Валентина Ніколаєнко

кандидат філологічних наук,
доцент кафедри української літератури
Запорізького національного університету
(Запоріжжя, Україна)

Екзистенційні виміри образу княгині Ольги 
в романі Р. Іванченко «Отрута для княгині»

 

У світлі історичної романістики про давню Русь природним було звернення Р. Іванченко до постаті напівлегендарної рівноапостольної княгині Ольги, мудрої державної діячки, яка змогла посісти древній київський престол; прагнення в художній формі відтворити історичну ситуацію доби Х століття і проблеми, які є актуальними для кожної епохи, – підступності, інтриг, змов, зрад, безчинств, насилля, жорстокості.

Незважаючи на те, що творчість Р. Іванченко цікавила Л. Григор’єву, В. Кулаковського, О. Литвин, В. Микитася, Ф. Мисюру, М. Наєнка, П. Орлика, О. Проценко, М. Родичева, А. Черниш, В. Чумака, В. Юдіна та ін., роман «Отрута для княгині» (1995) так і не став об’єктом системного дослідження. Тому запропонована студія має всі ознаки актуальної наукової розвідки, оскільки аналіз образу княгині Ольги зустрічаємо лише в розрізі жанрово-стильових і поетикальних особливостей твору (та й то побіжний), тоді як екзистенційні виміри особистості, з яких змережано образ («Княгиня катувала мою душу, – зазначала авторка, – своєю мудрістю, милосердям, розумом і незбагненністю» [1, с. 6]), залишилися поза увагою науковців.

Непересічна постать княгині Ольги стала об’єктом історичних і художніх досліджень, починаючи з першої чверті ХІ століття, в яких зустрічаємо різнопланові оцінки, а часом і зовсім полярні. Агіографів цікавили ті риси характеру і вчинки княгині, які визначили її місце в пантеоні давньоруських святих (непримиренність до ворогів, благочестивість, мудрість, милосердність, вірність чоловікові й державній справі, відданість христовій вірі) і дали підстави назвати її «рівноапостольною» й «святою». Інші доволі часто звинувачували в аморальності, порушенні дипломатичних законів того часу й узурпації влади наперекір звичаєвому праву.

Ґрунтовно простудіювавши архівні й наукові джерела та документи, «пройшовши» життєвий шлях Ольги разом зі своєю героїнею, Р. Іванченко у вступній статті до роману «Отрута для княгині» зізнається, що лише тоді зрозуміла її дії, вчинки, почуття [див. 1, с. 5–8].

Письменниця порушила дискусійне в наукових колах питання про походження Ольги. Услід за Володимирівським літописом і архімандритом Леонідом, вона схиляється до гіпотези про болгарське походження Ольги, це підтверджують і її наукові дослідження, і посилання у вступній статті на різноманітні джерела руських хронік.

Поняттям «екзистеція» позначають уклад, характер буття тобто те, що є осердям сутності людини і виражається в художньому творі за допомогою зображення модусів людського і колективного буття серед яких виділяються свобода, сенс, краса, радість, жах, історичність, боротьба, щастя, любов, немилосердність, убивство, пустошення, смерть, доля, часовість тощо [див. 2, с. 317–318].

Життєва стезя Ольги складна, звивиста, сповнена випробувань і підступів. Онуку могутнього болгарського царя Симеона «гордовите й мудре», «синьооке» [1, с. 91], «вперте дівча-княжа» [1, с. 96] «просто випхали із Преслави, аби Михаїл Симеонович не встиг пошлюбити … з кимось із цареградських принців і тим зміцнити себе» [1, с. 92]. Весільний кортеж нареченої древлянського князя Маломира, який рухався в Іскоростень, спочатку було перехоплено київським соцьким Дерев’якою, згодом переходить із рук в руки – від Олега до Свенельда і навпаки, як воєнний трофей. Дівчина починає усвідомлювати, що власне не вона як особистість їх цікавить, а її царське походження, що «усі тягнуть до своїх ліжок, аби її іменем себе звеличити» [1, с. 118]. Саме цей епізод є відправною точкою на шляху до влади, яка буде осмислена й усвідомлена згодом. «Пташина (лейтмотив образу – В. Н.), яку викинули з рідного гнізда» [1, с. 118] змушена вступити у двобій за своє існування. Її зброєю є дитяча щирість, довірливість, відвертість і далеко не дитячий розум, якими й завоювала прихильність володаря київської держави Олега. Цей перший, хоч і неусвідомлений, крок до влади, підтверджено епізодом передачі Олегом свого імені Оленці (важливий екзистенційний поріг – акт зміцнення впливу й могутності, акт «духовного визнання» своєю наступницею, бо князь Ігор чимало часу проводить у походах і розвагах).

В образі головної героїні роману концентрується весь ідейно-емоційний зміст. Від першої зустрічі з Ольгою авторка акцентує увагу на позитивності, вказує на неї як на носія ідеалу. Це людина духовно багата, висока в своїх устремліннях, покликана утверджувати ідеали добра, правди, справедливості, краси і в той же час жорстока. Письменниця не боїться слова «жорстокість», бо без жорстокості немає влади, немає і держави: «…злісне боярське плем’я обплутувало її своїми сітями, звивало гадючі гнізда навколо її дому. І вона захищала себе від них – гнівом, силою меча» [1, с. 290], «щоб забрати владу, потрібно дуже багато жорстокости мати в серці. Багато крови пролити» [1, с. 457]. Все одно, у кого в руках зосереджена влада: у чоловіка чи жінки. Якщо вони хочуть, мають мужність залишатися керманичами, вони мусять випити келих з отрутою влади. І не кожен здатен іти шляхом володаря. Але мудрість у тому, щоб, будучи «владцею», не втратити внутрішньої сутності Людини.

Увага читача весь час максимально зосереджена на долі героїні, її відчуттях, переживаннях. Хоч у романі чимало паралельних сюжетних ліній, але кожна дія, кожен елемент оповіді безпосередньо чи опосередковано пов’язаний з життям княгині Ольги. Авторське прагнення збагнути Ольгу часом настільки сильне, що подієве тло важить менше, ніж внутрішнє, яке сприяє осмисленню цілісної екзистенції княгині. Вся дійсність твору «пропускається» крізь призму її свідомості, отримує оцінку, реципієнт бачить світ очима Ольги. В розкритті характеру княгині важливою є авторська інтонація, оцінка іншими персонажами, а також зовнішня характеристика через дію, вчинки, рухи. Показовими в цьому плані є внутрішні монологи володарки. Ось, наприклад, один із них викладений у формі невласне прямої мови: «Якщо ж вона хоче піднести себе, то мусить піднести і державу і народ цей – і все мусить робитися з високою і чистою душею. Ольга дедалі частіше думала про це. Їй дано збагнути цю істину, а коли так, то взяти на свої плечі оцю працю. Бо коли знаєш, що потрібно твоїй державі і народові, і не зробити того – согрішиш перед Богом і скараєш себе. Бо, знаючи, не зробив! А коли зробиш – буде й тобі воздано за твої дні страждань і праці, гарячих сліз та кривавих обід» [1, с. 258].

Тернистість шляху володарки цілком осмислена й усвідомлена. Ольга чудово розуміє всю силу небезпечності своєї життєвої стезі, що передано в улюбленій формі Р.Іванченко – формі невласне прямої мови: «...Скрізь де не ступає нога велеможців, скрізь вив’юнюється чорною гадюкою зрада» [1, с. 115], «Жоден володар не може перейти оту межу владарювання і лишитися не отруєним ним!.. сила влади в кожній людській душі навіки залишає свої смертоносні сліди. Минають віки, а тієї отрути ніхто не владен подолати...» [1, с. 388]. Внутрішня напруга Ольги-володарки виразно проявляється на її зовнішньому вигляді: «Від тієї доброї, ласкавої дівчинки нічого не залишилося. Вона ніби зробилася вищою, голос її звучав твердо – хоча й був тихий і рівний. І розмисл її не жіночий чоловічий, владний. Уміє вона якось дивитися далеко вперед, крізь літа... крізь времена...» [1, с. 255], «Ні страху, ні лести на обличчі» [1, с. 398], що є доводить «психологічну зрілість й готовність до влади, витривалість й гнучкість в управлінні державою» [3, с. 226].

Ця зовнішня метаморфоза не є свідченням огрубіння чи оскудіння душі героїні. Вона стала не просто зрілою жінкою, але й мудрою володаркою, з властивими їй рисами, що, звісно, наклало відбиток на її зовнішність.

Смерть князя Ігоря змушує Ольгу відчути й пережити низку нищівних емоцій: розпач («бігла до пресвітера Григорія. Бігла сліпо і несвідомо…» [1, с. 334], провину («Грішила-бо перед князем-мужем. Вважала його недолугим державцем і гультіпакою» [1, с. 334]), безнадію («…ніхто не виміряв тієї пекучі від розпуки і безнадії в її душі, які розривали її серце на шмаття» [106, с. 335]), зневіру, страх, розчавленість під вагою обставин («Душа заплуталась у сітях невір’я і страху перед світом з яким опинилась віч-на-віч. Її гордість була розчавлена, мудрість залишила її. Чула себе звичайною людиною, яка втомилась від борсання, від боротьби, від крутих стежок пізнання державного «кермування», від прагнення досягти свою недосяжну жіночу любов» [1, с. 335]), і пройти випробування на стійкість – взяти владу в свої руки.

Державний «розмисл» і життєва мудрість – знаряддя княгині, яка втілюючи в життя плани, на підставі норми давньоруського права (згідно з цією нормою вдова, якщо вона не візьме шлюбу з іншим чоловіком, виконуватиме господарські й соціальні функції свого чоловіка-небіжчика), стала повноправною правителькою Руської держави.

На відміну від Ігоря, який як воїн основу своєї державницької діяльності вбачав в силі зброї, Ольга підходить до вирішення державних проблем як економіст і проводить першу в історії української держави фінансову реформу, запроваджує єдину систему податей і погостів. Із метою посилення особистої влади і зміцнення міжнародного авторитету своєї країни вона приймає християнство. Авторка цілком схвалює цей політичний акт, оскільки язичництво на той час не сприяло розширенню економічних, політичних і культурних зв’язків із країнами християнського світу. Та й при цьому не було насильного впровадження християнства, а навпаки, активне «вживлення» нової релігії проводилося лояльно і толерантно: «Через те велика наука і книжність, що їх несла християнська віра, мала прийти до русичів доброохоче, з власної волі й бажання... без тої доброї волі не буває ні великих володарів, ні великих держав» [1, с. 258].

В епоху панування агресорських методів вирішення внутрідержавних і міжнародних проблем суспільного життя володарка Руси наглядно продемонструвала як засоби боротьби за світове визнання гуманність, терпимість, розум і сама передала владу Святославові мирним шляхом: «Кожна людина мусить знати, коли вичерпується її час… Тим паче володар це мусить знати, щоб вчасно відійти від керма» [1, с. 457].

Р. Іванченко показує й іншу сторону Ольжиного життя – самотність. Велика володарка заздрить простолюдинкам і челядницям, бо «вона не може так просто жити, як вони…» [1, с. 323], легко й невимушено сміятись, пружно бігати, їй навіть подумки «не личить» віддаватись спокусам кохання. «Мала завше йти величаво й царствено (...) навіть йдучи до мужа-князя. Мала ступати твердо, з високо піднятою головою (...) найтяжчим було те, що не могла нікому виказувати своїх почуттів. Нікому» [1, с. 323]. Чоловіка ніколи не бувало вдома, а з нею завжди лишалася самотина, діти і держава. За клопотами вона ховала свою самотність і журбу. Про свої внутрішні проблеми думати собі забороняла, не дозволяла собі помічати й відданості таких чоловіків, як Степко-книжник, бо відчувала, що за нею стоїть щось більше.

До осмислення образу княгині Ольги авторка підходить об’єктивно. Вона не ідеалізує свою героїню, хоча поділяє її душевні болі, тривоги, співчуває їй як жінці.

Авторка показує не лише досягнення, але й помилки Ольги-жінки (ховаючи в душі почуття любові до воєводи Щербила, Ольга «спалила останній місток» між собою і честолюбивим Щербилом, давши зрозуміти – вона володарка його – «подає йому, яко жебракові...» [1, с. 326]); -матері (розуміла, що діти обділені материнською любов’ю, адже змалку були віддані на виховання чужим людям: Гліб у науку Степкові-книжнику, а Святослав – варягу Асмуду; небажання мати за невістку бранку-рабиню Малушу трохи не привело до розриву стосунків зі Святославом тощо), -володарки (невміння прислухатися до здорового глузду простолюду), -християнки (подвійне хрещення; участь в обряді жертвопринесення язичницькому богу Перуну; до часу неусвідомлена зрада «ромейському богові» запрошенням до Києва латинського священика Адальберта).

Варто відзначити, що свої помилки, як справді мудра людина, Ольга бачить, визнає, не боїться в них зізнатися і намагається виправити. Але як справжня володарка, вона не дозволяє собі слабкості показувати свої почуття іншим, про внутрішній стан героїні можна почерпнути інформацію з внутрішніх монологів, або із засобів зовнішньої характеристики персонажа.

Роман Р. Іванченко «Отрута для княгині» дає яскраві картини буття Х століття, в яких одним із естетичних ідеалів художнього тексту постає категорія вибору, котра реалізується у багатьох аспектах, площинах , нюансах контексту, поведінки персонажів, їхньої психології на діахронних і синхронних зрізах. Перед княгинею Ольгою постає проблема вибору, яка розкриває істинну сутність персонажа, її розуміння й оцінку реальності власної позиції щодо оцінки себе й інших, її морально-етичні орієнтири в щоденних буттєвих і в екстремальних ситуаціях, коли вибір часом диктується не здоровим глуздом, чи душевними порухами, а обставинами, які людину змушують до певного вибору і не завжди на користь високого й духовного (прагнення розбудувати й возвеличити державу, володарем якої є), а іноді первинного (материнський інстинкт – бажання захистити своїх дітей – змушує Ольгу кинути у вогнище волхва), але яке стає знаковим етапом буття чи небуття. Звертаючись до таких межових ситуацій, творячи художній образ в екстремальних життєвих вимірах, письменниця знаходить естетичні аспекти, які виявляють своєрідне залежно від контексту буття, в якому проблема вибору набуває особливої актуальності й реалізується усім комплексом художніх планів.

Драматизм внутрішнього буття Ольги визначає дилема людина і влада. Вибір у цій опозиції статусу другого зумовлений зовнішніми і внутрішніми обставинами доби, що ведуть до розвитку особистості з її духовним началом, її природою. В екзистенції образу передано душевний злам, сум’яття, роздвоєність, при цьому розмежовуючи психічне буття персонажа в часі (шлях до влади і владарювання).

Література

1. Іванченко Р. Отрута для княгині : роман / Р. Іваченко. – К. : Спалах ЛТД, 1995. – 464 с.

2. Літературознавча енциклопедія : у 2 т. Т. 1 : А–Л / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 608 с.

3. Черниш А. Художня рецепція києворуських тем і образів у літературі ХХ століття / А. Є. Черниш // Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В. О. Сухомлинского : зб. наук. праць. Серія : філологія. – Миколаїв : МНУ ім. В. О. Сухомлинського, 2015. – № 1. – С. 225–229.