Олександр Биков

доктор юридичних наук,

старший науковий співробітник, вчений секретар

Інституту законодавства Верховної Ради України

Теоретико-методологічна оцінка релігійних відносин та правосуб’єктності: правовий аспект

Природний процес осягнення істини привів до плюралізму в галузі методології та теорії релігійних відносин, що, з одного боку, обумовило глибину та цілісність дослідження цього феномена, з іншого – стало чинником його звужених трактувань. Певну роль у методологічних пошуках релігійних відносин відіграли такі наукові дисципліни як філософія, історія, соціологія, психологія та релігієзнавство. Кожна з них сформувала свої розуміння релігійних відносин, однак, як свідчить практика, зведення різних поглядів та підходів в єдине ціле виявилось малопродуктивним.

Релігієзнавство не ставить за мету узгодити погляди на релігію віруючого і невіруючого чи віруючих різних кон­фесій, воно дає певний обсяг наукових знань і прагне на­вчити самостійно й об'єктивно оцінювати релігійні відносини, релігію як суспільний феномен, події, що відбуваються в релігійному житті певного суспільства. Саме тому, при дослідженні релігійних відносин використовуються спе­цифічні методологічні підходи, серед яких особливе місце належить вивченню особливостей релігійних норм з позиції юридичної науки.

Необхідно підкреслити, що проблема релігійних відносин не є принципово новою як в юридичній, так і в пізнавальній літературі. До неї звертались такі вітчизняні та зарубіжні вчені як А.М. Колодний, П.Л. Яроцький, Ю.Г. Кальниш, В.О. Пащенко, І.І. Тимошенко, Б.О.Лобовик, А.В. Міронов, В.І. Силантьєва та ін. Актуальність цієї проблеми полягає в тому, що безпосередня релігійна діяльність людини, тобто релігійні відносини у всіх їх проявах є одними з головних засобів людського самопізнання [1, с.32]. Тобто, в процесі релігійних відносин людина усвідомлює саму себе і перетворює себе на власний об’єкт вивчення.

В юридичній літературі існує думка про те, що релігійні відносини складаються у результаті взаємодії трьох передумов: 1) релігійних норм; 2) релігійної правосуб’єктності; 3) релігійних фактів. Релігійні норми разом з релігійною правосуб’єктністю утворюють загальну базу, на якій за допомогою релігійних фактів відбувається рух конкретних (абсолютних чи відносних) релігійних відносин, їх виникнення, зміна чи припинення [2, с.343].

По-перше, релігійні норми – різновид соціальних норм, встановлених різними віросповіданнями, мають обов'язкову силу для тих, хто сповідує ту або іншу віру. Як нормативний регулятор використовується та частина релігійних норм, які регулюють ритуальну і догматичну сторони [3, с.146]. На думку Т.В. Кашаніної, релігійні норми – це правила поведінки, що регулюють відносини між людьми через призму вимог божого начала [4, с.198]. Релігійні норми виступають регуляторами суспільних релігійних відносин, що покликані забезпечити дотримання та виконання релігійних інтересів віруючих, прихожан, кліру та духівництва. Релігійні норми відрізняються від правових та інших соціальних норм тим, що нерозривно пов’язані з вірою в існування вищої сили – божества. В релігійних нормах заздалегідь не регламентовано форми та засоби примусу, вони залежать від вчинку та ступеню його усвідомлення віруючим, здійснюється оцінка будь-якої поведінки – як позитивної, так і негативної. В релігійних нормах об’єктивується воля не тільки релігійних організацій (церкви), але й інших суб’єктів релігійних відносин.

 На основі релігійних норм виникають релігійні відносини, яким притаманні два плани – об’єктивний і суб’єктивний. Об’єктивний план характеризується відносинами між прихильниками однієї релігії, між віруючими і служителями культу, між віруючими різних конфесій. Суб’єктивний аспект релігійних відносин – це відносини між суб’єктом релігії і священним. З цього приводу В. Вундт зазначає, що відчуття єдності із надчуттєвим світом є для релігійної людини вже не суб’єктивним, а об’єктивним процесом [5, с.95], тобто священне виступає як цілком реальний суб’єкт об’єктивних відносин між ним і віруючим. Такі відносини, які є запорукою існування будь-якої релігії, зазвичай, фіксуються у вигляді певних предметів, артефактів, образів тощо. Релігійні відносини реалізуються у вигляді культової та позакультової діяльності, тобто сукупності дій, в яких реалізується ставлення людини до священного. Культова діяльність полягає у вияві поклоніння чи вшанування Бога, богів, духів померлих, трансцендентної ідеї тощо. Як правило, така діяльність чітко визначена і включає певні ритуальні дії, засоби та бажаний результат. Реальність священного у даному випадку проявляється у жорстокій регламентації культової діяльності, відхилення від якої позбавляє віруючого сподівань на задоволення релігійних потреб та може зашкодити самому об’єкту поклоніння. Позакультова діяльність включає духовну сферу (інтерпретація віровчення, богословські твори, виробництво релігійних ідей) та практичну сферу (місіонерство, релігійна освіта, пропаганда релігійних поглядів).

По-друге, релігійна правосуб’єктність, яка включає правоздатність та дієздатність. Релігійна правоздатність – це визнання церквою чи релігійною організацією, громадою загальної можливості суб’єкта мати передбачені релігійними нормами права та обов’язки [6, с.179]. Тобто це можливість індивіда мати релігійні права та обов’язки. Система релігійної правоздатності містить наступні елементи: 1) існує вибір дії чи бездіяльності; 2) право вимагати від іншого суб’єкта релігійних відносин відповідної поведінки; 3) право на захист своїх суб’єктивних прав та свобод у разі їх порушення.

Важливо зазначити, що загальноприйнято релігійну правоздатність класифікувати на загальну, галузеву та спеціальну. Загальна правоздатність – це принципова можливість особи мати релігійні права та обов’язки, передбачені релігійними нормативними актами, хоча фактичне володіння правами може наступити лише за певних умов (релігійно-нормативних фактів). Загальна релігійна правоздатність у людини виникає з моменту хрещення чи обертання до будь-якої релігії. Галузева правоздатність – надає можливість суб’єктові набувати релігійних прав у певних галузях релігійного права: шлюбно-сімейна (обрання шлюбу, розлучення), хрещення, чернецтво, трудова тощо. Галузева релігійна правоздатність виникає одночасно з набуттям віруючим статусу члена релігійної організації, общини чи прихожанина певної церкви тощо. Спеціальна – може виникати за наявності визначених умов (особливі знання у галузі релігії, стаж церковнослужіння священика: архієрей, протоієрей, єпарх, тощо), що визначаються цілями та задачами діяльності суб’єкта, зафіксованих у релігійних нормах, статутах релігійних організацій, громад чи церкви. Втрата правоздатності передбачається у разі: а) смерті суб’єкта; б) через анафему.

Іноді суб’єктивні релігійні права ототожнюють із релігійними інтересами. Це пояснюється тим, що суб’єктивні релігійні права завжди походять від змісту релігійних норм і визначають можливість вчиняти чи утриматись від вчинення певної дії; пов’язані з релігійними обов’язками інших суб’єктів. Релігійні обов’язки є релігійною мірою поведінки учасників релігійних відносин, і можуть бути як активними, так і пасивними. Структура релігійних обов’язків відповідає структурі суб’єктивних релігійних прав. Вона включає у себе: а) обов’язок вчинити певну релігійну дію в інтересах уповноважених; б) обов’язок не вчиняти певних релігійних дій, які порушують релігійні права інших; в) обов’язок за певних обставин нести особисті чи майнові позбавлення якщо не виконано релігійні обов’язки. В свою чергу, релігійні інтереси являються проявом зацікавленості віруючих індивідів щодо досягнення оптимальних результатів у задоволенні релігійних потреб. Релігійні інтереси створюють передумови формування та розвитку релігійних відносин в суспільстві.

 На відміну від правоздатності дієздатність являється здатністю особи самостійно здійснювати свої суб’єктивні права та обов’язки. Дієздатність прямо залежить від інтелектуально-вольових якостей особи (її віку та психічного стану). Обмеження вікових рамок в релігійних відносинах не існує. Так, для осіб, що приймають чернецький постриг передбачено декілька вікових цензів: а) 10 років (40-ве правило Трульського Собору); б) у синодальну епоху – 30 років для чоловіків та 40 років для жінок; в) для осіб, що навчаються у духовних семінаріях та академіях – 25 років. Особи, що мали вимовити чернецькі обіцянки, набували релігійну спеціальну дієздатність з 17 років [7, с.175].

В деяких випадках структурним елементом релігійної правосуб’єктності виступає деліктоздатність, тобто здатність особи відповідати за невиконання чи неналежне виконання своїх обов’язків в сфері релігійних відносин. Бути носієм релігійної відповідальності означає зазнавати релігійних санкцій, що передбачені релігійними нормами, які порушив суб’єкт релігійних правовідносин. Таким чином, така категорія як релігійна деліктоздатність має похідний зв’язок від змісту релігійної дієздатності.

Як і будь-які відносини, що відбуваються в суспільстві, релігійні відносини формуються на основі наступних передумов: по-перше, матеріальних – той чи інший вид релігійних благ, що встановлюють взаємозв’язки між суб’єктами релігійних відносин; встановлення доцільності релігійних відносин між суб’єктами через надання їм комплексу релігійних прав, повноважень та покладання на них обов’язків і відповідальності; по-друге, нормативних – здатність регуляції релігійних відносин за допомогою чітко встановлених нормативно-правових актів. При цьому учасники релігійних правовідносин наділяються правосуб’єктністю.

Отже, на основі проведеного аналізу можна зробити висновок, що релігійним відносинам притаманні наступні ознаки: 1) правовстановлююча участь суб’єктів релігійних відносин;.2) здійснюється реалізація прав та інтересів релігійного населення; 3) взаємообумовленість прав та обов’язків учасників релігійних відносин; 4) носять індивідуалізований характер, тобто спрямовані на визначених суб’єктів; 5) мають риси системності та динамізму (перебувають в безперервному розвитку); 6) є спеціальним засобом виникнення, функціонування та розвитку суспільних відносин; 7) є усвідомленою та цілеспрямованою поведінкою суб’єктів; 8) засновані на волевиявленні учасників.

Слід зазначити, що до структурних елементів релігійних відносин належать: об’єкт, суб’єкт, зміст та форма. 1) Об’єктом релігійних відносин виступає релігійна діяльність і поведінка віруючих, релігійний культ, або сукупність обрядових дій. При цьому культовими можуть бути не тільки дії, але й бездіяльність, що прописуються релігійними канонами. Тобто, об’єктом релігійних відносин є те, на що спрямована релігійна діяльність суб’єктів, через що реалізуються їх релігійні права та обов’язки. З іншого боку, об’єкт релігійних відносин можна розглядати з двох позицій: моністичної (теорії одного об’єкта) та плюралістичної (теорії численних об’єктів). Відповідно до першої об’єктом визначається те, на що впливають релігійні відносини. Але впливати релігійні норми можуть тільки на поведінку людей. При цьому суб’єктивні релігійні права та обов’язки спрямовані на забезпечення певної поведінки зобов’язаної особи в інтересах уповноваженого суб’єкта. Саме поведінка зобов’язаної особи є об’єктом релігійних відносин. На відміну від моністичного, плюралістичне визначення релігійного об’єкта містить різні релігійні інтереси та блага (релігійні цінності). Це можуть бути матеріальні блага – релігійні культові речі, сама поведінка учасників релігійних відносин та результати поведінки (хрещення, постриг у ченці, молитва, відправляння культу, здійснення церковно-управлінських дій тощо). Загальним об’єктом релігійних відносин є найрізноманітніші релігійні цінності, а спеціальним – конкретні релігійні матеріальні чи нематеріальні об’єкти (носії ціннісних якостей) [8, с.52].

2) Суб’єктами релігійних відносин виступають особи, які є носіями передбачених релігійними нормами суб’єктивних прав та обов’язків та співвідносять з ними свою поведінку. Коло суб’єктів офіційних релігійних відносин визначається та закріплюється церквою. За останні роки відбувається тенденція до збільшення кількості суб’єктів релігійних відносин. При цьому, один і той же суб’єкт має право виступати як учасником релігійних відносин, та й інших видів суспільних відносин. Так, як релігійні відносини функціонують у соціальному середовищі, то до них невід’ємно включаються різні соціальні суб’єкти, серед яких важливу роль відіграють носії соціально-релігійного авторитету, до яких можна апелювати на випадок релігійних конфліктів, та які уповноважені вимагати виконання відповідних обов’язків (держава, церква, релігійні організації та громади тощо).

Таким чином, суб’єктами релігійних відносин є: 1) віруючі громадяни, іноземці чи особи без громадянства; б) священики; в) клір, г) ченці, ґ) приєднані до церкви; д) миряни. Крім того, бути суб’єктом релігійних відносин означає здатність суб’єкта бути не тільки носієм суб’єктивних релігійних прав та обов’язків, але і здатність особисто ці права та обов’язки реалізовувати. Отже, суб’єкт релігійних відносин є активним учасником, який наділений відповідними правами та обов’язками. Тобто, суб’єкт релігійних відносин наділений релігійною правоздатністю та дієздатністю.

Правовий статус суб’єктів релігійних відносин визначається змістом прав та обов’язків, якими вони наділяються. Можна виділити загальний, спеціальний та індивідуальний статус суб’єктів релігійних відносин. Загальним релігійним правовим статусом володіють усі суб’єкти, що належать до обраної ними релігії. Але він може змінюватись відповідно до змін особою релігійних вірувань, які він сповідує. Спеціальним – наділені суб’єкти відповідно тих цілей та завдань, заради яких вони існують чи створюються. Суб’єкти релігійних відносин мають у власності чи господарському віданні (оперативному управлінні) відокремлене майно, відповідають за своїми зобов’язаннями цим майном, можуть від свого імені набувати та здійснювати майнові та особисті немайнові права, нести обов’язки, бути позивачами та відповідачами у суді.

Індивідуальний правовий статус залежить від загального статусу та від індивідуальних суб’єктивних прав і обов’язків, що належать конкретному суб’єкту релігійних відносин. Наприклад, особи, що займають однаковий ступінь в ієрархії священодії, мають істотно різний обсяг церковно-урядової влади, це зокрема, папа, митрополит, єпископ; капітулярний вікарій, апостольний вікарій, генеральний вікарій підпорядковуються у своїй діяльності юрисдикції єпископа, владою якого призначені на посаду. Їх повноваження припиняються одночасно з припиненням влади самого єпископа: смерті, переміщення, позбавлення сану. Крім поділу на нижче та вище духівництво православна церква визначає священнослужителів та церковнослужителів.

3) Зміст релігійних відносин визначається особливостями релігійної поведінки учасників суспільних відносин, що реалізують свої релігійні права та виконують релігійні обов’язки. Релігійні відносини не існують поза поведінкою його учасників. Тільки через релігійну поведінку реалізується мета релігійних відносин. У змісті релігійних відносин необхідно виділяти два аспекти: нормативний та фактичний. Перший включає у себе суб’єктивні релігійні права та обов’язки; другий – дії, в яких реалізуються релігійні права та обов’язки. З цього приводу слушною є думка Л.Л. Рогачової, яка вважає, що учасники релігійних відносин вчиняють як релігійно значимі, так і дії, що не мають релігійного значення. Перші входять до змісту релігійних відносин. Врегульовані релігійними нормами суспільні відносини створюють фактичні релігійні відносини нормативної форми.

4) Форма релігійних відносин безпосередньо залежить від усвідомлення суспільних процесів. Не маючи чіткої форми, релігійні відносини не можуть бути змістовною поведінкою. Змістовна, усвідомлена релігійна поведінка є поведінкою зваженою, яка відповідає певним правилам поведінки. З цього випливає, що релігійні відносини – це різновид суспільних відносин, які знаходяться в динаміці, постійно розвиваються та удосконалюються. Вони мають певний момент виникнення, зміни та припинення функціонування.

Важливо зазначити, що значне місце при дослідженні методології релігійних відносин відіграють системний, структурний, функціональний та порівняльний методи. Зокрема, системний метод дозволяє вивчати релігійні відносини як комплексний процес. При цьому в суспільній системі виділяються політична і релігійна підсистеми і простежується взаємозалежність і взаємообумовленість процесів розвитку релігійних відносин.

Основними елементами релігійної системи є: релігійні уявлення (ідеологія) настрої, відчуття (психологія), релігійні дії (культ). Окрім цього в структуру релігії входять релігійні організації і установи, а також релігійні відносини. Деякими дослідниками особливо виділяє релігійні норми як частину релігійної системи, що не зводиться до релігійній свідомості. При цьому особливістю релігійних норм є те, що на відміну від поглядів і уявлень в них об'єктивувалася воля релігійних організацій [9, с.14]. Описані елементи релігійної системи знаходяться в постійній взаємодії між собою і суспільством.

Основне значення при структурному методі дослідження приділяється виділенню елементів структури релігії, а також з'ясуванню взаємозв'язків між ними. Для розуміння суті також аналізуються інші соціальні системи, зокрема, держава, і їх відносини з релігією.

Функціональний метод акцентує увага на ролі релігійних відносин, яку вони виконують в державі та суспільстві. На думку одного з основоположників функціонального методу А. Редкліфф-Брауна функцією релігії є бути частиною соціального механізму, без якого неможлива соціальна еволюція і розвиток сучасної цивілізації [10, с.157].

Структурний і функціональний методи багато дослідників об'єднують в один метод виділяючи його основні закономірності. По-перше, акцент робиться на проблемах, пов'язаних з функціонуванням і відтворенням соціальної структури. По-друге, ця структура розглядається як складна всесторонньо інтегрована система. По-третє, всі соціальні інститути, зокрема держава і церква, реалізують функцією підтримки інтеграції і рівноваги структури. По-четверте, динаміка соціальної структури пояснюється, виходячи з «принципу консенсусу» – принципу збереження соціальної рівноваги. І по-п'яте, затверджується, що стан інтеграції і стан рівноваги структури складають явища, що взаємно підсилюють і що обумовлюють один одного.

Особливу роль у релігійних відносинах відведено порівняльному методу. Він містить в собі порівняння соціальних інститутів з багатьох конкретних характеристик. М. Вебером був запропонований метод порівняння «ідеальних типів», тобто опис універсальних характеристик того або іншого соціального інституту або системи вірувань. При цьому можна порівнювати як варіанти якогось конкретного ідеального типу, так і різні ідеальні типи. Варіантом порівняльного методу є порівняно-історичний, такий, що базується на використанні тієї або іншої загальної парадигми соціальної структури і що дозволяє дати аналіз декількох окремих випадків та перевірити ті чи інші гіпотези.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що дослідження релігійних відносин повинно ґрунтуватися на системності даного явища, з використанням значної кількості методологічних підходів. Крім спеціальних методів, що притаманні певним наукам, аналіз релігійних відносин повинен спиратися на загальні методи наукового пізнання, серед яких слід відзначити: 1) методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент); 2) методи, використовувані як на теоретичному, так і на емпіричному рівнях дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання); 3) методи теоретичного дослідження (сходження від абстрактного до конкретного). Використання такої методологічної бази дасть можливість стверджувати, що релігійні відносини – це різновид суспільних відносини, що складаються в духовній сфері між віруючими людьми, релігійними організаціями, які спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав і свобод.

Релігійні відносини – це різновид суспільних відносини, що складаються в духовній сфері між віруючими людьми, релігійними організаціями, які спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав і свобод. Вони базуються, в першу чергу, на вірі в можливість особливих відносин між Богом і віруючою людиною.

Література

             1.        Васильєва І. В. Релігійна культура і релігійна діяльність: методологічні аспекти дослідження / І. В. Васильєва // Політологічний вісник : зб-к наук. праць. – К. : «ІНТАС», 2009. – Вип. 43. – С. 31-40.

2.        Алексеев С. С. Проблемы теории права : [курс лекций; в 2 т.] / Алексеев С. С. – Свердловск : Наука, 1972. – Т. 1. – 493 с.

3.        Морозова Л. А. Теория государства и права / Морозова Л. А. – М. : Норма, 2003. – 320 с.

4.    Кашанина Т. В. Происхождение государства и права : [учеб. пособие] / Капанина Т. В. – М. : Высшая школа, 2004. – 325 с.
5.        Вундт В. Психология народов / Вундт В.; [пер. с нем. А. Водена]. – М. : Изд-во ЭКСМО ; СПб. : Terra Fantastica, 2002. – 864 с.
6.        Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави : [навч. посіб.; 5-е вид., зі змінами] / Рабінович П. М. –– К. : Атіка, 2001. – 174 с.

7.      Цыпин В. А. Церковное право : [учеб. пособие] / Цыпин В. А. – М. : Изд-во МФТИ, 1994. – 442 с.

8.    Давыдов Ю. Н. Макс Вебер и современная теоретическая социология. Актуальные проблемы веберовского социологического учения / Давыдов Ю. Н. – М. : Мартис, 1998. – 510 с.
9.        Клочков В. В. Религия, государство, право / Клочков В. В. — М. : Мысль, 1978. — 287 с.
10. Религиоведение : учебное пособие и учебный словарь-минимум по религиоведению / [под ред. И. Н. Яблокова]. – М. : Гардарики, 2000. – 536 с.