Оксана Гошовська

аспірантка кафедри української мови
ІІІ року навчання
Національного педагогічного
університету ім. В. Стефаника
(Івано-Франківськ, Україна)

Ментальна специфіка лінгвалізації 

диференційної когнітивної ознаки «відсутність сумніву» концепту «віра» в українській фраземіці

Оскільки «віра» стала темою висловів, афоризмів, приказок та прислів`їв, народних примовок, вважаємо її визначальним концептом, закарбованим у пам`яті носіїв української культури з давніх-давен. Прислів’я та приказки (які Я. А. Баран називає «фразеологізмами з граматичною структурою речення» [1]) у слов'ян побутували з незапам’ятних часів. Поява писемності в Київській Русі застала цей жанр народної творчості уже в розквіті ². Народ не припиняє творити паремії впродовж багатьох століть. Вони виникали разом з формуванням певних укладів життя, обслуговували їх, а тому в образних стійких висловах відображені знання людини про світ, які зберігаються в її свідомості, становлять концептуальну систему ³. Точніше, її пареміологічну зону, яка, за З. Д. Поповою та Й. А. Стерніним, є сукупністю когнітивних ознак, об`єктивованих прислів’ями, приказками та афоризмами <sup>4</sup>, які утілюють згущення думки українського народу. Таким чином, аналізуючи фраземи, що є самі по собі є складником  етнокультури, містком між поколіннями, можна дослідити національну специфіку осмислення українцями «віри». З іншого боку, «розуміння віри істотно збагачується, якщо розглядати віру в її зв'язку з феноменом ментальності <sup>5</sup>. О. О. Селіванова вважає константи культури, серед яких і віра, складниками ментальної сфери етносвідомості і пояснює їх як «відносно стійкі концептуальні структури, які несуть культурно ціннісну інформацію та представлені у знакових продуктах культури, зокрема, в текстах, явищах природної мови» <sup>6</sup>. Тому ми ілюструємо аналізовані фраземи, «життєва мудрість, ідейна сила та поетична краса яких завжди привертали увагу митців» <sup>7</sup> уривками писемного слова. Для прикладів використовуються також цитати з прецедентних текстів культури (напр., Святе Письмо). Зразки контекстуальних вживань потрібні не тільки для ілюстрації, а й для виокремлення диференційних смислів, які вкрай важливі для повноти формування концептуальної структури «віра» (принцип «від конкретного до абстрактного»). Зауважмо, що саме ім`я концепту «віра» полісемантичне, а отже, його розуміння неоднозначне і контекстуально залежне. Контекст особливо важливий, коли розглядаємо фразеологізми з граматичною структурою речення, які, «не мають самостійної те­ми, то  самостійно інформації не передають, а лише разом з відпо­від­ним реченням» ⁸. Наприклад, прислів`я поки (покіль, заким) сонце зійде, роса очі виість (вибъе), у якому фіксуємо народну алегорію роса-сльози, відносимо до когнітивної ознаки «даремна надія», ілюструємо реплікою героїні Ірини Вільде Марині: – З весіллям почекаємо до осені, але з чиншем годі чекати довше… Як то кажуть, заки сонце зійде, роса очі виїсть (Вільде, с. 546). Як видно, прислів`я входить у друге речення на зразок приєднувальної конструкції.

Класифікаційна когнітивна ознака (ККО) «рівень впевненості» за інтенсивністю вияву диференціюється на високий, середній і низький рівень. Високому рівню впевненості властиві два вектори: об’єктна спрямованість (високий рівень впевненості у чомусь) та суб’єктна (високий рівень впевненості у собі). У цій статті представлений ККО «високий рівень впевненості у чомусь», конкретизована диференційною когнітивною ознакою (ДКО) «відсутність сумніву», яка на фраземному рівні представлена фразеосемантичними групами (ФСГ)  «упевненість»  і «запевнення». Остання поділяється на фразеосемантичні підгрупи (ФСПГ) «заприсягання» і «божба». 

Отже, фраземи ФСГ «упевненість» об’єднані на основі значення «безсумнівно». До їх складу входять фразеологічні одиниці (ФО): ще (іще) б пак: Ще б пак! їм [туркам] ясно, що всю славу цієї, без сумніву, значної перемоги Кончак намагатиметься привласнити собі (Малик, с. 306); ще й як: [Лучук] – Турів теж упольовують. Ще й як! (Загребельний, с. 70); само собою: [Слідчий] – Скажіть мені, як же ви, як кохана, як наречена, що, само собою, мусить мріяти про власний дім, родину, одним словом – про сімейне щастя з чоловіком, могла допустити, аби майбутній чоловік зійшов на бездоріжжя, став бандитом? (Вільде, с. 433); [й] говорити нічого (нема чого, нема що); що й казати: Славне ж парубоцтво! Нема що й казати! (Героїко-фант. казки, с. 334); відома (певна, природна, звісна, ясна, видима) річ: Ясна річ, зміст листа відразу став відомий Ааронові, Аарон негайно звелів дружині відписати ромейському імператорові, запевнивши його у відданості й любові (Загребельний, с. 236).

Значення «точний», тобто з високим рівнем вірогідності, мають фразеологізми неминучий (вірний) програш; неминуча (вірна, певна) загибель (згуба, смерть): Прив`язати коневі до хвоста! Це ж вірна смерть! (Малик, с. 174); вірне (несхибне, набите, певне) око (зір) [в лобі]. Раціональну впевненість відбивають фраземи вірогідне джерело; з фактами в руках; факт [є (лишається)] фактом: [Сидір] – Факт залишається фактом, що тюрма, яка повинна б бути місцем ізоляції, чи, як у вас в медицині кажуть, докторцю, локалізації хвороби, стає її розсадником (Вільде, с. 980). Народнопоетичні: як пити дати; як миленький; загинути, пропасти як (мов, ніби) руда миша [зимою].

В арсеналі української фразеології є численні приклади паремій, які служать меті переконування та запевнення. Відносимо їх до ФСГ «запевнення». За відповідник до слова «упевненість»  Б. Д. Грінченко обирає іменник середнього роду «увѣревіє», проводимо аналогію «запевнення – завірення».  Прецедент для переконування з’являється тоді, коли набір поглядів адресата не збігається з набором поглядів адресанта. Тоді останній намагається засобами мовної сугестії нав`язати свою думку чи оцінку: коли двоє кажуть «п`яний», то лягай спати, (то вже вір, – чого ти ще коцюбишся! то ж не один сказав – громада сказала); не вірь, мужу, своім очам – лише моій повісті (брехні); вірте, люде, моїм словам, а на мої діла не дивіться; хто не вірить, най лиш слухає, що розказуватиму (Федькович, с. 242). Завдання запевнення – присвоїти пацієнсу високий рівень впевненості у сприйнятій інформації і позиціонування її як правдивої. Також метою переконування може бути  досягнення розуміння між співрозмовниками. О. І. Багрій вважає, що «переконання можна досягти лише в разі, якщо комуніканти не просто погоджуються з поглядами, що висуваються, але й можуть їх зрозуміти» [2]. Справді, шляхом осмислення висловлених позицій розуміння перетікає у порозуміння. Задля досягнення цієї мети українці послуговуються низкою фразеологізмів, серед них є такі, що відбивають різні позиції адресанта:

– ненав’язливу: вірте чи ні: [Рудий] – От вірите, хлопці, чи не вірите, а таке трапилося з ним (Вільде, с. 472); Вийняв [Юрко] перо, потяг поза вухо і… віруєте не віруєте… нараз став орлом! (Героїко-фант. казки, с. 301); [Шельменко] – А  вже  хоч  вірте,  хоч  зовсім  не  вірте,  а  я  як  єсть  салдат,  присяжний  чоловік,  довжон  усю  правду  сказати (Квітка, с. 477);

– апелювальну: що (як) [там] не кажи (не говори); чи вірите, чи ні, але не вірте сатані; вір, не вір, а не кажи брешеш – експресивний фразеологізм, що став заголовком однієї зі співомовок С. В. Руданського – відображає ситуацію, за якої ставлення пацієнса не впливає на уявлення про запропоновану ситуацію;

– іронічну: не вірите мені, так вірте горшкові; сім мішків брехні – хоч вір, хоч ні;

– авторитетну: слово честі – включаючись в контекст, набирає відтінку особистої відповідальності за сказане, мовець ручається власною честю, запевнюючи  в істинності, правдивості  чого-небудь: Слово честі для Завадків – це закон, твердість якого виміряється хіба що життям (Вільде, с. 554); фразеоваріант останнього слово гонору: Марися, слово гонору, вже думає, що таку тяганину з тими номерами навмисно придумали для того, щоб біднякам відхотілося користуватись свідоцтвом убожества! (Вільде, с. 544);

– стилістично нейтральну: чесне слово: [Філіпчук] – Не грай вар'ята, Броник, ніби ти не знаєш? [Бронко] – Чесне слово, нічого не знаю (Вільде, с. 948). Брати / взяти (дати) слово  означає заручитися чиєю-небудь обіцянкою, запевненням у чомусь[3]: [Скорик] – Сєводні  нікак  не можу,  дал  слово,  довжон  сполнить,  я  на  то  присягу  принімал,  щоб  стоять  і  у  слові,  і  у  дєлі,  а  назад  не отдаваться (Квітка, с. 431); Давати слово, а потім ламати його, самому собі в лице плювати? (Вільде, с. 84); Такий уже дурний характер у нього, Леоне, що коли раз дасть слово, то якби навіть здоров'ям заплатити, – мусить додержати (Вільде, с. 127).

Переконувати можна не тільки у достовірності сказаного чи почутого, у В. Д. Ужченка знаходимо фразеологізм на позначення хвалькуватого запевнення перемогти кого-небудь без труднощів: закидати шапками ². Втім, будь-яке запевнення – це один із засобів психічного впливу на пацієнса, намагання завірити його у тому чи іншому.

Аналіз фразеологічного матеріалу спонукає у межах ФСГ «запевнення» виділити ФСПГ «заприсягання» і «божба». У вершину їх смислів переміщене емоційне відношення, яке не затінює раціональну оцінку, а лише переводить її у сферу почуттів-відношень.

Запевнюючи комуніканта в достовірності того, про що говорить, мовець може ручатися / ручитися головою, давати голову на відріз: [Бронко] – Я бачив, як там деякі бабки заводили над труною, і певний, ну, голову даю на відріз, що це їм оплатилося… (Вільде, с. 370); або клястись:

– життям:  [Бронко] – Аби я так до ранку не дочекав, коли не кажу правду (Вільде, с. 568); – здоров’ям: [хлопець] – Правду кажу: аби я так дихав, єкшо брешу! Шо, не віриш?! Та аби я з цего місця ни встав, єкшо неправду тобі отуткі зара` говорю (Стринадюк, с. 22); [Стефанів] – Вірю! Аби мене ясний шляк трафив, що вірю (Вільде, с. 778);

– частинами тіла: щоб (аби) мені очі повилазили  // щоб (бодай) мені повилазило: [Бабуся] – Щоб мені  очі  повилазили,  щоб  мені  руки  і  ноги  покорчило,  щоб мені  трясця,  щоб  на  моїй  тварі  сіло  сімсот  пістрячок  та  болячок, –  та  і  усякими  відьомськими  проклинаннями  стала проклинатись… (Квітка, с. 185); нехай (хай) лопнуть мені (мої) очі; щоб я осліп: І тільки він [Рудий] підкрався з-за рогу каплички, коли звідти, – присяй-бо, хлопці, аби я осліп на оці двоє, коли брешу! – виходить ксьондз в рясі (Вільде, с. 472); [Сташка] – Аби мені руки й ноги покрутило, аби я осліпла на ці обидва, коли не дотримаю слова (Вільде, с. 577).

Для категоричного запевнення служать фраземи не я буду; щоб я провалився (сказився,  луснув); щоб [крізь землю] провалитися; щоб мені трясця. Як заприсягання функціонують такі ФО, як:  щоб я був проклятий (проклят); хай (нехай) мене грім поб'є (уб'є, приб'є): – А ти ж віриш мені, що я не брехун? – каже той, що присягався, – як віриш, то вип'ю. – Братіку! — почав Антосьо, – братіку!... ш-ш-щоб мене грім побив, як не вірю (Свидницький, с. 128); [Філько] – Хай мене грім поб'є, як я що-небудь розумію (Вільде, с. 899). В. В. Жайворонок пише, що «самозакляття, відоме з дуже давніх часів, коли людина урочисто і при свідках сама кличе на себе нещастя в разі  невиконання обіцяного; присягали життям (звідси смертна присяга – клятва), матір'ю, Богом, усім святим, кров'ю, здоров'ям, дітьми, честю, добрим ім'ям» [4]. Звичка українців заприсягатись суперечить християнській традиції, у Євангеліє від Матея знаходимо: «Ви чули теж, що було сказано давнім: Не клянись неправдиво… А я кажу вам не клястися зовсім: ні небом, бо престол Бога; ні землею, бо це підніжок стіп його; ні Єрусалимом, бо це місто великого царя. Та й головою твоєю теж не клянися, бо не можеш ані одного волоска зробити білим або чорним. Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні – а нічого більше цього, те від лихого» (Мт.6,33-36).

ФСПГ «божба» суголосна з попередньою у значенні «запевнювати у правдивості», але різниться сакральною віднесеністю, зловживанням імені Бога. У фраземах цієї групи, не зафіксованої в словниках, сакральна лексика насичена емоційно-оцінними обертонами,  детермінованими культурно-національною парадигмою світовідчування мовця. У книзі       Л.-С. Стринадюк «У нас, гуцулів» знаходимо такий опис божби:  «Рідко обходилося й без того, аби челядь, доводячи свою правоту, істинність своєї думки, правдивість рідко правдивих історій, оповідок, ситуацій, не божилася й клялася у святій правді оповіданого, б`ючи себе при цьому у груди кулаком правиці: «Бигме, шо так було. Та най мене шляґ трафит, шо ни брешу. Та аби я з цего місця ни встав, шо кажу правду. Та аби я ни кинувси, шо отутечкі з вами по правді. Та аби мені мову до завтра видібрало, єкшо я на світочку лию. Та аби я ни діждав дітий своїх вінувати тай чільце їм на голову класти, єкшо отут отакої тобі набріхую. Та я вам шо – ґайда, аби брехати. Та діправди правду вам кажу. Та аби я дочікав онуків своїх любих бавити. Та шо ви си з мене смієте, тай отутечкі за назбитки маєте: думаєте, шо я вигадую, вибріхую. Та аби я свєт божих, самого Свєтвечіра ни увидів святкувати – шо ні, не брешу. Таки ні. Бо ні. Таки шо ні, то ні». Гріх було після таких божінь не повірити: най Бог береже вже з тою правдою» (Стринадюк, c. 27-28). Завдання божби – виробити віру в істинність певного положення, коли уже нема місця аргументам. Схильність українців гаряче запевнювати, божитись, клястись є наслідком емоційності, нестримності характеру, загальної імпульсивності. Цей характер переданий у метафоричній образності фразеологізмів, детермінантою яких є не опис певного фрейму, а передача ставлення мовця до нього: не вірять – не божися, а вірять – стережися. На погляд І. В. Кевлюк, етнокультурні асоціації, емоційні реакції, етнічно марковані оцінки, еталони й стереотипи поведінки носія етнічної свідомості впливають на культурну конотацію фраземного знака [5]. Тому аналізуючи кожен культурний аспект фраземи можна робити висновки про своєрідність національного характеру, його гарячу і нестримну натуру.

В. Д. Ужченко зазначає, що «фразеологізми  історично змінні, літературні й локальні  формувались як віддзеркалення повсякденних побутових турбот, соціальних взаємовідносин людей, їх вірувань, звичаїв, обрядів, заклинань, формул ворожіння, побажань-клятв і под. [6]. Лексеми «Бог», «Господь» є потужними фразеутворювальним підґрунтям для численних паремій. Значна частина з них вигукові. Вони виражають почуття людини, описують емоційну сферу, як-от: їй [же] богу: Стаха зітхає. Їй-бо, плакати і сміятись хочеться! (Вільде, с. 384); [Маруся] – Не  скажу,  Василечку,  єй-богу,  не  скажу! (Квітка, с. 64-65); Дядько з винуватим посміхом признався, що, відколи живе, оце вперше в житті бачить жінку делегатом. Єй-бо. Вірте або не вірте (Вільде, с. 924); бігме: [Курочка до Мартинчука] – Гадаєш, не почастую? Бігме, ну, почастую! (Вільде, с. 70). Для посилення персуазивності сказаного мовець може покликатися на авторитета – Бога: [Василь] – Так  я  ж  тобі,  моя  Марусенько,  тим  же  богом  божуся,  що  нема  у  сьому  ніякого  гріх  (Квітка, c. 65); чи на авторитет віри – як бога люблю: Хто б не йшов, як бога люблю, оглянувся б на цю пару (Вільде, с. 492). Аби викликати більшу довіру в цільової аудиторії мовець може закликати бога у свідки: І не вірте, – каже той [батюшка], – / Хіба тілько воду, / А хмільного – свідок Бог – / Не кушаю зроду» (Руданський, с. 86); [Слава] – А бог мені свідком, що думки мої і бажання були чистими, як сльоза (Вільде, с. 280). Такі паремії не мають нічого спільного з прославлянням імені Бога, а з погляду церкви, є богохульством, адже закликати Бога у свідки своїх слів не вільно. Залучення до присяги Божого імені – відголосок Старого завіту: «Господа, Бога твого, будеш боятися, Йому служитимеш і Його Ім'ям будеш клястися» (Втор.6,13). У «Співомовках» С. А. Руданського знаходимо: Раз пропала на степу / В чумаків сокира, / До одного всі взялись: / «Ти та й ти, псявіро!..» / Той їх годить, хаменить, / Той їм розважає, / Вже й клянеться на чім світ, Богом присягає… (Руданський, с. 70) – текст, у якому літературний герой закликає до Божої правдомовності як до запоруки своєї правдомовності. Порівняйте: [Петриха] – І тоді вперше, кажу святу правду, бо це тепер уже ані не поможе, ані не пошкодить її справі, відчула, що тото вступило в неї (Вільде, с. 659) – спонукання реципієнта вірити у сказане як у святе. Доєднання сакрального свідчення своїх слів відображено у  пареміях побий мене сила божа: [Мартинчук] – Боюсь, Штефанику! Побий мене сила божа, боюсь! (Вільде, с. 74); Комісар розреготався, бог би його побив! (Вільде, с. 1006); щоб світу божого (своїх діточок і т. ін.) не побачити; аби мене Бог скарав: [Суліман] – Аби мене бог скарав, коли говорю неправду (Вільде, с. 362).

В епоху середньовіччя клятва, підкріплена цілуванням хреста, вважалась доказом у судовому процесі – людина, яка поцілувала хрест, апріорі свідчила правдиво. Можливо, ця екстралінгвістична ситуація стала звичаєвою основою для утворення таких фразем, як: клястись хрестом: [Ксьондз] – Клянусь вам хрестом, мої парафіяни, мої краяни, що ні пан староста, ні пан комісар не думають заводити панщини…(Вільде, с. 299); присягатись на хресті: [Марічка] – Ой Дмитрику, я буду тобі десять разів розповідати, й ти десять разів мені не віритимеш, що тут виробляють з людьми. Я хрест святий цілуватиму перед тобою, а ти однаково засумніваєшся: ба ци? (Вільде, с. 593); от тобі (вам) хрест [святий]: [Масляк] – Не  збрешу;  от  тобі  хрест... – та  й  перехрестився... (Квітка, с. 222); Далі  зглянула [Оксана] на  Бога,  перехрестилась  і каже:  «От  вам  хрест  святий!» (Квітка, с. 294). Як бачимо, в українському ареалі хрест постає символом завірення у правдивості.

О. О. Селіванова зауважує, що «найголовнішим експонентом етносвідомості є мова етносу, де у фіксованому знаковому вигляді зберігаються особливості пізнавального досвіду етносу, етнічні стереотипи, константи культури» [7] [16,274]. Чи не найкраще вони відображені у фразеологічній системі мови – згустку думки народу, що робить зміст паремій невичерпним.

Література

1. Багрій О. I. Прийоми переконання у популярному психологічному дискурсі / О.I. Багрій // Лінгвістика ХХІ століття: нові дослідження і перспективи. – К.: Логос, 2011. – С. 57-64.
2. Баран Я. А. Фразеологія у системі мови : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра філол. наук: 10.02.15 / Я. А. Баран; Ін-т укр. мови НАН України. – К., 1998. – 26 с.
3. Вільде І. Сестри Річинські : Роман. Кн. 1 / І. Вільде. – К. : Радянський письменник, 1964. – 580 с.
4. Вільде І. Сестри Річинські : Роман. Кн. 1-3 / І. Вільде. – Львів : Апріорі, 2011. – 1264 с.
5. Воля О. Афоризми і думки. Енциклопедія життя / О. Воля. – К. : ВД «Калина», 2005. – 989 с.
6. Героїко-фантастичні казки / упоряд., передм. та приміт. І. П. Березовського; іл. худ. В. І. Лопати. – К. : Дніпро, 1984. – 366 с.

7.      Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури : словник-довідник / В. В. Жайворонок. – К. : Довіра, 2006. – 703 с.

8. Загребельний П. А. Диво : Роман / П. А. Загребельний; худож.-оформлювач І. В. Осипов. – Харків : Фоліо, 2006. – 638 с.
9. Квітка-Основ`яненко Г. Ф. Повісті та оповідання. Драматичні твори / Г. Ф. Квітка-Основ`яненко; упоряд. та приміт.  Н. О. Ішиної, вступ.ст. і ред. тому О. І. Гончар. – К. : Наукова думка, 1982. – 546 с.
10. Кевлюк І. В. Термін «фразема» в етнолінгвістиці та лінгвокультурології / І. В.  Кевлюк // Філологічні студії: науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету: зб. наук. праць. – Кривий Ріг: КДПУ, 2011. – Вип. 6. – С. 249-254.
11. Майкова Я. А. Предикаты веры / Я. А. Майкова // Вестник Башкирского университета. – 2010. – Т. 15, №2. – С. 315-319.
12. Малик В. К. Черлені щити : Роман : Для  ст. шк. віку / В. К. Малик; худож. Г. В. Акулов. – К. : Веселка, 1990. – 368 с.
13. Попова З. Д. Когнитивная лингвистика / З. Д. Попова, И. А. Стернин. – М. : АСТ: Восток–Запад, 2007. – 314, [6] с.
14. Руданський С. В. Усі твори в одному томі / С. В. Руданський; передм. Г. В. Латника. – К.; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2005. – 520 с.
15. Свидницький А. П. Роман. Оповідання. Нариси / А. П. Свидницький;  упор. і прим. Р. С. Міщук, вступ. ст. і ред. тому П. П. Хропко. – К. : Наукова думка, 1985. – 575 [1] с. – (Бібліотека української літератури).
16. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми: Підручник / О. О. Селіванова. – Полтава: До­вкілля – К, 2008. – 712 с.
17. Словник фразеологізмів української мови / [відпов. ред. В. О. Винник; уклад. В. М. Білоноженко, І. С. Гнатюк, В. В. Дятчук, Н. М. Неровня, Т. О. Федоренко; НАН України. Ін-т укр. мови, Укр. мов.-інформ. фонд]. – К. : Наук. думка, 2003. – 788 c. – (Словники України).
18. Стринадюк Л. П. У нас, гуцулів : Гуцульська проза / Стринадюк Л. П. – Львів : ЛА «Піраміда», 2014. – 176 с.
19. Ужченко В. Д., Ужченко Д. В. Фразеологія сучасної української мови : Посібник для студентів філологічних факультетів вищих навчальних закладів  /  В. Д. Ужченко, Д. В. Ужченко. – Луганськ: Альма-матер, 2005. – 400 с.
20. Ужченко В. Д. Фразеологічний словник української мови : близько 2500 виразів / В. Д. Ужченко,  Д. В. Ужченко. – К. : Освіта, 1998. – 226 с.
21. Українські прислів'я та приказки / [відп. ред. С. Д. Зубков, упор. С. В. Мишанич та М. М. Пазяк, вст. ст. М. М. Пазяк]. – К. : ВХЛ «Дніпро», 1984. – 391 с.
22. Федькович Ю. А. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи / Ю. А. Федькович; упор. і прим. М. Й. Шалати, вступ. ст. і ред. тому Ф. П. Погребенник. – К. : Наукова думка, 1985. – 575 [1] с. – (Бібліотека української літератури).

---

[1] Баран Я. А. Фразеологія у системі мови. К., 1998. С. 15,

² Українські прислів'я та приказки. К., 1984. С. 5.

³ Воля О. Афоризми і думки. Енциклопедія життя. К., 2005. С. 3.

⁴ Попова З. Д. Когнитивная лингвистика. М., 2007. С. 113.

⁵ Майкова Я. А. Предикаты веры. Б., 2010. С. 315.

⁶ Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика. К, 2008. С. 275.

⁷ Українські прислів'я та приказки. К., 1984. С. 13.

⁸ Баран Я. А. Фразеологія у системі мови. К., 1998. С. 20.

[2] Багрій О. I. Прийоми переконання у популярному психологічному дискурсі К., 2011. С. 58.

¹ Словник фразеологізмів української мови. К., 2003. C. 43.

² Ужченко В. Д. Фразеологічний словник української мови. К., 1998. C. 217.

[4] Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури. К., 2006. С.483.

[5] Кевлюк І. В. Термін «фразема» в етнолінгвістиці та лінгвокультурології. Кривий Ріг, 2011. C. 251

[6] Ужченко В. Д., Ужченко Д. В. Фразеологія сучасної української мови. Луганськ, 2005. С. 224

[7] Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика. К, 2008. С. 274.