Роман Северин

магістрант Мукачівського державного
університету, спеціальність "Практична психологія"
(Мукачеве, Україна)

Духовні цінності 

як чинник психологічного здоров’я особистості

    Для сучасного суспільства, яке переживає кризу в багатьох сферах життя і особливо є зацікавленим у виявленні умов, які забезпечували б стабільність моральності та світоглядних позицій, проблема духовності надзвичайно загострилась. Відчуженість від культури, пріоритет набуття матеріальних цінностей понад духовними, прагнення до реалізації потворних соціально-культурних потреб, заниження моральних норм поведінки молоді в суспільстві становлять нерозв’язані проблеми процесу формування життєвих позицій підростаючого покоління. Тому назріла необхідність у створенні цілеспрямованої системи духовного виховання школярів та учнівської молоді.

    Дослідження філософів, психологів та педагогів сучасності визначають духовну сферу життєдіяльності людини як провідний напрям її виховання та розвитку. Тому не випадково одним із складних і багатогранних завдань, висвітлених у Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття), є створення умов для формування духовно багатої особистості громадянина нової епохи. На необхідності вирішення цієї проблеми наголошують такі державні документи, як програма “Діти України”, Концепція національного виховання, Указ Президента України від 27 квітня 1999 року “Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян”, Національна доктрина розвитку освіти України.

    Шкільна освітня система, яка є основним механізмом успадкування духовної культури новими поколіннями, повинна орієнтуватися на створення такого середовища, у якому будь-які знання стимулювали б не тільки загальний процес розвитку особистості, а й її прагнення до самопізнання та саморозвитку. І саме тому, головною сучасною проблемою є максимальне обмеження, нівелювання негативних впливів, збереження і плекання духовно-ціннісних засад розвитку особистості, не спонтанне реагування на гуманітарний хаос у суспільстві, а розробка моральних орієнтирів і духовних засад виховання дітей та молоді.

    Найважливішим елементом дитячої субкультури є релігійні уявлення і духовне життя. Духовне розуміється як така діяльність свідомості, яка спрямована на визначення особистістю критеріїв добра і зла, формування мотивів поведінки у згоді (чи в протиріччі) із совістю (сумління), на пошук сенсу життя й свого місця в ньому. Сумління – духовна інстанція, вираження моральної самосвідомості особистості, що дозволяє здійснювати контроль та оцінку власних вчинків.

    Одним із вирішальних засобів виховання духовності людини, окрім її релігійних уявлень, є культура, мистецтво, і звичайно-ж сім’я, за допомогою яких відтворюється новий рівень дійсності і виступають універсальним шляхом до перетворення зовнішніх культурних цінностей у духовний світ особистості. Діючи на глибинні психологічні механізми людської психіки всі ці засоби виховання активно впливають на молодь, і збагачують її духовний та моральний потенціал.

    Зростання пізнавальних сил, розвиток світогляду, самосвідомості, ціннісних орієнтацій, емоційного сприйняття у старшокласників створюють передумови для формування основ їх духовності.

    З розвитком гуманітарної методології пов'язане виникнення поняття «психологічне здоров'я». Сам термін «психологічне здоров'я» неоднозначний. Він має широке тлумачення і включає в себе ряд чинників функціонування особистості, в тому числі підпорядковує собі психічне здоров'я особистості.

    І. Дубровіна визначає психічне здоров'я як нормальне функціонування окремих психічних процесів, а психологічне здоров'я відносить до особистості в цілому, до прояву людського духу та вважає, що саме психологічне здоров'я робить особистість самодостатньою Б. Братусь, аналізуючи тенденції сучасного суспільства, стверджує, що для все більшої кількості людей стає характерним діагноз «психічно здоровий, та особистісно хворий».

    Психологічне здоров’я визначається як показник нормального розвитку особистості (І. Дубровіна), найбільш адекватна міра індивідуального і суспільного добробуту (В. Лищук), продукт творчої самореалізації, самовираження, саморозвитку індивіда (А. Маслоу), особистісна зрілість (Ф. Перлс), інтегративний показник життєво важливих функцій особистості людини, зокрема сім’ї (В. Торохтій), міра творчості особистості (В. Моляко), показник духовності особистості (Е. Помиткін), чинник соціальної “успішності” індивіда (Т. Тунгусова) тощо.

    Проблема розуміння духовності як складного особистісного утворення людини складна й багатоаспектна. Пошуки основ духовності та джерел її зрощування пов’язані зі створенням моделі духовної людини, яка розроблялася видатними філософами, психологами та педагогами минулого.

    Починаючи з видатних мислителів Стародавньої Греції Платона та Арістотеля, проблема духовності не виключається з актуальних питань наукових дискусій філософів. Духовність людини стає предметом досліджень видатних західноєвропейських філософів ідеалістичного напрямку (Г. Гегеля, І. Фіхте, Ф. Шеллінга), філософів-екзистенціалістів (В. Камю, К. Ясперса, М. Хайдегера, Г. Марселя, Ж. Сартра), матеріалістів (Л. Бюхнера, Ж. Ламетрі), віталістів (Х. Дріша), феноменалістів (І. Шеллера) та ін.

    З кінця ХІХ ст. проблема духовності широко розглядається і в російській релігійній філософії, зокрема в працях І. Ільїна, М. Лосського, В. Соловйова, П. Флоренського, Л. Шестова.

    У культурологічному плані проблема виховання духовності особистості ставилася філософами М. Бердяєвим, В. Вернадським, М. Каганом, М. Маркузе, Г. Ортегі-і-Гассетом, В. Франклом та ін.

    Сучасні вітчизняні філософи Т. Біленко, М. Попович, В. Скотний, К. Шудря у своїх поглядах стосовно природи духовності схильні спиратися на національно-культурні джерела духовності українського народу.

    Психологічні механізми виховання духовності особистості обґрунтовані в дослідженнях Б. Братуся, О. Зеліченка, І. Калінаускаса, Г. Балла, М. Боришевського, В. Москальця, А. Мудрика, Е. Помиткіна та ін.

  Педагогічні проблеми виховання духовності особистості розглядаються в роботах вітчизняних педагогів та діячів культури минулого І. Огієнка, Г. Сковороди, В. Сухомлинського, К.Ушинського, П. Юркевича, І. Беха, В. Бондаровської, М. Савчина. Окремі аспекти цієї проблеми подаються в сучасних педагогічних дослідженнях Л. Буєвої, Т. Власової, К. Журби, І. Зязюна, Б. Неменського, Г. Шевченко та ін.

    Духовний розвиток особистості відображений у працях вчених: А. Адлера, Р. Алперта, В. Артюнова, С. Грофа, О. Климишина, О. Олексюка, Т. Пашукової, Г. Райха, К. Роджерса, О. Семашко, В. Сивікова, Н. Хомутинникової.

    Отже, питання духовності лежить за межами психологічної науки, це філософська, метафізична категорія, як і моральність. Але для психологічної науки вкрай важливо психологізувати ці категорії, аби знати достеменно, які орієнтації, якості, цінності, уподобання й переконання розвинути і сформувати у дітей та молоді.

 Найбільш часто в науковій літературі поняття “духовність” розкривається в протиставлені з фізичною сутністю людини. Фундаментальним поняттям релігії, філософії та психології є “душа”. В античності поняття “дух” (пневма), “душа” (псіхе) відігравали ключову роль у філософії Платона та неоплатонізмі. В релігійній філософії середніх віків, яка була синтезом біблійних істин та аристотелівських або неоплатонівських концепцій, поняття “дух” і “душа” детальну розроблялися та осмислювалися. Інтерпретація духовного в цій філософії збігається з її інтерпретацією в теології, набуваючи лише раціональних форм.

    У філософії Нового часу дається раціональне пояснення душі та духу людини як прояву мислення, розуму, свідомості. Вислів Р. Декарта “Я мислю, отже – існую”, став точкою відліку в розумінні природи людини, її духовної сфери. І. Кант головним суб’єктом і носієм духовності вважає саму людину, яка абсолютно вільно орієнтується лише на категоричний моральний імператив.

   Аналіз останніх досліджень і публікацій дає підстави стверджувати, що проблема духовності, духовного потенціалу, виховання духовних цінностей сьогодні активно розробляється як вітчизняними, так і зарубіжними науковцями.

   У цих працях йдеться, зокрема, про розвиток духовних смислів, про риси характеру людини як носія духовності, про духовний потенціал людини та можливості пізнання явищ духовності, про специфічні особливості феномену духовності за умови його розгляду у контексті віри і релігії. На особливу увагу заслуговують праці, присвячені дослідженню процесу подолання людиною егоцентричних устремлінь і виробленню домінанти на іншу особу. Як наголошував О. Ухтомський: «… людина, яка здатна бачити й розуміти іншу людину, спроможна звільнитись від егоцентричної домінанти й розірвати ланцюг самогіпнотизуючого споглядання себе і насолоди собою. Отже, йдеться про перехід від монологічних настановлень до діалогічних, що є основою справжньої творчості, самотворення. Завдяки цьому людина стає духовно активною.

    Сучасний український дослідник духовності М. Боришевський вважає, що науковий підхід до вивчення духовності можливий за умови переведення наукового розгляду даного феномену у контекст психології особистості. Лише у особистісному контексті, у реальній канві активності особистості, її поведінки, діяльності духовне набирає реалістичних обрисів - як у теоретичному, так і прикладному аспектах.

    Водночас, наголошує учений, в якості об'єкта психологічного дослідження, даний феномен слід розглядати як багатовимірну систему утворень у свідомості та самосвідомості людини, в яких віддзеркалюються її найбільш актуальні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності і до себе самого як соціального індивіда. Саме тому, за одиницю виміру духовності, як особистісного утворення, М. Боришевський пропонує вибрати ціннісні орієнтації, які безпосередньо чи опосередковано пов'язані з моральністю, тобто чим тісніше пов'язаний зміст ціннісних орієнтацій з моральністю, чим вагоміше в них виявляється зв'язок з категорією добра, тим вищим може бути рівень духовності.

    У цьому контексті М. Савчин наголошує, що духовна реальність відкривається людині саме у досвіді спілкування, що саме під час взаємодії “Я” і “Ти” утворюється нова реальність - “Ми”, яка є розширенням “Я”, виходом за його первинні і природні межі. У “Ми” ми маємо справу з духовною реальністю... У духовно-психологічному “Ми” реальність мого “Я” виражається у надіндивідуальній формі.

Дослідження духовності у контексті психології особистості передбачає вибір одиниці аналізу цього феномена. Такою одиницею можуть слугувати ціннісні орієнтації, котрі безпосередньо чи опосередковано пов’язані з моральністю. Саме мораль, внутрішні моральні інстанції особистості виступають еталоном, за допомогою якого можна визначити наявність та міру розвиненості духовності у людини. Чим тісніше пов’язаний зміст ціннісних орієнтацій з моральністю, чим вагомішим є їх зв’язок з категорією добра, справедливості, тим вищим може бути рівень духовності. І навпаки: відсутність такого зв’язку — свідчення бездуховності.

    На думку В. Слободчикова, духовність надає сенсу життю окремої людини, в ній людина знаходить відповіді на запитання, навіщо живе, яке її призначення в житті, що є добро та зло, істина й омана, прекрасне та потворне. Як спосіб, як образ буття в цілому духовність відкриває людині доступ до любові, совісті, почуття обов’язку, до мистецтва та художньої краси, лише вона може вказати людині, що є головне та найважливіше в її житті.

    В. Знаков, пояснюючи духовність, акцентує на активності суб’єкта, вважає, що духовність суб’єкта – результат прилучення його до загальнолюдських цінностей, духовної культури. Д. Леонтьєв пропонує розглядати духовність як вищий рівень людської саморегуляції, що притаманний зрілій особистості. Н. Мар’ясова пояснює духовність як принцип саморозвитку та самореалізації людини, звернення до вищих цінностей. На думку Н. Буравльової, духовність у сучасній психології визначається як сутнісна риса людини, що визначає її буття. Духовність – це стійке за суттю, рухливо-динамічне за характером ідеально-змістовне утворення, здатне справляти в людині особистісні ефекти та преображення.

    В. Франкл увів у психологію уявлення про духовність як одне з базових «екзистенціалів» людського буття, поєднуючи її з іншими аспектами життя людини. Він говорив про три виміри, або рівні, людини, які відповідають різним етапам еволюції. Перший рівень – біологічний, тілесний; ним обмежується існування рослинного світу. Наступний рівень – психологічний, душевний. Третій – духовний, або ноетичний, рівень, який В. Франкл пов’язував перш за все з орієнтацією на смисли та стверджував, що людина інтегрує всі три рівні функціонування.

    На думку Н. Савелюка, важливим виміром духовності є релігійність, вивчення якої дає змогу зрозуміти закономірності становлення духовності. Він наводить ідеї сучасних українських науковців, які досліджували феномен релігійності. Так, наприклад, М. Боришевський вважає, що віра в Бога належить до системи ціннісних орієнтацій, і якщо вони тісно пов’язані з християнською мораллю, то мотивують духовне самовдосконалення особистості, але при цьому однозначної кореляції духовності з будь-якими релігійними ціннісними орієнтаціями немає.

    М. Савчин також вважає, що саме життя з вірою у Бога призводить до зростання духовного потенціалу, який розглядається як рівень прийняття, переживання та осмислення особистістю “внутрішньої людини” та реальних духовних цінностей (любові, віри, надії).

    У працях багатьох українських науковців (О. Климишин, О. Колісника, О. Предко), доводиться, що віра в Бога є потужним чинником профілактики та подолання системної духовної кризи молоді. М. Мельник розглядає духовність у різних аспектах, один із яких – релігійний. Так, автор відзначає, що з релігійного погляду духовність – це внутрішнє життя людини, яке поєднане з абсолютною дійсністю. Тоді духовність є рівнозначною або ж має багато спільного з релігійністю як відображення певної релігії в свідомості людини. Духовність у християнському аспекті набуває різноманітних форм. Вона пов’язана переважно з поняттям побожності. На думку М. Мельника, суто християнська духовність – це зв’язок людини-християнина зі Святим Духом. Отже, духовність (релігійність) – це ознака внутрішнього світу людини, пов’язана з релігійною вірою.

    Український просвітник Г. Сковорода, підкреслюючи індивідуальну духовну природу людини, вказував, що кожна людина наділена совістю -голосом Бога, який і пригадує їй шлях та мету життя і спрямовує її на відповідну діяльність.

    Доповнюючи Г. Сковороду, сучасний дослідник духовності М. Савчин зазначає, що « це суб'єктивне буття, ця первинна реальність для особистості... є більш справжня, вагома і значуща, ніж об'єктивна дійсність... Там, де відсутнє усвідомлення цієї інтимної реальності, ми маємо справу з втратою особистості, її духовним вмиранням і паралічем».

До цього додається необхідність постійної уваги до тлумачення понять духовності, моральності, духовно-морального виховання, бо духовно-моральні цінності, з одного боку, й цивілізаційні реалії сучасного світу, з іншого, потребують постійного уточнення пріоритетів, які мають бути першочерговими для освіти та виховання дітей та молоді.

    Таким чином, представлені погляди філософів та психологів на поняття “духовність” свідчать, що вона розглядається як у контексті релігійному, так і в контексті інтелігентності й порядності, вищих моральних цінностей, принципів саморозвитку, самовдосконалення, самореалізації особистості.

    Що стосується психологічного дослідження духовності, то, корисним є психологічне розуміння цього феномену О. Предко, який бачить духовність як стійкий психічний стан особистості. На його думку, найбільш значущими його компонентами є релігійне світорозуміння, релігійне світовідчуття, релігійне світоставлення. Релігійність (духовність) особистості можна визначити, використовуючи якісні й кількісні емпіричні показники, зокрема, її ступінь, рівень, стан, динаміку та характер, які визначаються за критеріями, щодо яких у науковій літературі немає однозначної думки. На думку одних дослідників, для фіксації релігійності достатньо вивчення релігійної поведінки, інші основну увагу зосереджують на ставленні людини до релігії. Слід погодитися з тим, що дослідження релігійності повинні бути цілісними й системними, враховувати як психологічні, так і соціальні чинники (вік, стать, соціальний статус, віковий період розвитку та ін.).

    Методологічною основою дослідження духовності є системний підхід до інтерпретації цього феномену. Розвиток духовності розглядається як процес, що зумовлюється соціальними впливами на особистість, яка, завдяки притаманній їй самоактивності, здатна трансформувати ці впливи, поступово виробляючи власне концептуальне розуміння й ставлення до сутності життя, життєвих цілей і на цій основі визначати свій власний життєвий шлях, реалізуючи найважливіші духовні цінності.

    Є підстави вважати, що духовність, процес її становлення та розвитку зумовлюється не лише соціальними впливами на особистість та їх активною трансформацією людиною, але й певними природженими, успадкованими особливостями кожного конкретного індивіда, зокрема його індивідуальними психофізіологічними властивостями, що позначаються на особливостях його реагування на різні явища, що тією чи іншою мірою пов’язані з духовністю.

    Особливе значення у становленні й розвитку духовності особистості має наявність у неї потреби у постійному самовдосконаленні, розвинених механізмів саморегуляції, що забезпечують можливість якнайповніше актуалізувати й зреалізувати свої потенційні можливості і завдяки цьому здійснити, виконати себе.

   Якщо розглядати духовність у розвиненому, довершеному стані, її можна інтерпретувати як стійку особистісну властивість людини, здобуту завдяки певним природженим психофізіологічним здатностям (можливостям), що у процесі оволодіння індивідуальним життєвим досвідом конструктивно взаємодіяли з соціальними впливами (у тому числі спеціально організовуваними виховними впливами), котрі у їх системному поєднанні сприяли формуванню індивіда як активного (самоактивного) суб’єкта соціальної діяльності, поведінки, здатного до здійснення життєвого вибору (вчинку), відповідальність за який людина покладає на себе.

   Духовно досконала особистість не тільки усвідомлює вирішальне значення моральності у людських взаєминах, у розвитку суспільства на гуманістичних засадах, але й активно утверджує моральне начало у повсякденному житті — у ставленні до інших людей, до себе самої.

 Отже, суттєвою характеристикою розвиненої духовності людини є дієвість, конструктивно-перетворювальна сила ціннісних орієнтацій, якими вона оволоділа. Без такої дієвості можна говорити хіба що про певний рівень обізнаності людини з системою духовних цінностей. Зрозуміло, що така обізнаність є вельми важливою, однак зовсім недостатньою умовою, щоб суттєво впливати на реальну поведінку, діяльність людини.

   Суттєвою ознакою духовності є всезагальний, універсальний характер, що виявляється у її зв’язках з будь-якими проявами активності (поведінки, діяльності) людини. Тому некоректними слід вважати спроби пов’язувати духовність лише з окремими сферами, аспектами життя людини, приміром, з релігійною вірою, ставленням до творів мистецтва, літератури, до проблем моралі, до людських взаємин і т. ін. Все, що робить людина, як поводиться, чим, якими цінностями, потребами мотивується її активність, можна оцінити з позицій духовності. Духовністю, її станом можна пояснити сутність поведінки людини, оскільки саме духовність є провідною детермінантою поведінки, діяльності особистості.

   У систему цінностей, в контексті яких функціонує духовність, входять, крім моральних, громадянські цінності. Серед них найважливіше місце посідають наступні: почуття патріотизму, ідентичності з національною спільнотою; глибоке усвідомлення ролі рідної мови (мови роду) у життєдіяльності нації, держави; відповідальність за долю нації; повага до інших національних спільнот; естетичні цінності; інтелектуальні цінності; екологічні цінності; валеологічні цінності; світоглядні цінності. Слід підкреслити, що світоглядні ціннісні орієнтації посідають особливе місце у сфері духовності особистості як неповторної індивідуальності з її прагненнями, сподіваннями, сприйняттям світу, баченням себе в ньому, усвідомленням та сприйняттям сенсу свого життя, свого призначення.

   Під терміном «психологічне здоров'я», нещодавно введеним в науковий лексикон, розуміються психологічні аспекти психічного здоров'я, тобто те, що відноситься до особистості в цілому, знаходиться в тісному зв'язку з вищими проявами людського духу.

    Психологічне здоров'я є необхідною умовою повноцінного функціонування і розвитку людини в процесі її життєдіяльності. Таким чином, з одного боку, воно є умовою адекватного виконання людиною своїх вікових, соціальних і культурних ролей (дитини або дорослого, вчителя або менеджера, українця або австралійця тощо), з іншого боку, забезпечує людині можливість безперервного розвитку протягом всього його життя. Кажучи про розвиток, слід підкреслити відмінність змісту цього поняття від поняття «зміни».

    Розвиток на відміну від зміни передбачає не лише відсутність застою і наявність руху, але і прагнення до якоїсь мети, що визначає послідовне накопичення людиною позитивних новоутворень.

   Якщо скласти узагальнений «портрет» психологічно здорової людини, то можна отримати наступне. Психологічно здорова людина – це перш за все людина спонтанна і творча, життєрадісна і весела, відкрита і така, що пізнає себе і навколишній світ не лише розумом, але і відчуттями, інтуїцією. Вона повністю приймає саму себе і при цьому визнає цінність і унікальність людей, що оточують її. Така людина покладає відповідальність за своє життя перш за все на саму себе і отримує уроки з несприятливих ситуацій. Її життя наповнене сенсом, хоча вона не завжди формулює його для себе. Вона знаходиться в постійному розвитку і, звичайно, сприяє розвитку інших людей. Її життєва дорога може бути не зовсім легкою, а інколи досить важкою, але вона чудово адаптується до умов життя, що швидко змінюються. І що важливе – вміє знаходитися в ситуації невизначеності, довіряючи тому, що буде з нею завтра. Таким чином, можна сказати, що «ключовим» словом для опису психологічного здоров'я є слово «гармонія», або «баланс». І перш за все це гармонія між різними складовими самої людини: емоційними і інтелектуальними, тілесними і психічними тощо. Але це також і гармонія між людиною і довколишніми людьми, природою, космосом. При цьому гармонія розглядається не як статичний стан, а як процес. Відповідно можна говорити про те, що психологічне здоров'я є динамічною сукупністю психічних властивостей людини, що забезпечують гармонію між потребами індивіда і суспільства, що є передумовою орієнтації особистості на виконання свого життєвого завдання. Життєве завдання при цьому можна розглядати як те, що необхідно зробити для оточуючих саме конкретній людині з її здібностями і можливостями. Виконуючи життєве завдання, людина відчуває себе щасливою, інакше – глибоко нещасною.

   Якщо погодитися з тим, що «ключовим» словом для опису психологічного здоров'я є слово «гармонія», то як центральна характеристика психологічно здорової людини можна назвати саморегулятивність, тобто можливість адекватного пристосування як до сприятливих, так і до несприятливих умов, дій. Тут слід акцентувати увагу на можливих труднощах адаптації саме до сприятливої ситуації. Традиційно вважається, що до них-то людина завжди готова і вони не зажадають особливої напруги. Можна постежити за людьми, що швидко досягли соціального і економічного успіху: вони незрідка платять за це істотними порушеннями психологічного здоров'я. Якщо ж говорити про адаптацію до важких ситуацій, то необхідно вміти не лише протистояти їм, але і використовувати їх для самозміни, для зростання і розвитку. Можна зробити висновок, що основна функція психологічного здоров'я – це підтримка активного динамічного балансу між людиною і довкіллям в ситуаціях, що вимагають мобілізації ресурсів особистості.

   Необхідно зіставити поняття психологічного здоров'я з поняттям зрілості особистості, оскільки ряд авторів вживає їх практично синонімічними. Дійсно, якщо розуміти розвиток людини як послідовний рух до зрілості, то зрілість і психологічне здоров'я дорослого можуть використовуватися як синонімічні поняття. Проте якщо говорити про психологічне здоров'я дитини, то воно є лише передумовою досягнення в майбутньому особистісної зрілості, але зовсім не зрілістю.

   Основу психологічного здоров'я складає повноцінний психічний розвиток на всіх етапах онтогенезу. Отже, психологічне здоров'я дитини і дорослого відрізнятиметься сукупністю особових новоутворень, які ще не розвинулися у дитини, але мають бути присутніми у дорослого. Таким чином, можна говорити про те, що психологічне здоров'я – це прижиттєве утворення, хоча, безумовно, його передумови створюються ще в пренатальному періоді. Природно, що протягом життя людини воно постійно змінюється через взаємодію зовнішніх і внутрішніх чинників, причому не лише зовнішні чинники можуть заломлюватися через внутрішні, але і внутрішні чинники можуть модифікувати зовнішні дії.

   Наступна дискусійна позиція, яку необхідно розглянути для змістовного наповнення поняття психологічного здоров'я, – це взаємозв'язок його з духовністю. Слід розглянути психологічне здоров'я з точки зору багатства розвитку особистості, тобто включати в психологічне здоров'я духовний початок, орієнтацію на абсолютні цінності: Істину, Красу, Добро. Таким чином, якщо у людини немає етичної системи, то неможливо говорити про його психологічне здоров'я. І з цим положенням можна повністю погодитися.

  Психологічне здоров'я можна описати як систему, що містить аксиологічний, інструментальний і потребово-мотиваційний компоненти. При цьому аксиологічний компонент змістовно представлений цінностями власного «Я» людини і цінностями «Я» інших людей. Йому відповідає як абсолютне прийняття саме себе при досить повному знанні себе, так і прийняття інших людей незалежно від статі, віку, культурних особливостей тощо. Безумовною передумовою цього є особова цілісність, а також уміння прийняти свій «темний початок» і вступити з ним в діалог. Крім того, необхідними якостями є уміння розгледіти в кожному з тих, що оточують «світлий початок», навіть якщо він не відразу помітний, по можливості взаємодіяти саме з цим «світлим початком» і дати право на існування «темному початку» в іншому індивідуумові так само, як і в собі.

   Інструментальний компонент передбачає володіння людиною рефлексією як засобом самопізнання, здатністю концентрувати свою свідомість на собі, своєму внутрішньому світі і своєму місці у взаєминах з іншими. Йому відповідає уміння людини розуміти і описувати свої емоційні стани і стани інших людей, можливість вільного і відкритого прояву відчуттів без спричинення шкоди іншим, усвідомлення причин і наслідків як своєї поведінки, так і поведінки оточуюючих.

  Потребово-мотивацйний компонент визначає наявність у людини потреби в саморозвитку. Це означає, що людина стає суб'єктом своєї життєдіяльності, має внутрішнє джерело активності, виступаючим двигуном її розвитку. Вона повністю приймає відповідальність за свій розвиток і стає автором власної біографії.

   Підводячи підсумки розгляду виділених компонентів психологічного здоров'я – позитивного самовідношения і відношення до інших людей, особистісної рефлексії і потреби в саморозвитку, – необхідно зупинитися на їх взаємозв'язку або, точніше сказати, динамічній взаємодії. Як відомо, для розвитку позитивної, а не невротичної рефлексії необхідна наявність у людини позитивного самовідношення. У свою чергу саморозвиток людини сприяє зміні самовідношення. А особистісна рефлексія є механізмом саморозвитку. Відповідно можна зробити висновок, що самовідношення, рефлексія і саморозвиток взаємообумовлюють один одного, знаходяться в постійній взаємодії.

    Проблема норми і критеріїв психологічного здоров’я далека сьогодні від однозначного рішення. Проте саме розділення понять психологічного і психічного здоров'я допоможе якоюсь мірою визначитися в розумінні норми. Для психічного здоров'я правомірно за норму приймати відсутність патології, відсутність симптомів, що заважають адаптації людини в суспільстві. Для психологічного здоров'я норма – це, навпаки, присутність певних особових характеристик, що дозволяють не лише адаптуватися до суспільства, але і, розвиваючись самому, сприяти його розвитку. Норма – це деякий образ, який служить орієнтиром для організації педагогічних умов її досягнення. Слід також відзначити, що альтернатива нормі в разі психічного здоров'я – це хвороба. Альтернатива нормі в разі психологічного здоров'я – зовсім не хвороба, а відсутність можливості розвитку в процесі життєдіяльності, нездатність до виконання свого життєвого завдання.

   Проблема норми багато в чому змикається з проблемою критеріїв психологічного здоров'я. У наш час до визначення психологічного здоров'я часто пропонується рівневий підхід, проте при визначенні рівнів використовуються різні підстави. Грунтуються на збереженні функцій зовнішньої і внутрішньої регуляції. Виділяються як вищий рівень особово-смислове або особистісне здоров'я, рівень індивідуально-психологічного здоров'я – здатність будувати адекватні способи смислових устремлінь і рівень психофізіологічного здоров'я як особливості нейрофізіологічної організації психічної діяльності.

    Розвиток є незворотним процесом, що полягає в зміні типа взаємодії з довкіллям. 

    Ця зміна проходить через всі рівні розвитку психіки і свідомості і полягає в якісно іншій здатності інтегрувати і узагальнювати досвід, що отримується в процесі життєдіяльності.

   З цих позицій розуміння норми повинне грунтуватися на аналізі взаємодії людини з довкіллям, що передбачає перш за все гармонію між умінням людини адаптуватися до середовища і умінням адаптувати його відповідно до своїх потреб. Слід особливо відзначити, що співвідношення між пристосовністю і пристосуванням середовища не є простою рівновагою. Воно залежить не лише від конкретної ситуації, але і від віку людини. Якщо для немовляти гармонією можна вважати пристосування середовища в особі матері до його потреб, то чим старше вона стає, тим більше необхідним стає пристосування її самої до умов середовища. Вступ людини до дорослого життя характеризується початком переважання процесів пристосування до середовища, звільненням від інфантильного «Світ повинен відповідати моїм бажанням». І людина, що досягла зрілості, в змозі підтримувати динамічний баланс між пристосуванням і пристосовністю при збереженні акценту на переважанні самозмін як передумов зміни зовнішньої ситуації. Виходячи з такого розуміння норми, можна підійти до визначення рівнів психологічного здоров'я.

   До вищого рівня психологічного здоров'я – креативного – можна віднести людей із стійкою адаптацією до середовища, наявністю резерву сил для подолання стресових ситуацій і активним творчим ставленням до дійсності, наявністю творчої позиції. Такі люди не потребують психологічної допомоги.

   До середнього рівня – адаптивного – віднесемо людей, що в цілому адаптовані до соціуму, проте мають декілька підвищену тривожність. Такі люди можуть бути віднесені до групи ризику, оскільки не мають запасу міцності психологічного здоров'я і можуть бути включені в групову роботу профілактично-розвиваючої спрямованості.

   Нижчий рівень – це дезадаптивний, або асимилятивно-акомодативний. До нього можна віднести людей з порушенням балансу процесів асиміляції і акомодації і що використовують для вирішення внутрішнього конфлікту або асимілятивні, або акомодативні засоби. Асимілятивний стиль поведінки характеризується перш за все прагненням людини пристосуватися до зовнішніх обставин в збиток своїм бажанням і можливостям. Неконструктивність його виявляється в його ригідності, в спробах людини повністю відповідати бажанням оточуючих.

   Людина, що вибрала аккомодативний стиль поведінки, навпаки, використовує активно-наступальну позицію, прагне підпорядкувати оточення своїм потребам. Неконструктивна такої позиції полягає в негнучкості поведінкових стереотипів, переважанні екстернального локуса контролю, недостатній критичності. Люди, віднесені до даного рівня психологічного здоров'я, потребують індивідуальної психологічної допомоги.
  Одна з найважливіших характеристик психологічно здорової людини – це стресозмінність: пошук у важкій ситуації сил в самому собі і як наслідок цього позитивні самозміни. Відповідно провідною тенденцією становлення психологічного здоров'я в онтогенезі можна назвати поступовий розвиток у дитини здатності до стресозмінності.

   Існують докази позитивної ролі важких ситуацій, перешкод в розвитку. Перешкоди викликають активність суб'єкта, породжують потребу шукати і знаходити способи і виробляти стратегії подолання їх.

   Важкі ситуації, як відомо, впливають на дітей двояко. Викликаючи виникнення негативних емоцій, вони можуть приводити до серйозного порушення діяльності, соціальної адаптації, до негативного впливу на особистісний розвиток, психосоматизації. В той же час вони сприяють розвитку волі, накопиченню досвіду подолання перешкод, мотивують до саморозвитку. Існує думка, що еволюційні механізми розвитку складаються з двох компонентів: плавного, якісного накопичення нових ознак і сутнісної якісної зміни у важких ситуаціях.

   Однією з найважливіших умов становлення психологічного здоров'я є наявність деякої напруги, спонукаючої до дії. Сучасне суспільство добробуту відчуває нестачу напруги. Як наслідок цього у багатьох людей розвивається глибока апатія, а в США з'являється новий тип неврозу, відмітною ознакою якого є недолік ініціативи і інтересу. Інші ж люди починають штучно створювати собі необхідну напругу, добровільно відмовляючись від чогось або навмисно створюючи ситуацію потреби. Таким чином, абсолютний емоційний комфорт, повне емоційне благополуччя дітей зовсім не сприяють становленню психологічного здоров'я, а, навпаки, можуть привести до розвитку млявої, безініціативної, нежиттєздатної особистості. Більш того, пасивну людину, не здатну проявити необхідну активність в практичних діях за рішенням поставлених завдань, вже можна вважати психологічно хворою.

   Проте, кажучи про необхідність напруги, потрібно пам'ятати, що вона не має бути безкінцевою і чергуватися із станами розслаблення. Уточнимо само поняття розслаблення. Розслаблення повинне передбачати не просту зміну умов діяльності, а практично повне її припинення або заміну її на іншу. Важливо також звернути увагу на сам перехід від напруги до розслаблення. Різкий перехід, тобто суб'єктивне різке зменшення напруги, може переживатися як апатія, нудьга, туга, тобто він також не цілком бажаний. В світлі сказаного необхідно згадати висунуту теорію інформаційних неврозів, згідно якої важливий чинник невротизації – інформаційні перевантаження мозку у поєднанні з постійним дефіцитом часу. Якщо до них приєднується високий рівень учбової мотивації, що не дозволяє ухилятися від високих навантажень, невротизуюча дія навантажень посилюється.

   В цілому ж можна зробити висновок, що психологічне здоров'я формується при взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників, причому не лише зовнішні чинники можуть заломлюватися через внутрішні, але і внутрішні чинники можуть модифікувати зовнішні дії. І ще раз треба підкреслити, що для психологічно здорової особистості необхідний досвід боротьби, що увінчується успіхом.

   Теоретичний аналіз підходів авторів до аналізу душевного (психічного) та духовного здоров’я особистості, аналіз психологічної практики з його збереження та зміцнення та розгляд цього духовно-душевного феномену в контексті духовної парадигми дав змогу скласти характеристику повноцінно розвиненої особистості, а саме були окреслені методологічні положення:1) здоров’я особистості потрібно розглядати в єдності духовного, душевного (психічного), власне особистісного та фізичного здоров’я; 2) здоров’я особистості проявляється у її стосунках з собою, з іншими людьми та світом; 3) життя особистості в цілісних його проявах та її досвід – фундаментальний показник здоров’я повноцінно розвиненої особистості.

   Розгляд проблеми становлення і розвитку духовності особистості неможливий без аналізу онтогенезу, без урахування вікових особливостей, провідних потреб кожного віку, психологічних новоутворень, насамперед становлення та розвитку самосвідомості. Важливим є розгляд вікових криз особистості, які пов’язані з новим рівнем самоусвідомлення, переоцінкою життєвих цінностей, віднаходженням суб’єктом життєвих смислів

   Л. Виготський виділив такі етапи розвитку: немовлячий, ранній, дошкільний, молодший шкільний, підлітковий і юнацький вік. Він зазначив, що стабільні етапи розвитку розділяють між собою кризові періоди, в яких відбувається докорінна зміна соціальної ситуації розвитку.

   У підлітковому віці починає формуватися стійке коло інтересів, які є психологічною базою ціннісних орієнтацій підлітків. У цьому віці відбувається переключення інтересів з приватного і конкретного на вивільнене і загальне, спостерігається зростання інтересу до питань світогляду, релігії, моралі і естетики.

   У молодшому підлітковому віці на перший план висуваються задоволення, пережите завдяки правильному вчинку, і страждання через проступку. При негативному емоційному досвіді формується негативна позиція особистості.
   Підлітковий вік – це період онтогенетичного розвитку дитини від 10/11 до 15 років, пов'язаний з переходом від дитинства до дорослості. Підліток не мислить себе без колективу, норми і цінності групи сприймає, як власні, вони впливають на його моральне становлення.

    Підлітковий період – це період переходу від дитинства до дорослості, усвідомлення себе як дорослої особи, переосмислення цінностей.

   Кардинальні зміни в структурі особистості підлітка зумовлюють його особливу чутливість до засвоєння норм, цінностей та способів поведінки, притаманних світові дорослих. Власне, йдеться про переорієнтацію з норм і цінностей дитячого світу на інші, дорослі, вироблення особистісних новоутворень, які відіграють особливу й вирішальну роль в оволодінні дитиною соціальною ситуацією дорослого.

    Їх оцінка значно залежить від системи цінностей, що складається завдяки впливу родини й однолітків. Орієнтація на певні зразки багато в чому визначає зміст нової системи життєвих цінностей та загальну спрямованість формування особистості підлітка.

    Саме у цьому віковому періоді « закладається здатність об'єктивної оцінки самого себе і довкілля, що найбільше впливає на становлення закономірностей, які згодом вказуватимуть на позицію у житті вже дорослої людини». Провідною у цей час є навчально-професійна діяльність, в якій реалізується готовність юнака до самовизначення і яку діяльність, в якій реалізується готовність юнака до самовизначення і яку вважають психічним новоутворенням цього віку. Адже юнацький вік є тим періодом життя, коли індивід стає готовим не стільки до самовизначення, скільки до життя як суб'єкт власної діяльності.

   Особистість переходить на якісно новий – усвідомлюваний етап становлення, відбувається її друге народження. Складається більш-менш цілісний світогляд та формується готовність до самовизначення. Юнак – це вже особистість як суб'єкт суспільних стосунків, що активно будує образ світу, спрямований у майбутнє. Завдяки віковим новоутворенням відкривається можливість обирати життєвий шлях і нести відповідальність за цей вибір.

   Розвиток свідомості пов’язаний з трансформацією домінантних потреб і цінностей людини від нижчих до вищих. На думку багатьох вчених (Л. Колберг, Ж. Піаже, Г. Сковорода), людська свідомість розвивається від першого рівня — егоцентричного — до найвищого рівня духовних цінностей.

  Важливою складовою особистісного розвитку юнака є становлення його самосвідомості, яке пов’язане як із продовженням розумового розвитку, так і з самоосмисленням нових ситуацій і кутів зору. У цьому віці розвиток самосвідомості продовжується досить інтенсивно, хоч і не так бурхливо, як у період ранньої юності. Рівень домагань стабілізується, самооцінка стає незалежною від зовнішніх оцінок. На завершення етапу зрілої юності у молодої людини уже сформовані важливі особистісні структури (самосвідомість, спонукальна та емоційно-вольова сфери), загальні властивості особистості (характер, здібності), індивідуальність, інтелект. Юнаки та дівчата досягають значного рівня соціального розвитку, про що свідчить їхня активна участь у різних сферах суспільного життя.

   Р. Асаджолі вважає, що для кожної людини характерний постійний духовний розвиток, реалізація прихованого потенціалу. Духовний розвиток підіймає свідомість на новий рівень, сприяє процесу самоактуалізації. Духовний розвиток, за Р. Асаджолі, представляє собою суттєву трансформацію свідомості, «Я-концепції», яка проходить декілька критичних етапів:

- криза, що передує духовному пробудженню, характеризується тим, що людина довідується про різні, приховані елементи своєї особистості і починає сприймати їх на рівні свідомості;

- криза викликана духовним пробудженням, при якій відбувається самозвільнення від впливу віднайдених елементів;

- реакція, що слідує за духовним пробудженням, яка сприяє відкриттю в людині свого об’єднувального психологічного центру;

- перетворення особистості, що характеризується самореалізацією та інтеграцією різних «Я» навколо нового центру.

   У процесі розвитку особистість не є пасивною структурою, вона сама детермінує напрям, міру змін та рівень всіх феноменів психічного розвитку, включаючи духовний зміст. Людина своєю діяльністю змінює світ, змінюється сама разом з ним.

    Кризи пов’язані із розвитком ідентичності індивіда на будь-якому етапі життєвого шляху. Кризу ідентичності об’єктивно можна визначити як невідповідність структури ідентичності, яка склалася на даний момент, контексту її існування, що змінився. Суб’єктивно криза може переживатися людиною як стан пошуку нових можливостей і розв’язання проблем (конструктивна криза) або як стан невіри в себе та у своє майбутнє, депресії (деструктивна криза).

    Однією з визначальних криз розвитку особистості є криза юнацького віку, яка за своєю сутністю є кризою ідентичності. Фактично весь підлітковий та юнацький вік вибудовується навколо цієї кризи, сутністю якої є здійснення серії соціальних та індивідуально-особистісних виборів, ідентифікацій та самовизначень. Якщо юна особа не спроможна розв’язати ці завдання, у неї формується неадекватна ідентичність, розвиток якої може відбуватися за такими основними лініями: 

1) уникнення психологічної інтимності, тісних міжособистісних стосунків;

2) розмивання почуття часу, нездатність будувати життєві плани, страх дорослішання та боязнь змін у житті; 

3) розмивання продуктивних, творчих здібностей, невміння мобілізувати свої внутрішні ресурси та зосередитися на будь-якій головній діяльності; 

4) формування «негативної ідентичності», відмова від самовизначення та вибір негативних взірців наслідування. Деструктивні прояви та наслідки кризи можуть виявлятися зокрема у рольовому змішанні, нездатності обрати кар’єру або продовжити освіту. Це може поєднуватися з переживанням почуття своєї безкорисності, душевного розладу, безцільності, відчуженості. Саме тому підлітки іноді кидаються в бік «негативної» ідентифікації — протилежної тій, яку пропонують їм батьки та ровесники.

   У розвитку ідентичності виокремлюються чотири етапи, що вимірюються ступенем визначеності молодої людини в різних сферах життєдіяльності.

1. Невизначена, розмита ідентичність, яка характеризується тим, що індивід ще не сформував переконань, не обрав свого життєвого шляху.

2. Передчасна ідентичність спостерігається тоді, коли особа зробила певний вибір не самостійно, а спираючись на чужі погляди, наслідуючи чужий приклад або під впливом авторитету.

3. Етап мораторію характеризується тим, що суб’єкт знаходиться у процесі кризи самовизначення, обираючи із можливих варіантів свій варіант розвитку.

4. Етап досягнутої ідентичності свідчить про те, що криза завершилася, і людина перейшла від пошуку себе до практичної самореалізації.

   В контексті духовного розвитку особистості криза ідентичності юнацького віку є визначальним етапом, оскільки вона закладає самі основи особистості, її духовної сфери — ядро самосвідомості, ціннісні орієнтири, що визначають напрямок подальшого розвитку. Криза ідентичності часто вимагає перебудови ціннісно-смислової сфери особистості, перегляду життєвих цілей та стратегій їх досягнення. Продуктивним результатом такої кризи слід вважати вихід на якісно вищий рівень особистісного розвитку і самоактуалізації, що пов’язано з гармонізацією диспозиційної структури «Я-концепції». Всі ці процеси є необхідними складовими духовного розвитку особистості.

    Система ідентичності не зупиняється у своєму розвитку в підлітковому та юнацькому віці, протягом життя вона може зазнавати суттєвих трансформацій. Таким чином, розвиток ідентичності ніби «вбудований» у процес духовного розвитку особистості, виступає важливою його складовою.

    Юнацький вік передбачає вже досить сформовану систему ідентичності особистості, зокрема професійної. Так, професійний вибір та перші кроки на шляху становлення професіонала становлять важливу основу для подальшого розвитку духовності особистості. Період навчання у ВНЗ і згодом перші самостійні кроки у професійному житті сприяють розвитку відповідальності, більшої особистісної зрілості. Часто в цей період відбувається певна переоцінка ціннісних орієнтирів, «переформатування» життєвого плану особистості, пов’язане з усвідомленням початкового професійного досвіду. Це виражається, зокрема, в тому, що досить значна частина молодих фахівців усвідомлюють, що отримали освіту не за покликанням, не у відповідності до своїх здібностей і нахилів, і спрямовують свої зусилля у напрямку перекваліфікації. Значна поширеність цього явища стає зрозумілою, якщо звернутися до наших досліджень рівня професійної ідентичності старшокласників, результати яких будуть представлені нижче. Зазначимо лише, що значна частина майбутніх випускників (55 %) знаходиться у стані дифузії ідентичності, коли питання професійного вибору взагалі не актуалізоване, або в стані передчасної ідентичності — тобто ВНЗ і майбутня спеціальність обрані під впливом батьків або інших референтних осіб.

   Духовний розвиток пов’язаний насамперед із самореалізацією особистості, ціннісним визначенням і перевизначенням, усвідомленням необхідності подальшого соціального та особистісного зростання. На більш пізніх етапах онтогенезу людина замислюється над сенсом свого життя, здатна вийти на новий рівень духовного розвитку, активно займаючись суспільно-корисною діяльністю, поєднуючи досягнення у професійній сфері з доброчинністю. Прагнення до духовного реалізується у пошуку власних потенційних можливостей розвитку себе, своєї особистості, самоактуалізації через рефлексію, що піднімає людину на наступний щабель духовного буття — щабель індивідуальності.

    Справжньої зрілості особистість може досягнути лише за умови духовного розвитку. Не можна стверджувати, що особистість, яка досягла психічної зрілості, є зрілою й духовно. Одним із найбільших наслідків гріхопадіння є дисгармонія між складовими людського єства, які колись підпорядковувалися меті єдиного розвитку. Недаремно святий Теофан Самітник писав: «Душевність же в людині, що не прийняла благодаті або що її втратила, як хмара, що стоїть між обличчям людини і Богом, унеможливлюючи спілкування між ними... Переважання душі, рівно ж як і переважання тіла, є запереченням життя згідно з духом». Тому неможливо досягнути духовної зрілості, оминувши інтеграцію тіла та душі. Особа повинна розвиватися цілісно, гармонійно розвиваючи всі три сфери прояву: фізичну, психічну та духовну,«…змушуючи їх вести гармонійний діалог».

   Для теми формування духовності та релігійності в процесі становлення особистості особливе значення має підхід Е. Еріксона, в рамках якого релігійність розглядається як динамічна характеристика особистості, яка піддатна постійному розвитку впродовж життя. Релігійність людини змінюється залежно від віку. В своїй праці «Дитинство й суспільство» (1963) Е. Еріксон припустив, що поруч із фрейдівськими фазами психосексуального розвитку (оральною, анальною, фалічною, латентною та генітальною), існують аналогічні стадії розвитку «Я», в ході яких встановлюються основні орієнтири щодо себе та свого соціального середовища. За теорією Е. Еріксона, становлення особистості не закінчується в підлітковому віці, а триває впродовж усього життя, і кожній стадії розвитку притаманні власні параметри, що є позитивними чи негативними. Таких стадій Еріксон виокремлює вісім.

   Ідеї Еріксона виявились настільки продуктивними, що їх почали використовувати інші дослідники. На основі його концепції психолог Джеймс Фаулер виділив сім стадій розвитку віри. Зокрема, п’ята стадія – індивідуально-рефлективна віра, коли молодь, яка вийшла з підліткового віку, піддає сумніву, запереченню традиційні переконання, намагаючись повністю виробити власні.

   Ю. Макселон наводить такі характеристики духовності молодої людини: в цей час починає формуватися ставлення до релігії. Зрос тає потреба в пізнанні та зацікавленість філософією. Йде боротьба за особистий світогляд, оскільки на його формування впливають протилежні думки – як із релігійного, так і секулярного середовища. Виникають кризи власної ідентичності. Крім конфліктів з дорослими, у молодих людей виникає занепокоєння, пов’язане з першим сексуальним досвідом, що суперечить релігійним нормам. Конфлікт совісті може призвести до відходу від віри, а також до формування негативного або агресивного ставлення до неї.

   Важливо зазначити, що можливість розвитку духовного потенціалу особистості в юнацькому віці обумовлена психологічними особливостями цього періоду. Як свідчать дослідження Б. Ананьєва, юнацький вік є сенситивним періодом засвоєння духовних цінностей. Одним із головних новоутворень юнацького віку є відкриття особистістю свого внутрішнього світу і зростання потреб в досягненні духовної близькості з другою людиною. У цей віковий період молода людина стає суб’єктом свого життя, свідомо підходить до розуміння себе, своїх можливостей. Пізнання життя і свого місця в ньому зумовлює глибоке розуміння молодою людиною власних стосунків з іншими людьми, правил, моральних основ цих взаємин, усвідомлення потреб в духовному. Саме в юності проходить сходження людини до найвищого потенціалу людяності і духовності.

    Розвиток духовних якостей особистості здійснюється в навчально-виховному процесі. Завдання вищої освіти полягає у формуванні особистості гуманістичного типу, справжнього інтелігента, здатного не тільки професійно, а також творчо і цілісно підходити до вирішення завдань соціального і фахового змісту. Пріоритетним завданням інноваційного навчання, що оновлює особистість та сприяє її розвитку, може стати розвиток духовного потенціалу, завдяки якому молода людина зростатиме всебічно і гармонійно.

    Дослідження Е. Помиткіна, проливає світло на духовний потенціал з іншого боку. На погляд науковця, варто враховувати те, що духовність розподіляється в усіх підструктурах особистості, тому її загально сумарну характеристику можна ідентифікувати як духовний потенціал. Автор зазначає, що духовний потенціал особистості характеризує вищий ступінь людської самоорганізації, який позначається високим рівнем свідомості і самосвідомості, спрямованістю на загальнолюдські духовні ідеали та цінності, а також розвиненими вольовими якостями особистості. Тому можна сказати, що духовний потенціал інтегрує вольові якості особистості (відповідальність перед собою та суспільством) та духовну спрямованість особистості, яка проявляється в орієнтації на такі духовні цінності як гуманістичні, естетичні, екологічні, цінності пізнання та самопізнання, самовдосконалення та самореалізації. Духовний потенціал в операційному плані виступає змістовною характеристикою таких підструктур особистості як спілкування, спрямованість, характер, самосвідомість, інтелект і досвід.

   Важливу роль у становленні особистості відіграє духовне життя – це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне. Основу духовного життя становить духовний світ особистості – її духовні цінності, світоглядні орієнтації, тому багатогранність духовного життя суспільства включає в себе духовне виробництво, суспільну свідомість, і духовну культуру.

   Одне з головних завдань, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя і розвитку духовного потенціалу особистості, полягає у створенні умов для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовної культури.

   Незважаючи на численні дослідження в галузі виховання, проблема формування цінностей у сучасної молоді залишається невирішеною. На жаль, як в Україні, так і поза її межами простежується не надто високий рівень культури суспільства. Безсумнівним є той факт, що людство досягло значних успіхів у багатьох сферах суспільного життя, окрім розвитку власної душі. Варто пам’ятати, що цінності відносяться до тих ментальних утворень людини, які впливають на її життя і долю. І навпаки, - умови життя, що постійно змінюються, також справляють свій вплив на зміст наших цінностей.

    Релігія пропонує певний образ світу, відповідає на основні екзистенцій ні питання, а також задовольняє одну з найістотніших психічних потреб людини – потребу трансцендентного, пробуджує почуття сенсу світу і людського життя. Релігія пояснює сенс світу і життя через певну систему. В рамках якої життя, страждання, смерть та інші екзистенційні події інтерпретуються як цінності. Релігійний погляд на світ допомагає прийняти сенс подій, труднощів і нещасть, незважаючи на неспроможність людини зрозуміти їх у конкретній ситуації. Релігія в особливий спосіб «впорядковує» ставлення до світу, речей, людей і до себе самої.

   З іншого боку, релігія виконує функцію утвердження системи цінностей особи в процесі її формування: забезпечує не релятивні підстави для цінностей. Особливо для моральних, і впорядковує їх, формуючи своєрідну їх єрархію. Зазвичай, вартості, сповідувані людьми, є різними і часто суперечливими. Надаючи перевагу (частково або повністю) одній цінності, інші – як критерії вибору альтернативних способів поведінки – тим самим виключаються. Особа погано функціонує, якщо її ставлення до світу, а особливо до інших людей, не базується на стійких моральних основах. Релігія, впорядковуючи та єрархізуючи сповідувані людиною цінності інтегрує особу.

    Отже, щодо цінностей релігія у розвитку особи виконує, як мінімум. Дві функції:

1) забезпечує критерії вибору одного з альтернативних способів поведінки. Це має практичні наслідки – досліджуючи сповідувані особою цінності, мив певному сенсі пізнаємо її бачення світу, її шкалу цінностей;

2) визначає напрям прагнень згідно з прийнятими людиною цінностями. Релігія може спрямовувати дії людини. Під її впливом вони набирають конкретного характеру. Особа здатна елімінувати певний тип потреб і засобів їх задоволення, врегулювати черговість їх задоволення. побачити нові потреби і засоби їх задоволення. Цінності, сповідувані особою, серед них і релігійні, певною мірою модифікують систему її потреб.

   Релігія виконує функцію «сакралізації» вартості, зміцнює вищість групових цілей над індивідуальними і утверджує самодисципліну щодо егоцентричних тенденцій одиниці. Водночас релігія забезпечує високі взірці вартостей, порівняно з якими фактична реалізація вартостей у суспільній групі є дуже мізерною. Часто традиційні моделі поведінки (суспільні норми) повинні бути змінені, щоб узгоджуватися із взірцем,поданим релігією. Ця функція релігії полягає у тому, щоб піддавати сумніву міцність існуючого і зазвичай, усталеного суспільного порядку. Отже, однією з функцій релігії у формуванні особи є протест проти усталених і утверджених суспільних структур, які є неморальними, наприклад порушення прав людини, соціальна несправедливість, маніпуляція людьми. Умовою виконання такої функціїї релігією є інтерналізація релігійно-моральних вартостей.

   Ю. Макселон виокремлює такі етапи релігійного розвитку особистості: немовлята (0-1 рік життя поза материнським лоном); період раннього дитинства (1–3 років); дошкільний період (3-7 років); молодший шкільний вік (7–11/12 років); середній шкільний вік, підлітковий (11/12 – 14/15 років); старший шкільний вік (рання молодість – 14/15-18/19 років); молодість (до 23/25 року життя); рання дорослість (зріла молодість – до 40 років); середній вік (середня зрілість – 40 – 60/65 років); старість (пізня зрілість – після 65 років). В старшому шкільному віці (рання молодість – 14/15-18/19 років) у дітей починає формуватися ставлення до релігії: для юнаків Бог є Богом-Творцем, а для дівчат – Любов’ю; може виникати бунт проти Бога через несформованість власної ідентичності, а також – релігійних переконань. Для періоду молодості (до 23 – 25 року життя), на думку Ю. Макселона, характерною є складність психічних та релігійних почуттів, а через зміну соціальної ситуації з’являється прагнення до релігії, яка відкривала б сенс життя. Для періоду ранньої дорослості (зріла молодість – до 40 років) характерна найменша релігійна активність переважно через відсутність часу на релігійне життя; відродження релігійності у частини молоді через кризу середнього віку, пов’язану з усвідомленням власної обмеженості.

   Американський психолог Г. Стенлі Холл вважає, що релігійний розвиток індивіда повторює релігійний розвиток його біологічного виду. Він уявляє релігійний розвиток за принципом ембріонального: онтогенез як короткий повтор філогенезу. На його думку, перед’юнацький вік – це вік екстраверсії та поклоніння кумирам, домінування емоцій – страху, гніву, ревнощів, ненависті, заздрості та мстивості. Звідси широкий вибір героїчних персонажів і драматичних подій Старого Завіту, переконаність у особливому значенні закону та правосуддя, що стимулює переживання благоговійного страху та поваги й найбільш відповідає віку. Однак справжній, глибокий релігійний досвід можливий тільки з настанням юнацького віку. Юність є фактично найвищою точкою розвитку релігійності. Попередні роки є підготовчими, наступні – більш сконцентровані на доктрині як на деякому заміннику віри, та на історичній спадщині. Статистичні дані та факти Г. Холла з юнацької віри демонструють, що бурхливі роки сексуального дозрівання є й роками духовного росту. Г. Холл зауважив, що більшість випадків релігійного навернення має місце в період сексуального дозрівання. Існує зв’язок за принципом «подібності та відмінності» між релігійністю та сексуальною любов’ю. Це проявляється в схожій тенденції коливання між самоствердженням і самозапереченням, фанатичною зосередженістю на предметі свого поклоніння. У період юності відбувається поворот – від егоцентризму до альтруїзму. Завдання релігії (частково – і християнської психології) – підняти на якомога вищий рівень природні пориви юності, й допомогти дорослішати й безпечно розвиватися особистості серед оточуючих небезпек. Тільки релігія (частково – християнська психологія) має можливість максимально розвинути та піднести почуття любові. Тому юність, за Г.С. Холлом, є вирішальним віком, коли даний текст має особливе значення і повинен бути вивчений. Для дослідника внутрішнє життя завжди залишалося основною реальністю, а релігійність – її природною складовою, і релігія були засобом найбільш повного розвитку внутрішнього життя людини.

    Потреба в знаннях і розумінні світу, пов’язана з певними досягненнями в цій сфері, іноді приводить до сприйняття релігійних стверджень як таких, що суперечать розуму. В ранній молодості Бога сприймають як когось таємничого й одночасно близького. Для юнаків Бог постає як Бог-Творець, Перша особа, а для дівчат – як Бог-Любов. Психологи звертають увагу, що цей період характеризується певним бунтом проти Бога, коли молоді доводиться переживати невдачі, гіркоту розчарувань, сумніви в участі Бога в житті людини. Переважають молитви з проханнями, в них порівняно мало спонтанності та довіри Богу. Хоча в цей період трапляється більше навернень, одночасно виникають сумніви в релігійних обов’язках і навіть зневага до них. Це пояснюється тим, що в цей період людина приймає рішення щодо життєвих цінностей, власної ідентичності, а також – релігійних переконань.

    Характеризуючи період молодості, Ю. Макселон відзначає, що складність психічних та релігійних почуттів у цей період виникає з цілого ряду причин, і перш за все – з нової соціальної ролі, яка настає після закінчення школи. Одні юнаки йдуть працювати, інші продовжують навчання. Такий поділ соціальних ролей позначається й на характері релігійних стосунків людини. Наприклад, у студентів технічних та природничонаукових вузів концепція Бога достатньо ортодоксальна, а в гуманітаріїв вона більш натуралістична, завдяки чому вони порушують більше проблем. Незважаючи на ці відмінності, можна стверджувати, що період університетської освіти або професійної діяльності, пов’язаний із деякою стабільністю, спробою інтегрувати різний досвід та знання про людину і світ, щоб сформувати свій особистий світогляд. Цей період характеризується меншою емоційною поспішністю та нестійкістю, ніж у школярів, інтенсивнішими роздумами та повагою щодо духовної дійсності. Але це не пов’язано з пасивністю, а навпаки – штовхає до динамічності та ідеалізму. Про цей етап релігійного розвитку можна говорити як про період релігійної автентичності. Тут у молоді з’являється прагнення до чистої релігії, яка відкривала б сенс життя. Виникає бажання самовдосконалення через повну довіру Ісусу Христу як фундаменту життя. Релігія стає джерелом сили, безкомпромісності, надихає на соціальні та патріотичні ідеї. Час молодості є часом, що визначає долю людини, тому дехто може відходити від віри внаслідок примітивних релігійних поглядів і спрацювання захисних механізмів у відповідь на надсильні подразники для даної особистості.

   Отже, для досягнення гармонійного розвитку особистості у цьому віці важливим є духовне формування. Це допоможе молодій людині стати зрілою особистістю й не підпасти під вплив оточуючого світу, що могло б призвести до трагічних наслідків. Тому в подальших дослідженнях важливим буде пошук психологічних засобів виховання як формування духовної, релігійної особистості молодої людини. У зв’язку з цим вибрано ряд психодіагностичних методик для дослідження особистості – її ціннісних орієнтацій, самосвідомості, саморегуляції, релігійності та низки інших характеристик. Також у листопаді 2012 р. проведено пілотне дослідження цих критеріїв, на даний момент проводиться обробка та аналіз отриманих результатів. Планується аналіз духовної, християнської та психологічної літератури, тобто теоретичні дослідження проблеми, а також пошук та впровадження корекційної роботи, пов’язаної з формуванням духовності молоді.

   Найбільше уваги варто приділяти формуванню моральної потреби, оскільки саме моральність є серцевиною, стрижнем духовності особистості. Адже справді духовна особистість — це передусім морально суверенна особистість, чиї ціннісні орієнтації спираються на шкалу моральних цінностей, що мають загальнолюдську, гуманістичну перспективу.

   Однак моральну потребу не можна чітко відмежувати від інших духовних потреб. Загалом духовні потреби формуються внаслідок комплексу взаємодій у певних умовах. У процесі навчально-виховної діяльності виховується потреба в праці. Любов до Батьківщини неможлива без розуміння і відчуття її краси. Немає прагнення до самовдосконалення, до боротьби з недоліками в собі без переживання почуття відрази по відношенню до вчинків, які протилежні моральним принципам.

    Становлення духовних потреб у віковому аспекті відбувається нерівномірно; кожна з сфер життєдіяльності має природні закономірності свого розвитку.

   Для діагностики духовних цінностей особистості нами були використані наступні методики:

1) Методика Ш. Шварца «Ціннісний опитувальник (ЦО)»; 

2) Методика М. Рокича «Ціннісні орієнтації»;

3) Інтегративна тестова методика «Духовний потенціал особистості» (автор Едуард Помиткін).

   Методика Ш. Шварца, яка має достатньо розроблену теоретичну основу і є ефективною для вивчення цінностей і ціннісних орієнтацій як груп, так і окремих індивідів. Опитувальник Ш. Шварца охоплює широкий спектр цінностей. Ця методика створювалась на основі методики М. Рокича, яку було модифіковано і розширено. Ґрунтуючись на аналізі цінностей різних культур, релігійних та філософських праць, Ш. Шварц виокремив універсальні цінності, згрупував їх та визначив десять типів цінностей, згідно з відповідними мотиваційними цілями. Ш. Шварц виокремив ще одну базисну цінність – духовність (spirituality). Мотиваційна ціль цього типу цінностей – відчуття значущості та внутрішньої гармонії крізь трансцендентність щоденного життя. Ця цінність містить відчуття сенсу та узгодженості повсякденного існування, вона пронизує різні цінності окремих груп. Дослідження східних та західних культур довело, що духовність як група цінностей може набувати різноманітних форм, оскільки хтось може відчувати духовність через спілкування з природою, хтось – через допомогу іншим. Отож, можна стверджувати, що існує кілька типів духовних цінностей, тому складно досліджувати духовність у різних культурах.

   Опитувальник Ш. Шварца для вивчення цінностей особистості складається з двох частин. Перша частина («огляд цінностей») дає можливість вивчити нормативні ідеали, цінності особистості на рівні переконань, а також структуру цінностей, яка показує найбільший вплив на всю особистість, проте не завжди може проявлятися в реальній соціальній поведінці. Ця частина опитувальника складається з двох списків слів, характеризуючи в сумі 57 цінностей. В першому списку містяться термінальні цінності, в другому списку - інструментальні цінності. Досліджуваному пропонується оцінити ступінь важливості кожної цінності як керівного принципу його життя. Використовується шкала від - 1 до 7. Чим вищі бали в діапазоні – 1, 0, 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, тим більш важливішою є для нього та, чи інша цінність.

   Друга частина («профіль особистості») вивчає цінності на рівні поведінки, тобто індивідуальні пріоритети, які найчастіше проявляються в соціальній поведінці особистості. В цій частині наводиться список з 40 описів людини, які відповідають тим чи іншим з 10 типів цінностей. Досліджуваному пропонується оцінити, в якій мірі людина, що описана в опитувальнику, схожа чи несхожа на неї. Використовується шкала з 5 позицій: від «дуже подібний на мене» до «зовсім не подібний на мене». 

    Методика «Ціннісні орієнтації», розроблена М. Рокічем, заснована на способі прямого ранжирування життєвих цінностей. Всього вчений виділяє дві категорії цінностей.

1. Термінальні цінності складаються з переконань в тому, що мета індивідуального існування коштує шляху, пройденого до неї. Наприклад, активне життя, наявність друзів, цікава робота, матеріальна забезпеченість, здоров'я і т.д.

2. Інструментальні цінності включають в себе переконання, що якусь властивість особистості або образ дій кращий у будь-якій ситуації. Наприклад, нетерпимість до своїх і чужих недоліків, самоконтроль, вихованість, незалежність, терпимість і т.д.

    Система ціннісних орієнтацій визначає змістовну сторону спрямованості особистості і складає основу її відносин до навколишнього світу, до інших людей, до себе самої, основу світогляду і ядро мотивації життєвої активності, основу життєвої концепції і "філософії життя".

    Обстеження краще проводити індивідуально, але можливо і групове тестування.

   Респонденту пред'явлені два списки цінностей (по 18 у кожному), або на аркушах паперу в алфавітному порядку, або на картках. У списках випробуваний присвоює кожній цінності ранговий номер, а картки розкладає по порядку значущості. Остання форма подачі матеріалу дає більш надійні результати.

   Спочатку пред'являється набір термінальних, а потім набір інструментальних цінностей.

   Аналізуючи ієрархію цінностей, слід звернути увагу на їх угруповання випробуваним у змістовні блоки по різних підставах. Так, наприклад, виділяються "конкретні" і "абстрактні" цінності, цінності професійної самореалізації й особистого життя і т. д. Інструментальні цінності можуть групуватися в етичні цінності, цінності спілкування, цінності справи; індивідуалістичні і конформістські цінності, альтруїстичні цінності; цінності самоствердження і цінності прийняття інших і т. д. Це далеко не всі можливості суб'єктивного структурування системи ціннісних орієнтацій. Психолог повинен спробувати вловити індивідуальну закономірність.

   Якщо не вдається виявити жодної закономірності, можна припустити несформованість у респондента системи цінностей або навіть нещирість відповідей.

   Достоїнством методики є універсальність, зручність і економічність у проведенні обстеження й обробці результатів, гнучкість - можливість варіювати як стимульний матеріал (списки цінностей), так і інструкції. Істотним її недоліком є вплив соціальної бажаності, можливість нещирості. Тому особливу роль у даному випадку відіграє мотивація діагностики, добровільний характер тестування і наявність контакту між психологом і випробуваним. Методику не рекомендується застосовувати з метою відбору і експертизи.

   Інтегративна тестова методика «Духовний потенціал особистості» (автор Е. Помиткін) призначена для виявлення 3-х найважливіших характеристик духовного розвитку особистості:

• духовного потенціалу, який інтегрує вольові риси характеру та духовну спрямованість особистості;

• розподілу духовного потенціалу в структурі особистості (у підструктурах: спілкування, спрямованості, характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту й психофізіології);

• орієнтації особистості на духовні цінності: гуманістичні, естетичні, екологічні, цінності пізнання, самовдосконалення та самореалізації.

   Методика є ефективною для вікової категорії, починаючи від 14-16 років.

   Методика крім виявлення духовного потенціалу особистості дозволяє визначити її орієнтацію на духовні цінності (гуманістичні, естетичні, екологічні, цінності пізнання та самопізнання, самовдосконалення, самореалізації) і рівень відповідальності як один з важливих критеріїв духовного розвитку особистості.

   Респонденту потрібно вибрати найбільш прийнятні для нього відповіді серед запропонованих варіантів (а, б, в чи г) і окреслити відповідну літеру в таблиці на аркуші для відповідей. Якщо жоден варіант відповіді його не задовольняє, треба пропустити запитання. Відповідати вдумливо та об'єктивно, пригадуючи свої вчинки та поведінку.

   Обробку результатів тестування слід починати з визначення рівня відвертості. Для цього підраховується кількість розбіжностей між відповідями на запитання. Кожна розбіжність дорівнює 1 балу. Потім додаються до отриманої суми кількість збігів у відповідях на запитання: 12в, 17в, 24г, 48г. (див. Додаток В) Відвертість відповідей вважається недостатньою, якщо загальна кількість балів виявиться більше 4. Такий результат пояснюється навмисним небажанням відповідати відверто або неспроможністю в даний момент давати адекватні відповіді.

   Для визначення потенціалу духовного розвитку потрібно скористатися таблицею 4. (див. Додаток В) Підраховуюються суми збігів відповідей з виокремленою літерою у стовпчиках таблиці, оцінюючи кожен збіг у 1 бал. Потенціал духовного розвитку визначається шляхом складання отриманих показників за всіма підструктурами особистості. Результат оцінюється окремо для дорослих і підлітків, які не мають достатнього досвіду та можливостей самореалізації.

   Шкала оцінки для дорослих: 38—49 балів — високий потенціал; 25—37 — середній; 12—24 — недостатній; до 12 балів — низький.

   Шкала оцінки для підлітків: 25—37 балів — високий рівень; 12—24 — середній; до 12 балів — низький.

  Для визначення перспективних напрямів подальшого духовного розвитку проаналізовуються за допомогою таблиці 4 (див. Додаток В) показники духовного потенціалу, що містяться в кожній з наведених підструктур особистості. Наближення до максимального показника (7 балів) свідчить про виразність духовного потенціалу в даній підструктурі. Низький потенціал свідчить про необхідність розвитку відповідної підструктури.

   Для визначення домінант духовної ціннісної орієнтації особистості, користуючись таблицею 4, потрібно підрахувати кількість збігів відповідей у кожному рядку (по горизонталі).

   Найбільша кількість балів у рядку дорівнює 7 і свідчить про найвищий рівень орієнтації на дану групу цінностей.

   Теоретичною основою методики є психологічна структура високодуховної особистості, до складу якої включені 120 особистісних якостей і здібностей.

   Висновки. Провівши ґрунтовний аналіз психолого-педагогічної та філософської літератури з питань духовності, духовного розвитку та духовних цінностей ми прийшли до ряду висновків про те, що дані питання цікавили людство з давніх часів; вони піднімалися та розглядалися рядом видатних вчених і філософів та пов’язувалося з психологічним здоров’ям особистості.

   Нами було розглянуто змістовне наповнення поняття психологічного здоров'я та взаємозв'язок його з духовністю. Психологічне здоров'я розглядається з точки зору багатства розвитку особистості, включає в психологічне здоров'я духовний початок, орієнтацію на абсолютні цінності: Істину, Красу, Добро. Таким чином, якщо у людини немає етичної системи, то неможливо говорити про його психологічне здоров'я. 

   Ми проаналізували особливості розвитку духовного потенціалу особистості в юнацькому віці та переконалися, що він обумовлений психологічними особливостями цього періоду. Юнацький вік є сенситивним періодом засвоєння духовних цінностей. Одним із головних новоутворень юнацького віку є відкриття особистістю свого внутрішнього світу і зростання потреб в досягненні духовної близькості з другою людиною. У цей віковий період молода людина стає суб’єктом свого життя, свідомо підходить до розуміння себе, своїх можливостей. Пізнання життя і свого місця в ньому зумовлює глибоке розуміння молодою людиною власних стосунків з іншими людьми, правил, моральних основ цих взаємин, усвідомлення потреб в духовному. Саме в юності проходить сходження людини до найвищого потенціалу людяності і духовності.

   Вирішальну роль у формуванні цінностей відіграє сім’я. У сімейній взаємодії на формування духовності справляють постійний вплив різні фактори соціального середовища. Вся система цінностей, настановлень, потреб та мотивів сім’ї орієнтована на реальні можливості її життєдіяльності, і багато в чому визначається умовами життя. Провідне місце серед таких умов посідають сімейні взаємостосунки, що детерміновані характером батьківських позицій, почуттів, ставлень, сімейних настановлень та очікувань.

   Формування особистості здійснюється за допомогою навчання і виховання, єдиного процесу, який впливає на розвиток інтелектуального рівня суспільства, ступінь його духовної зрілості та культури. Духовний розвиток досягає найвищого рівня тоді, коли дотримання принципів, норм, і правил поведінки у вчинках виступає не просто як результат зовнішньої необхідності, а як дія внутрішньої потреби, яка спрямовує інтереси і цілі сім’ї, тобто символи духовності мають об’єднати сімейні цінності.

   Нами був визначений методичний апарат емпіричного дослідження та здійснено психодіагностику духовних цінностей як чинника психологічного здоров’я особистості. 

    Результати дослідження за методикою Ш. Шварца «Ціннісний Опитувальник» вказують на те, що для досліджуваних значимість типів цінностей на рівні нормативних ідеалів і на рівні індивідуальних пріоритетів дещо відрізняється. Як на рівні нормативних ідеалів, так і на рівні індивідуальних пріоритетів на однаковому рівні по важливості знаходиться «досягнення», «самостійність», «доброта», «гедонізм».

    Згідно методики М. Рокича «Ціннісні орієнтації» учні старших класів зосереджують свою увагу на здобутті хорошої роботи, що буде приносити задоволення і матеріально забезпечувати. Для сучасного підлітка важливо знаходити час для відпочинку, радіти кожним приємним моментам в житті і не зосереджуватись на поганому.

    Аналіз результатів дослідження у ході проведення Інтегративної тестової методики «Духовний потенціал особистості» показує, що більша частина учнів має середній рівень духовного потенціалу особистості, що свідчить про недостатню соціальну зрілість школярів, сильний вплив на осіб юнацького віку соціуму, сім’ї, школи та церкви .

   Процес формування духовних цінностей - це перш за все створення умов для духовного саморозвитку та самореалізації особистості, а не примусовий вплив на неї. Успішність процесу формування духовних цінностей учнів залежить від орієнтації навчально-виховного процесу на вихідні психологічні характеристики високодуховної особистості. 

   Духовно-етичний напрямок особистісної направленості єдиний обумовлює в юності пошук свого покликання, професійне визначення, що найбільш відповідає здібностям, талантам юнака і водночас зорієнтоване на духовні чи моральні цінності.

   Якщо інтереси та цінності юнака лежать в дискурсі надматеріального, недоступного впливу часу та моди, його інтереси більш стійкі, довготривалі, стимулюють самовдосконалення та духовний розвиток, така людина здатна до свідомих глибоких стосунків з іншими людьми, до любові, дружби, що робить її повноцінною особистістю з стійким психологічним здоров’ям. Якщо у людини немає етичної системи, то неможливо говорити про її психологічне здоров'я, адже воно включає в себе духовний початок.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аверьянова Г. М. Особливості соціалізації молоді в умовах трансформації суспільства / Г. М. Аверьянова, Н. М. Дембицька, В. В. Москаленко. — К. : ППП, 2005. — 307 с.

2. Адлер А. Наука жить / А. Адлер. – Киев : Port-Royal, 1997. – 315 с.

3. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания / Б.Г. Ананьев – СПб.: Питер, («Мастера психологии») 2001. – 288 с.

4. Ардашкин И.Б. Психология религий: учебное пособие / И.Б. Ардашкин. – Томск: Изд-во Томского политехнического университета, 2009. – 276 с.

5. Ассаджоли Р. Самореализация и психологические потрясения / Р. Ассаджоли // Духовный кризис. — М. : МГУ, 1995. — С. 40-61.

6. Ахмеров Р. А. Жизненные программы личности / Р. А. Ахмеров // Наука и практика. Диалоги нового века : материалы Междунар. науч. практ. конф. Ч. 1. – Набережные Челны : Изд-во КамГПИ, 2003. - С. 3–4.

7. Белорусов С. А. Психология духовности, веры и религии / С. А. Белорусов // — Академия психологии. Библиотека, 2005. — 203 с.

8. Бех І.Д. Виховання особистості: Сходження до духовності. / І. Д. Бех. - К.: Либідь, 2006. - 272 с. 

9. Бех І.Д. Особистість у просторі духовного розвитку: навч. Посіб. / І.Д.Бех. – К.: Академвидав, 2012.- 204 с.

10. Битянова Н. Р. Психология личностного роста : практ. пособие по проведению тренинга личностного роста психологов, педагогов, социальных работников / Н. Р. Битянова. – М. : МПА, 1995. – 64 с. 

11. Бодалев А. А. Вершина в развитии взрослого человека. Характеристики и условия достижения / А. А. Бодалев. – М. : Флинта, 1998. – 168 с.

12. Большакова А. М. Психологія особистісної реалізованості суб’єкта життєвого шляху : монографія / А. М. Большакова. – Запоріжжя : Класич. приват. ун-т, 2011. – 312 с.

13. Боришевський М.Й Духовні цінності в становленні особистості громадянина / М.Й. Боришевський / Педагогіка і психологія № 1 (14) 1997. Науково-теоретичний та інформаційний журнал АПН. України. - С. 144-150. 

14. Боришевський М.Й. Духовність в особистісних вимірах / М.Й. Боришевський // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. Т. X, ч. 4.- К., 2008. - С 61-69.

15. Боришевський М. Й. Духовність в особистісних вимірах / М.Й. Боришевський // Проблеми загальної та педагогічної психології: збірник наукових праць Інституту психології імені Г. С. Костюка АПН України / за ред. С.Д. Максименка. – К., 2008. – Т. Х., Ч. 4. – С. 61 – 69.

16. Боришевський М.Й. Соціально-психологічна сутність та генеза духовності особистості / М.Й. Боришевський // Збірник наукових праць Інституту психології їм. Г.С Костюка АПН України. Т. XI, ч. 5. - К., 2009. - С 50-59.

17. Буравлева Н.А. Понятие “духовность” в современной психологии. / Н.А. Буравлева. // Вестник Томского государственного педагогического университета. – Серия: Выпуск №12. – С. 189-193.

18. Васильева О. С. Изучение основных характеристик жизненной стратегии человека / О. С. Васильева Е. А. Демченко // Вопр. психологии. – 2001. – № 2. – С. 74–85.

19. Выготский Л.С. Психология развития человека ./ Л.С. Выготский — М.: Изд-во Смысл; Эксмо, 2005. — 1136 с.

20. Виховання духовності особистості : навчально-методичний посібник / [М. Й. Боришевський, Л. І. Пилипенко, О. І. Пенькова та ін.] ; за заг. ред. М. Й. Боришевського. – Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2013. – 104 с.

21. Гребенников И. В. Сущность педагогического руководства семейным воспитанием / И. В. Гребенников // Педагогические проблемы руководства семейным воспитанием. — М., 1980. — С. 11-12.

22. Дубровина И.В. Школьная психологическая служба: Вопросы теории и практики./ И.В. Дубровина. – М.: Педагогика, 1991. – 232 с.

23. Життєва компетентність особистості : наук.-метод. посіб. / за ред. Л. В. Сохань, І. Г. Єрмакова, Г. М. Несен. – К. : Богдана, 2003. – 520 с.

24. Зеличенко А. Психология духовности / А. Зеличенко. — М. : Изд-во Трансперсонального института, 1996. — 340 с.

25. Знаков В. В. Духовность человека в зеркале психологического знания и религиозной веры: Психология личности в трудах отечесттвенных психологов / В. В. Знаков. – СПб.: Питер, 2000. – с. 426 – 436.

26. Карандашов В.Н. Методика Шварца для изучения ценностей личности: концепция и методическое руководство / В.Н. Карандашов. – СПб.: Речь, 2004. – 46 с.

27. Климишин О. І. Психологія духовності особистості: християнсько- орієнтований підхід : монографія / О. І. Климишин. – Івано-Франківськ : Гостинець, 2010. – 440 с.

28. Колісник О. Духовний саморозвиток особистості / О. Колісник // Соціальна психологія. — К., 2006. — № 1 (15). — С. 62-77.

29. Колісник О. П. Психологія духовного саморозвитку особистості : монографія / О. П. Колісник. – Луцьк : РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. – 386 с.

30. Кон И.С. Психология ранней юности: Книга для учителя / И.С. Кон. – М.: Просвещение, 1989. – 255 с.

31. Кулагина И.Ю. Возрастная психология: Полный жизненный цикл развития человека. Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. /И. Ю. Кулагина, В. Н. Колюцкий – М. : ТЦ Сфера, 2004. – 464 с.

32. Куликов Л.В. Психология личности в трудах отечественных психологов: Хрестоматия / Л.В. Куликов. – СПб.: Питер, 2009. – 464 с.

33. Леонтьев Д. А. Психология смысла: природа, строение и динамика смысловой реальности / Д. А. Леонтьев. – М. : Смысл, 1999. – 487 с.

34. Маслоу А.Х. Дальние пределы человеческой психики. / А. Х. Маслоу. – Спб.: Евразия, 1997. – 192с.

35. Мельник М. Українська релігійна творчість та духовність у Польщі. / М. Мельник. // Християнська духовність в українському національному контексті у Польщі. Ucrainica Polonika: Збірник наукових праць. – 2008. – № 2. – С. 143-145.

36. Москалець В. П. Психологія особистості [текст] навчальний посібник/ В. П. Москалець. – К.: «Центр учбової літератури», 2013. – 262 с.

37. Мухина В.С. Возрасная психология: феноменология развития, детство, отрочество. / В.С. Мухина – М.: Академия, 1999 – 456 с.

38. М'ясоїд П.А. Загальна психологія./ П.А. 47. М'ясоїд – К., Вища школа. – 2001. – 487 с. 

39. Низовський Н.А. Психосемантична дослідження ціннісно-мотиваційних орієнтацій особистості / Н. Низовський / / Психологічний журнал. – 2005. – № 3. – С. 25-37.

40. Помиткін Е. О. Психологія духовного розвитку особистості : монографія / Е. О. Помиткін. - К. : Наш час, 2007. – 280 с.

41. Помиткін Е.О. Проблема розвитку та діагностики духовних ціннісних орієнтацій у старшокласників // Практична психологія та соціальна робота. / Е. О. Помиткін. - К. - 1998. - №10. - с. 8-11.

42. Предко О. І. Психологія релігії: Підручник. / О.І. Предко. – К.: Академвидав, 2008. – 344 c. 

43. Психологическая помощь и консультирование в практической психологии /Под ред. М.К.Тутушкиной. – Спб.: Дидактика Плюс, 1999. – 352 с. 

44. Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Стеманов. – К: «Академвидав», 2006. – 424с.

45. Психологічний словник/ За ред В.І. Войтка - К.: Вища школа, 1996. - С. 48.

46. Психологія. З викладом основ психології релігії / Під ред. о. Юзефа Макселона. Пер. з пол. Т. Чорновіл. – Львів: Свічадо, 1998. – 320 с.

47. Рассел Б. Сущность религии. Психология религиозного мистицизма / Б. Рассел. — К., Рукопись, 2001. — 157 с.

48. Релігія в сучасному світі: Матеріали до курсу релігієзнавства. За ред. Г. Зімоня / З пол.. перекл.. Г. Теодорович. – Львів: Свічадо, 2007. – 504 с.

49. Савелюк Н.М. Релігійність як складова духовності особистості. / Н.М. Савелюк. // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – Серія “Проблеми загальної та педагогічної психології”. – Т. ХІІІ. – Ч. 4. – К., 2011. – С. 318-325.

50. Савчин М. В. Виміри духовного збагачення сучасної психології / М. В. Савчин / Психологія і суспільство. − 2011. − № 4 (46). − С. 52−72.

51. Савчин М. В. Духовна парадигма психології : монографія / Мирослав Савчин. – К. : Академвидав, 2013. – 252 с. – (Серія «Монограф»).

52. Савчин М. Духовний потенціал особистості / М. Савчин. — Івано-Франківськ : Вид-во «Плай» Прикарпатського ун-ту, 2001. — 203 с.

53. Слободчиков В.И. Реальность субъективного духа// Психология личности в трудах отечественных психологов. - СПб., 2000. - С. 380-395.

54. Солдатова Е. Л. Эго-идентичность в нормативных кризисах развития / Е. Л. Содатова // Вопросы психологии. — 2006. — № 5. — С.73-84.

55. Сурожский А. Достичь своей высоты / Анатолий Сурожский // Московский психотерапевтический журнал. — 2005. — № 3. — С. 5-19.

56. Ухтомский А. А. Интуиция совести / А. А. Ухтомский. — СПб. : Петербургский писатель, 1996. — 250 с.

57. Франкл В. Доктор и душа / В. Франкл. — СПб. : Ювента, 1997. — С. 234.

58. Франкл В. Человек в поисках смысла / В. Франкл. – М. : Прогресс, 1990. – 368 с.

59. Фромм Э. Гуманистический психоанализ / Э. Фромм ; сост. и общ. ред. В. М. Лейбина. – СПб. : Питер, 2002. – 544 с.

60. Харсеева А. В. Интерпретации понятия “духовность” в философии. / А.В. Харсеева // Теория и практика общественного развития. // Общество: вчера, сегодня, завтра. – №2. – 2006.