Надія Бойко

доктор філологічних наук,

професор кафедри української мови

Ніжинського державного  

університету імені Миколи Гоголя

(Ніжин, Україна)

Онімне слово в поезії Василя Стуса

як вияв української ментальності

 Однією з актуальних проблем сучасного мовознавства є виявлення складу й характеристика функціонально-стилістичних особливостей власних назв у художньому творі. Ономастичний матеріал письменника в межах художнього твору набуває естетичної значущості та бере участь в експресивізації контекстів, висловлень, належить до маркерів української ментальності.

У другій половині ХХ століття ономапоетика виокремилася як окрема галузь у складі ономастики. Ономастика поетична вивчає функціонування власних назв у поетичних художніх творах. Вона не зумовлюється безпосередньо історичним розвитком, як реальна ономастика, а залежить від волі, задумів автора і визначається його естетичними вподобаннями, художніми настановами, жанром, напрямком, стилем твору та часом його написання.

Українська художня література є невичерпним джерелом для аналізу виражально-зображальних (експресивних) засобів, способів індивідуалізації мовомислення окремого митця, декодування ономастичних просторів його творів. Дослідження поетонімів свідчать про багату інформативність власних назв, у яких закодовані ментальні пріоритети етносу, надзвичайно потужний потенціал, спрямований на глибинне розуміння художніх текстів митця. В останні десятиліття вивчення ономастичної майстерності письменників значно розширило свої межі. До надбань ономастики належить обґрунтування важливих теоретичних положень, вивчення методологічних засад (фундаментальні праці В. М. Калінкіна, Л. О. Белея, Ю. О. Карпенка, М. М. Торчинського та ін.), аналіз онімних просторів багатьох письменників у дисертаціях з української літературної ономастики (студії Т. Б. Гриценко, Л. Т. Масенко, Т. В. Немировської, Г. П. Лукаш, Л. П. Кричун, М. Р. Мельник, І. В. Хлистун, Т. І. Крупеньової, Л. І. Селіверстової, А. В. Соколової, О. О. Усової та ін.).

У мовознавстві простежено послідовне й чітке розмежування власне онімів і поетонімів, які є предметом вивчення ономастики поетичної (ономапоетики). Ономас­тика поетична – це галузь ономастики, що вивчає функціонування власних назв у художніх творах[1]. До особливостей ономастики поетичної належить те, що вона є вторинною, виникає й функціонує на базі загальнонародної ономастики, спирається на наявні в мові ономастичні норми.

Сьогодні мовознавці активно досліджують ономастикони багатьох українських письменників. Так, серед майстрів слова, твори яких проаналізовано крізь призму специфіки ідіостилю митця, складу поетонімосфери власних імен літературних персонажів, особливостей побудови ономастичного простору, ролі поетонімів певного ономастичного класу в системі індивідуально-авторських експресивних засобів, висвітлення специфіки вживання поетонімів у творах та стилістичних функцій ономастичних компонентів художніх контекстів, – Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Винниченко, М. Хвильовий, Ю. Яновський, Олесь Гончар, В. Дрозд, Яр Славутич, Л. Костенко та ін.).

Щодо виявів самобутності виражально-зображальних засобів у художніх просторах поетичних текстів Василя Стуса заслуговує на увагу «Словник поетичної мови Василя Стуса. Рідковживані слова та індивідуально-авторські новотвори», укладений Л. В. Оліфіренко (2003)[2]. Праця містить низку пояснених рідковживаних слів та оказіоналізмів, уживаних в ідіостилі письменника в одному контексті з власними назвами. Проте робіт, присвячених аналізові онімних слів як виявів української ментальності в ідіолекті Василя Стуса, досі немає. Засадничі принципи сучасних когнітивних парадигм та процеси моделювання лінгвоментальних семантичних планів висвітлено в працях Д. Лакоффа, М. П. Кочергана, О. О. Селіванової, В. В. Жайворонка, С. Г. Воркачова, В. В. Воробйова, В. М. Телії та ін. В.В. Жайворонок переконує, що важливо вивчати «мову як творчий продукт її носія, тобто етносоціуму, що породив мовний феномен як ключовий елемент і водночас рушій національної культури» [3].

С. Я. Єрмоленко, з’ясовуючи сутність поняття «ментальність», пов’язує його з низкою інших етнічно маркованих феноменів: «…читаємо невеличкий збірник «Українська душа» (К., 1992) і бачимо, як чергуються, взаємозамінюються вислови душа, ментальність, вдача, риси характеру, національна психіка, світовідчування, емоційність»[4].

У власних назвах кожного етносу, репрезентованих крізь призму художніх образів, знаходять вияв ментальні риси, психіка народу – носія цих духовних цінностей. Власні назви в розвитку всіх семантико-стилістичних вимірів художніх просторів дають змогу простежити закономірності формування ментальних координат народу, відбити мовомислення автора, сповідувані ним світоглядні й емотивно-аксіологічні орієнтири етносу, з’ясувати закономірності українського погляду на довкілля. Одними з мовних засобів об’єктивації української ментальності в ідіолекті Василя Стуса стали власні назви, належні до сакральної сфери. Глибока віра в Бога, фрагменти національної картини світу, наділені божою благодаттю; звернення до Всевишнього, упевненість у тому, що християнина завжди охороняє віра в Бога, – виразні ознаки української ментальності, вербалізовані в ідіостилі митця.

Кількісний аналіз п’ятьох збірок поезій Василя Стуса («Круговерть» (1965), «Зимові дерева» (1970), «Веселий цвинтар» (1971), «Час творчості» (1972), «Палімпсести» (1977)) виявив всього близько ста онімних одиниць. Перше місце за кількістю власних назв посідає збірка «Палімпсести», друге – «Час творчості». У досліджуваних поетичних текстах, уміщених у п’ятьох згадуваних збірках Василя Стуса, найбільше виявлено теонімів. Вони складають майже половину від загальної кількості онімів із п’ятьох збірок. Найчастіше трапляються теоніми Бог та Господь, які складають більше вісімдесяти відсотків усіх теонімів, зафіксованих у віршах Василя Стуса, напр.: … цілуй Господні ризи / і д’горі літай («Час творчості»). У деяких контекстах теонім Бог стає носієм поняття «релігія» («віра»), узагальнюючи у своїй семантиці їхні ознаки: Окрушинами жий од банкету старого, / нема нам свого Бога, провадить нас чужий[5].

Виявлені теоніми в поезії автора актуалізують такі значеннєві плани: 1) творець (Синє небо це високочоле / задля нас Всевишній сотворив» [с. 69]); 2) охоронець (Зрадлива, зваджена Вітчизна в серці дзвонить / і там росте, нам пригнітивши дух. / Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух / і най вас Бог, і най вас Бог боронить [с. 383]); 3) помічник (Стань і вдивляйся: скільки тих облич / довкола виду твого, ніби німби, / так сумовито виграють на дримбу, / хоч Господа на допомогу клич [с. 34]; Тож ступай, допоки / ти є даритель, а не є жебрак, / що кличе Бога в поміч. Все приймай, / що на роду писалося твоєму / спередвіків [с. 326]; Він опорятунок, / я ж білоусто мовлю: порятуй, / мій Господи [с. 157]); 4) прощення (Прости ж їм, Боже, встид / і відпусти їм гріх [с. 420]; Ще треба терпіти і марне клясти. / Лиш ти мене, Господи-Боже, прости!; А ти мене, Господи-Боже, прости [с. 268]; …допоки мати заламає руки / наш гріх відпустить Бог усеблагий [с. 519]); 5) покарання (За що мене, Отче, караєш життям… [с. 267]; Вознось мене, мій Боже, чи карай, / та тільки знай, що син я в тебе – добрий [с. 216]; Дай, Боже, хоч біди якої,/ коли ні краю, ні коня,/ і долі дай – та злої! злої! нехай донищує до пня!; Господь тебе прирік [с. 457]); 6) керівник / повелитель (Досить: / живи у продумах. Так Бог велів [с. 280]); 7) забуття (І, Господом забуті, / вітчизни просимо, як подання [с.  121]; Мій Божечку, забуди нас! [с. 418]); 8) співрозмовник (А Бог шепоче спрагло: аз воздам! [с. 318]; … бо так Господь прорік / і долю визначив таку… [с. 311]; Боже, мов же, – як там вона? [с. 212]).

Поряд із власними назвами (теонімами), належними до сакральної сфери, виразними об’єктиваторами української ментальності в ідіолекті Василя Стуса стали міфоніми: Пророк Дажбогів, – аж до жнив тобі – /Гадати, ворожити, вихваляти. Дажбог – один із найголовніших персонажів української міфології, Бог Сонця, світла і добра, земного достатку[6] . Паралельно з персонажами української міфології в ідіолекті автора функціонують оніми з давньогрецької міфології та інших стародавніх народів (фінікійців, єгиптян): У небо, у надвиш, за хмари за чорні / до сонця, Ікаре, спрямовуй свій лет! («Палімпсести», Ікар у давньогрецькій міфології відомий своєю незвичайною смертю); І тут, як Фенікс, що зродився з пеплу, / мені душа вертається із пекла («Час творчості», Фенікс – чарівний птах, який, за уявленням стародавніх народів, воскресав із попелу, відроджувався молодим).

Друге місце за кількістю посідають топоніми, з-поміж яких найбільше тих, що стосуються території України. Вони формують національний ментально-лінгвальний комплекс, етнічно маркований ономастичний простір, що гармонійно поєднує глибокі й відважні патріотичні й ностальгічні мотиви, біль за долю України, її вірних синів, і відіграють потужну текстотвірну роль. Найчастіше трапляється топонім Україна. Він належить до центральних у мовотворчості Василя Стуса. Особливо часто поет звертається до образу рідної України в період ув’язнення, вона постає в його мріях, спогадах, снах: На колимськім морозі калина / зацвітає рудими слізьми. / Неосяжна осонцена днина, / і собором дзвінким Україна / написалась на мурах тюрми [с.  45]; …Там ридає Україна над головою сина: прощавай [с. 150]; Перелетіть мене, перелетіть / через дроти, паркани, огорожі / на Україну! До смертного дрожу / бачу – тополя до мене спішить [с. 408]; Голісінький голос – чи то Богоматері, Долі, / чи то України огорнутий мороком дух [с. 430]; Внизу Україна, немов водовир [с. 206]. Національну ідентичність, етнокультурний досвід автора в контекстах експлікують ментально марковані назви рослин (калина, тополя), що належать до символів рідної землі і слугують засобом формування візуально й емотивно виразного образу України. Мотивами пам’яті про рідний край, виявами ностальгії виступають предикативні метафори Україна написалась, ридає Україна, тополя до мене спішить.

У поезіях Василя Стуса виокремлено значну кількість «Київських» топонімів. Це майже двадцять п’ять відсотків від виявлених топонімів, до яких належать: Київ, Хрещатик, Труханів острів, Володимирська гірка, Святошин, Лиса гора, міст Патона: Тисячолітньому Києву / закортіло омолодитися. / Раптом Київ відчув готелі, / електрички, тролейбуси, поїзди, / міст Патона / і незграбні будинки Хрещатика («Зимові дерева»); Сиве небо обрієм пролилося. / Лиловіє Труханів острів («Зимові дерева»); На Лисій горі догоряє багаття нічне / і листя осіннє на Лисій горі догоряє. / А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю, / чи Лиса гора впізнала б мене («Палімпсести»). Контексти засвідчують, що власне українські оніми репрезентують центри художніх тропеїчних структур, а їхні  денотативні значеннєві плани набувають конотативних маркерів, як, скажімо, в образі осіннього пейзажу на Лисій горі, де догоряння багаття нічного і осіннього листя  відбиває стан зажури, неспокою, туги ліричного героя за рідними й дорогими серцю місцями.

Символом суму, туги і ядром образу рідного краю в поетичних текстах Василя Стуса виступають українські хороніми: Рахнівка. Гайсин. Голубе Поділля. / Все забуттям, мов терням, поросло. Увиразнює контекст наділена сакральними семантичними планами й наповнена ментальним змістом лексема терен (колючий кущ родини розових, що слугує фольклорним образом у народних піснях (Брови – як шнурочок, очі – як терночок; Посадили сину яворину, а невісточці тернину), виступає компонентом фразеологічних одиниць (дорога терном заросла, дорога терном поросла, дорога терном та ожиною заросла, стежка терном поросла, стежка терном заросла,  шлях заріс терном, порости терном) та традиційних порівняльних зворотів, в основі яких – ознака за кольором, візуальна подібність очей до темно-синього кольору плодів терену (очі чорні, як терен). Ментально маркований вислів Все забуттям, мов терням, поросло репрезентує зреалізований в українських фразеологізмах негативний емотивно-аксіологічний семантичний план: «Неможливо піти, поїхати куди-небудь або досягти чогось бажаного»[7].  

В аналізованих збірках Василя Стуса виявлено більше ста антропонімів, представлених іменами українських та зарубіжних політичних і культурних діячів різних епох. Вони репрезентують історико-культурне життя України, увиразнюють поетичний словник автора. Значну групу становлять національні антропоніми, що належать до ментальних знаків культури українського народу. Це насамперед імена реальних представників українського красного письменства, що дбали про утвердження в літературі національних ідей, відбивали домінантні риси української ментальності і стали символами України, – Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка: Так хочеться пожити хоч годинку, / коли моя розвіється біда. Хай прийдуть в гості Леся Українка, / Франко, Шевченко і Сковорода [с. 164].

В онімному просторі поета наявна чітка, характерна для багатьох письменників, опозиція «свій – чужий»: …бо в горлі застуда, у грудях пітьма/ і світ оступає стокрик – Колима; Ой ти, горе голодне, / навісна Колима!; Живцем, як кажуть, в землю ж не залізти – / Сибіру, Магадану чи Ухти [с. 423]. У контексті імпліцитно вербалізовано факти масових захоронень зеків-українців у селі імені Матросова Магаданської області у 30-50-х роках, де Василь Стус із 1977 року до 1979 року перебував на засланні. Про це свідчить і уривок із листа до дружини, у якому поет писав: «...моторошні враження по слідах моїх попередніх тутешніх – мучнів-земляків. Це був зеківський цвинтар – зовсім близько від селища, в розпадку [розпадок – глибока тріщина між горами або на поверхні ґрунту; ущелина]. Розграбана могила, де розсипані кісточки білі, а на двох-трьох хрестах – ініціали і дата життя: 1922 р. – 1955 р. І стоїть це «р» – свідчити, що й тут українці домінували» (лист до дружини, від 01.06.1977 року)[8]. У басейні річки Колими знаходилася система концтаборів, тому Колима вживається як розмовна назва регіону на Далекому Сході Росії, де в роки масових репресій 1932–1954 років розташовувалися виправно-трудові табори з особливо важкими умовами життя та праці. Кількість «чужих», «ворожих» онімів із виразною негативно-оцінною конотацією помітно збільшується в періоди арештів і заслань поета (1972-1979 рр. і 1980-1985 рр.). Значна частина онімного простору поезій Василя Стуса цього часу належить топонімам, найбільше з яких міститься у збірці «Веселий цвинтар»: оронім гора Ведмежа, хороніми Колима, Сибір, астіоніми Москва, Ухта, Кем, Котлас, гідронім (потамонім) В’ятка: Москва, гора Ведмежа, Кем / і Попів острів – шлях / за ґратами, за вартами; І знову В'ятка, Котлас, Усть-Вим, / далі – до Чиб'ю («Веселий цвинтар»).

Інші види онімів, як-от: космоніми, хрематоніми, ергоніми і хрононіми складають незначну частину онімів поезій Василя Стуса. Так, хрононіми – власні назви відрізків часу – у поезії автора представлені насамперед назвами релігійних свят: Свят-вечір був, і коляда, і гамір / діточої дзвінкої коляди [с. 381]; …сонце йде за Різдвом, / і чигає покара / за сусіднім горбом. / На Водохреща маєм / Об, Іртиш, Єнісей… [с. 389].

До ознак оригінальності ідіостилю Василя Стуса належать механізми тропеїзації онімної лексики. Уведення власних назв до семантичних структур низки тропів (метафор, метонімій, порівнянь, символів, перифраз тощо) зумовлює актуалізацію периферійних значеннєвих планів онімів, асоціативно-образних зв’язків з іншими мовними одиницями в контексті поетичного твору. Тропеїзація онімної лексики в поезіях Василя Стуса засвідчує високі культурно-естетичні вподобання митця, інтелектуальну наповненість авторського мовомислення, оригінальність образної системи, своєрідність художньої структури поезії. Оніми в складі тропеїчних структур моделюють національні образні ментально-лінгвальні комплекси, системи етнічно маркованих виражально-зображальних засобів: Десь цвіте Софія, мов бузок (ідеться про Софіївський собор) [с. 332]; Церква святої Ірини / криком кричить з-під землі [с.72]. У поезії Василя Стуса найчастіше зазнають тропеїзації  національні топоніми: За мною Київ тягнеться у снах:/ Зелена глиця і темнава червінь / Достиглих черешень [с.  423]; А побила б тебе сила божа, вилаявся язичницький Київ [с.  72]; Коли в мій сон заходить Україна – / то без калин, без соняхів, без сонць, /а в сутінках. Як удова, з оклунком / заходить Україна в рідний дім: / напитися, спитати про здоров'я / і сісти скраю лавки. Відпочити / і чорний, як чорнозем, піт з чола / рукою стерти [с.  412]. Денотативні плани в семантичних структурах таких експресивно маркованих онімів відходять на периферію, оскільки їх контекстуальна тропеїзація спрямована на інтенсифікацію образності, пошуки й розвиток нових асоціативних зон. Уживання онімів у складі порівняльних структур позначене індивідуально-авторським поглядом на фрагменти довкілля, формуванням оказіональних семантичних планів, контекстуальних конотацій: Нема мені спину. Тож зносся до зір. / Внизу Україна, немов водовир [с.  206];  Минулися жахи, / ступаємо до мрії, / розтялися шляхи, / як брови Гамалії; …де горить калина / і де зигзичить досі голубина, / мов Ярославна з сіверських валів [с. 302]. Оніми слугують насамперед засобами зображення, оказіональної номінації, а не позначення об’єктів довкілля.

Важливий стилістичний маркер Стусових поезій – онімізація загальних назв, що є результатом олюднення предметів, явищ, емоційних станів тощо: Що то було? Не знаю. Що то буде – / Не відаю. Але не раз питаю / Розлучної, Далекої, Німої: До тебе навіть миті вистає? [с.  42]; Я тебе шукав, посестро-зраднице, ворожко Зимо! [с.  55]. Онімізація апелятивів на позначення емоційних станів посилює експресивний потенціал поезії, підкреслює інтенсивність вияву цих почуттів, їхнє домінування в інтенціях автора: Ступаю анфіладами погиб / на мене мста правікова чигає / і голого, як голку, залишає / Велика Спроневіра лиць і шиб [с.  69]; Ось Порив твій. / Ось Розпач. Ось Сльоза. Ось Меч. / А це – Зневіра. Це – Завзяття. / А це твоє прочорнене Прокляття. / Воно зіп'ялося, щоб гримкотіти / завтра. / Стоять Пересторогою; …Не всемогутній,/ А все покірний перед диким звіром,/ Ім’я якому – Правда і Любов [с.  45]; Та б’є крильми сполохана Біда [с.  92]. У контекстах, де онімізації зазнають загальні назви (мати, жона, дружина), вербалізовано глибоке почуття любові до найближчих людей, акцентовано на їхній значущості для автора, передано вдячність за їхню мужність, захоплення духовною красою, благоговійне ставлення й обожнення, що посилюються семантичними планами лексеми «пресвята»: …відступляться обожнення і гнів перед Тобою, Матере і Діво, перед Тобою, Друже і Жоно [с.  240]; І тільки Мати пресвята, немов ошукане чекання, все б’є поклони до хреста [с.  250].

В окремих контекстах простежено перехід власних назв у загальні, що слугує засобом вербалізації негативного ставлення ліричного героя до позначуваного денотата, увиразнення зниженого емотивно-оцінного семантичного плану художнього контексту: Ти вже не згинеш, ти двожилава, / земля, рабована віками, / і не скорить тебе душителям / сибірами і соловками. Перехід оніма до складу апелятивної лексики позначається на графічному й граматичному рівнях (написання з малої літери, форма множини) та відбивається крізь призму його контекстуальної експресивізації.

Функціонування власних назв в ідіолекті Василя Стуса забезпечує репрезентацію етноспецифічних фрагментів національної картини світу, відбиває специфіку мовомислення автора, особливості формування ментально-лінгвального комплексу його поезій. До виявів української ментальності належать теоніми, міфоніми, українські топоніми та антропоніми. У віршах митця онімна лексика виступає носієм певної культурно-історичної епохи, вона є багатофункціональною, виконує низку важливих функцій, поєднуючи називну із соціально-аксіологічною, ідеологічною, культурно-історичною, естетичною, образотворчою, символічною, темпоральною, локальною, емотивно-оцінною (експресивною). Засадничими у Стусовій поезії є образотворча, емотивно-оцінна (експресивна) функції онімів – своєрідних ментальних маркерів фрагментів національної картини світу. Власні назви відбивають ознаки самобутності, ідентифікації, вербальної об’єктивації ментальних стереотипів українців, аксіологічні виміри етносу крізь призму індивідуалізованих автором художніх образів, об’єктивних та суб’єктивних оцінок довкілля. Онімна лексика у Стусовій поезії – самобутній репрезентатор лінгвоментальності та етносвідомості українського народу.

ЛІТЕРАТУРА

1.  Архангельська А. М. До питання про засади побудови загальної ономасіологічної моделі номінації / А. М. Архангельська // Мовознавство. – 2007. – № 4–5. – С. 20 – 33.

2.  Белей Л. О. Нова українська літературно-художня антропонімія: проблеми теорії та історії / Л. О. Белей. – Ужгород, 2002. – 124 с.

3.  Єрмоленко С. Що таке ментальність? / С. Єрмоленко // Літературна Україна. – 1993. – 21 січня.

4.  Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури : [словник-довідник] / В.В. Жайворонок. – К. : Довіра, 2006. – 703 с.

5.  Жайворонок В.В. Українська етнолінгвістика: Нариси : [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл] / В.В. Жайворонок. – К. : Довіра, 2007. – 262 с.

6.  Зборовська Н. Василь Стус: до історії проблемного тлумачення /  Н. Зборовська // Дивослово – 2009. – № 5. – С. 40–46.

7.  Карпенко О. Ю. Ментальна організація власних назв / О. Ю. Карпенко // Мовознавство. – 2004. – № 4. – С. 25 – 34.

8.  Карпенко О. Ю. Міркування про когнітивну ономастику / О. Ю. Карпенко // Мовознавство. – 2009. – № 3 – 4. – С. 40 – 43.

9.  Карпенко О. Ю. Проблематика когнітивної ономастики / О. Ю. Карпенко. – Одеса: Астропринт, 2008. – 326 с.

10.       Карпенко Ю. О. Ономастика поетична / Ю. О. Карпенко // Українська мова : Енциклопедія / [редкол. : Русанівський В. М. (співголова), Тараненко О. О. (співголова), М. П. Зяблюк та ін.]. – К. : Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана, 2007. – С. 457.

11.       Мойсієнко А. К. Поетика слова і світу / А. К. Мойсієнко // Мовознавство. – 2008. – № 4–5. – С. 32–39.

12.       Словник поетичної мови Василя Стуса. Рідковживані слова та індивідуально-авторські новотвори / Уклад. Л.В.Оліфіренко. – К.: Абрис, 2003. – 90 с.

13.       Словник фразеологізмів української мови / Уклад. В.М. Білоно­женко та ін. – К.:  Наукова думка, 2003. – 1104 с.

14.       Стус В. Листи до рідних [Електронний ресурс] / В. Стус. – Режим доступу. –  http: // www. madslinger. com /stus/ listy do ridnyx / index.html

15.       Стус В. Час творчості / Dichtenszeit / Післямова Стуса Д. В. – К.: Дніпро, 2005. – 704 с.

16.       Стус Д. Життя і творчість Василя Стуса / Д. Стус. – К.: «Фото­відео­сервіс», 1992. – 87 с.

17.       Торчинський М. М. Структура онімного простору української мови / М. М. Торчинський. – Хмельницький: ХНУ, 2009. – 374 с.

18.       Хлистун І. В. Власна назва в українській поезії ІІ пол. ХХ ст. (семантико-функціональний аспект): автореф. дис… канд. філол. наук / Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова / І. В. Хлистун. – К., 2006. – 20 с.

---

[1] Карпенко Ю. О. Ономастика поетична / Ю. О. Карпенко // Українська мова : Енциклопедія / [редкол. : Русанівський В. М. (співголова), Тараненко О. О. (співголова), М. П. Зяблюк та ін.]. – К. : Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана, 2007. – С. 457.

[2] Словник поетичної мови Василя Стуса. Рідковживані слова та індивідуально-авторські новотвори / Уклад. Л.В.Оліфіренко. – К.: Абрис, 2003. – 90 с.

[3] Жайворонок В.В. Українська етнолінгвістика: Нариси : [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл] / В.В. Жайворонок. – К. : Довіра, 2007. – С. 8.

[4] Єрмоленко С. Що таке ментальність? / С. Єрмоленко // Літературна Україна. – 1993. – 21 січня.

[5] Тут і далі цитуємо за виданням:Стус В. Час творчості / Dichtenszeit / Післямова Стуса Д. В. – К.: Дніпро, 2005. – 704 с.

[6] Словник поетичної мови Василя Стуса. Рідковживані слова та індивідуально-авторські новотвори / Уклад. Л.В.Оліфіренко. – К.: Абрис, 2003. – 90 с.

[7] Словник фразеологізмів української мови / Уклад. В.М. Білоно­женко та ін. – К.:  Наукова думка, 2003. – С. 778.

[8] Стус В. Листи до рідних [Електронний ресурс] / В. Стус. – Режим доступу. –  http: // www. madslinger. com /stus/ listy do ridnyx / index.html