН -УПА до мобілізації населення західних областей України в Червону Армію (січень 1944 р. - травень 1945 р.) / Ю. Киричук // Вісник Львівського університету. Серія історична / Ред. кол.: М. Мудрий (відп. ред.) та ін. - Вип. 35-36. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000. - С. 350.

[8] Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз[Текст]. У двох книгах. Книга 1 / І. Г. Білас. - К.: Либідь-Військо України, 1994 -  С. 272.

[9] Там само. – С. 270.

[10] Івасюта М. К. Нариси історії колгоспного будівництва в західних областях Української РСР[Текст]. - К.: Видавництво АН УРСР, 1962. -  С. 154.

[11] Державний  архів Львівської області (далі – ДАЛО). – Ф.  П-3. Львівський обласний комітет Комуністичної партії

України. - Оп. 4. - Спр. 477. - Арк. 64.

[12] ДАЛО. – Ф.  Р-6. Виконавчий комітет Волинської обласної Ради депутатів трудящих. - Оп. 16. - Спр. 296. -Арк. 151.

[13]ДАЛО.  -  Ф. Р-1350. Відділ організованого набору робітників та переселення виконкому Львівської обласної Ради депутатів трудящих. – Спр. 90. - Арк. 58-59.

[14] ДАВО. – Ф. Р-6. Виконавчий комітет Волинської обласної Ради депутатів трудящих. - Оп. 16. - Спр. 296. - Арк. 151.

[15] ДАЛО. - Ф. Р-1350. Відділ організованого набору робітників та переселення виконкому Львівської обласної Ради депутатів трудящих. - Оп. 1. - Спр. 90. - Арк. 1.

[16] Центральний державний архів громадських обʼєднань України ( далі – ЦДАГО).  - Ф. 1. Центральний Комітет Комуністичної партії України. - Оп. 23. - Спр. 1470. - Арк. 32.

[17]  ЦДАГО України.  - Ф. 1.  Центральний Комітет Комуністичної партії України. - Оп. 23 - Спр. 2610. - Арк. 191.

[18] Із криниці печалі. Збірник спогадів та документів / Ред.-вид. група:    П. Веселик та ін. - Рівне: Видавництво «Азалія» Рівненської організації Спілки письменників України, 1997. -  С. 130.

[19] Кіцак В. Розселення українців Польщі в УРСР (1944-1947). Переселення їх із південних та східних областей в Західну Україну / В. Кіцак // Альманах «Молода нація» / Гол. ред. О. Проценко. - № 1. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 98.

[20] Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади / Упорядники: Ю. Ю. Сливка та ін.; відп. ред.   Ю. Ю. Сливка. У трьох томах. - Том 2. - 1946-1947. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1996. – С. 71.

[21]  Козловський І. С. Встановлення українсько-польського кордону. 1941-1951 / І. С.Козловський. / Наук. ред. В. В. Трофимович. - Львів: Каменяр, 1998. -  С. 151.

[22]  Там само. – С. 167-168.

[23] ДАЛО. -  Ф. П-3. Львівський обласний комітет Комуністичної партії України. - Оп. 1. - Спр. 68. - Арк. 28.

[24]. ДАВО. – Ф.  Р-295. Статистичне управління Волинської області. - Оп. 7. - Спр. 961. - Арк. 10.

[25] ДАЛО. – Ф. П-3. Львівський обласний комітет Комуністичної партії

України. - Оп. 1. - Спр. 523. - Арк. 112.

[26] Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади / Упорядники: Ю. Ю. Сливка та ін.; відп. ред.   Ю. Ю. Сливка. У трьох томах. - Том 2. - 1946-1947. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1996. -  С. 309.

[27] Терлюк І. Місто Львів: етнонаціональний склад населення у перші післявоєнні роки / І. Терлюк  // Львів: історія, населення, культура. Тези доповідей та повідомлень українсько-польської наукової конференції. Львів, 18-20 травня 1994 р. - Львів, 1994. - С. 53.

[28] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ( далі – ЦДАВО). – Ф. Р-2. Управління справами Ради Народних Комісарів Української РСР. - Оп. 7.  - Спр. 1727. - Арк. 5-6.

[29] ДАЛО. -  Ф. Р-221. Виконавчий комітет Львівської обласної Ради депутатів трудящих. - Оп. 2. - Спр. 901. - Арк. 13.

[30] ДАВО. – Ф. П-1. Волинський обласний комітет Комуністичної партії

України. - Оп. 2. - Спр. 2. - Арк. 33.

[31] Нельга О. Етнічний склад і етнічна структура суспільства: спроба уточнення понять / О. Нельга // Соціологія: теорія, методи, маркетинг: науково-теоретичний часопис. – 2009. – № 1 / ред. кол. В. Бакіров та ін. – К.: Інститут соціології НАН України, 2009. – С. 121.

[32] Кузеев Р. Г. Введение (о роли подразделений этноса в этнических процессах /
Р. Г. Кузеев // Этносы и его подразделения. Часть первая: Этнические и этнографические группы / отв. ред.: Р. Г. Кузев, В. А. Тишков. – М., 1992. – С. 8–9.

[33] Обушний М. І. Етнос і нація: проблеми ідентичності  [Текст]/ М. І. Обушний. – К.: Український Центр духовної культури, 1998. – С. 54.

[34] Gilley В. Against the concept of ethnic conflict [Електронний ресурс] / B. Gilley. – Режим доступу: http://www.hks.harvard.edu/fs/pnorris/Acrobat/stm103%20articles/Gilley_Concept_ethnic_ conflict.pdf .

[35] Татаренко Т. Етнічні кордони і міжетнічна толерантність / Т. Татаренко // Політичний менеджмент. – 2004. – № 5. – С. 31–39.

[36] Широкова Т. И. Феномен политизированной этнической идентичности [Електронний ресурс] / Т Ивановна Широкова. – Режим доступу: http//www. sutr.ru/science/dissertation/ dissovet-social/docs/Shirokova.pdf .

[37] Юрій М. Ф. Етнологія: навч. посіб. [Текст ]/ М. Ф. Юрій. – К.: Дакор, 2006. – С. 88.

[38] Хаванова О. В. Томас Эриксен: Категория этничности в современной социальной антро­пологии / О. В. Хаванова // Нация и национализм: пробл.-темат. сб. / РАН ИНИОН. Центр со­циальных науч.-информ. исслед. отд. политологии и правоведения, Ин-т справнит. политологии; отв. ред. вып. А. И. Миллер и др. – М., 1999 (Полит. наука / ред. кол. сер.: гл. ред. Ю. С. Пи­воваров и др., 1999. – № 1). – С. 179.

[39] Рудакевич О. М. Національний принцип: етнополітичні концепції нації [Текст]: монографія /
О. М. Рудакевич. – Тернопіль: Вид-во ТНЕУ “Економічна думка”, 2009. – С. 23.

[40] Стефаненко Т. Г. Этнопсихология [Текст]/ Т. Г Стефаненко. – М.: ИП РАН, Академический Проект. – Екатеринбург: Деловая книга, 2000. – С. 231.

^[41] Аклаев А. Р. Этнополитическая конфликтология: Анализ и менеджмент: учеб. пособ. [Текст]/ А. Р. Аклаев. – М.: Дело, 2005. – С. 58.

[42] Зашкільняк Л. Історичні міфи і стереотипи як складова суспільної свідомості та соціальної практики / Л. Зашкільняк // Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні / колективна монографія; за ред. Л. Зашкільняка. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. – С. 16.

^[43] Козловець М. А. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації: монографія [Текст]/ М. А. Козловець. – Житомир: Вид-во ЖДУ імені Івана Франка, 2009. – С. 451.

^[44] Савойська С. Конфліктогенні тенденції у визначенні етномовної ідентичності сепа­ратистського характеру / С. Сайвойська // Історичний журнал. Наукове громадсько-політичне видання. – 2009. – № 4. – К.: Державне спеціалізоване видавництво «Вища школа», Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2009. – С. 30–31.

^[45] Козловець М. А. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації[Текст]: монографія / М. А. Козловець. – Житомир: Вид-во ЖДУ імені Івана Франка, 2009. – С. 454.

^[46] Гнатенко П. И., Павленко В. Н. Этнические установки и этнические стереотипы [Текст]/
П. И. Гнатенко, В. Н. Павленко. – Днепропетровск: ДГУ, 1995. – С. 120.

^[47] Козловець М. А. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації [Текст]: монографія / М. А. Козловець. – Житомир: Вид-во ЖДУ імені Івана Франка, 2009. – С. 50.

[48] Кресіна І. О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси (Етнопо­літологічний аналіз) [Текст]: монографія / Ірина Кресіна. – К.: Вища шк., 1998. – С. 92.

[49] Там само. – С. 115–116.

[50] Татаренко Т. Етнічні кордони і міжетнічна толерантність / Т. Татаренко // Політичний менеджмент. – 2004. – № 5. – С. 33–34.

[51] Яновский М. Нация, эмоции, пограничье в работах Юзефа Хлебовчика / М. Яновский // Нация и национализм: пробл.-темат. сб. / РАН ИНИОН. Центр социальных науч.-информ. исслед. Отд. политологии и правоведения, Ин-т справнит. политогии / отв. ред. вып. А. И. Миллер и др. – М., 1999. – С. 128.

[52] Бричко В. I. Соцiополiтичний ракурс  української ментальностi : монографiя [Текст] / В. I. Бричко. — К. : Вид-во «ПВП «Iнтерсервiс», 2012 . – С.18.

[53] Старовойт І. С. Західноєвропейська та українська ментальності : збіг і своєрідності. Філософсько-історичний аналіз [Текст] : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора філософських наук : спец. 09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії» / І. С. Старовойт. - К., 1997. – С.16.

[54] Бричко В. I. Соцiополiтичний ракурс  української ментальностi : монографiя [Текст] / В. I. Бричко. -  К. : Вид-во «ПВП «Iнтерсервiс», 2012 . – С. 20.

[55] Кравченко П. А. Вітчизняний культурно-історичний досвід у системі сучасного державотворення (соціально-філософські аспекти) [Текст] / П. А. Кравченко. — К. : ГЕНЕЗА, 2001. – С. 288.

[56] Лiсеєнко О. В.  Менталітет : сутнiсть та особливостi регiональних проявiв : регіональні особливості [Текст] : автореферат дисертацiї на здобуття наукового ступеня кандидата  соцiологiчних наук / О. В. Лiсеєнко; Харкiвський державний унiверситет .  -  Х., 1998. - С. 8 .

[57]  Там само.  – С. 9.

[58] Терент’єва О. Л. Ментальність як чинник розвитку державотворення в Україні [Текст] : Автореф. дис. канд. наук з держ. управління; спец. :  25.00.01 «Теорія та історія державного управління» / О. Л. Терент’єва. — Х. : Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, 2010. -  С. 8-9.