Руслана Демчук

кандидат філософських наук,
доцент кафедри культурології
Національного університету «Києво-Могилянська академія»
(Київ, Україна)

Українська ментальність 

у репрезентативних міфологемах

Людське існування є специфічним буттям, адже на відміну від тварини, людина живе не лише у фізичному світі, а й у ментальному універсумі.  Будь-яка форма людської діяльності пов’язана із продукуванням смислів, що втілюються у концептах, поняттях, ідеях, трансформуючись у актуальний зміст мислення, досвіду та дії. Сотворіння ментальної сфери смислів, само по собі, стає сенсом людської діяльності у царині духовності, що компонує ядро будь-якого культурно-цивілізаційного комплексу.

Дослідження ментальності розпочалося на початку ХХ ст. Термін «mentalite» ввів у науковий обіг Л. Леві-Брюль, французький психолог, дослідник спільнот, що перебувають на доцивілізаціному щаблі розвитку у працях «Ментальні функції у відсталих суспільствах» ( 1910 р ) та  «Примітивна ментальність». 1922 р).

Наступною віхою у дослідженні ментальності стали медієвісти т.зв. «Школи Анналов»: М. Блок Ле Февр, Ж. Ле Гоф та ін.,  які на середньовічному матеріалі  обґрунтували важливість універсального поняття «ментальності», як образу світу, що заданий мовою, традицією, релігією, вихованням – усією суспільною практикою, і є стійким утворенням, яке змінюється повільно та непомітно для його носіїв. Введення нової проблематики та принципів дослідження було великим досягненням «Нової історичної науки».

У російськомовному еміграційному середовищі проблематику ментальності заторкували Л. Карсавин, Л. Баткин. У СРСР та РФ зазначену тему систематично розвивав А. Гуревич, зокрема у «Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства» (Москва, 1990) та «Исторический синтез и Школа «Анналов» (Москва, 1993)

В Україні, одразу після здобуття незалежності унаслідок розпаду СРСР, тема ментальності набула очікуваної актуальності. У річищі дослідницького напрямку відбулася Міжнародна науково-практична конференція «Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості» у м. Луцьк (18–23 червня, 1994 р.), де взяли участь десятки українських вчених-гуманітаріїв з різних наукових установ та навчальних закладів України. По її завершенні було видано «Тези доповідей та матеріали» у ІІ частинах (Київ-Луцьк, 1994), де, чи не вперше, було відрефлексовано проблематику ментальності на українському матеріалі.

Наукові пошуки у цьому напрямку відзначалися універсальністю і відкривали можливість зіставлення результатів у параметрах уніфікованої понятійної схеми. Зокрема, варто відмітити компаративне дослідження І. Бичка «Ментальна співзвучність українських та європейських культурних традиціцій: “кордоцентричні мотиви”» (стаття у збірці «Київські обрії: історико-філософські нариси». – Київ, 1997 р.). Ментальність українців у модусі загальнолюдського та національного влучно охарактеризував В. Іщук «Ментальність українців: загальнолюдське і національне» (розділ у авторській монографії «Україна: проблема престижності та ідентичності». – Київ, 2000).

Проте необхідно зазначити, що одразу після початку рефлексії, щодо визначання ментальності, з’являються заперечення, де ментальність позиціонується як символ невимовного змісту, що характеризується основними рисами позначуваного (М. Вовель), квазінауковим, пустопорожнім розумуванням як термін  переважно медійний та «модний» (О. Хома). Так М. Розумний у передмові до праці В. Іщука «Україна: проблема: престижності та ідентичності» писав : «…тож небезпека відхилятися від шляху конструктивності на користь теоретично-фантастичних прожектів чатує на кожного, хто береться визначити поняття на зразок “ментальність”, “віковічні традиції”, “специфіка української культури”»[1]. Дійсно, тема ментальності/менталітету подекуди  висвітлювалася у популярних контекстах, зокрема, О. Стражний «Украинский менталитет». (Київ, 2008)

Однак українські інтелектуали користувалися концептом ментальність/менталітет у дослідженнях відповідних культурних епістем, приміром, С. Кримський «Менталітет українського бароко» (у колективній монографії «Українське бароко». – Харків, 2004. – Т. І)

Невдовзі колективом провідних вчених Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди було опубліковано наукову монографію «Проблеми теорії ментальності (Київ, 2006). У праці розглядаються методологічні проблеми теорії ментальності та на підставі загальних положень, аналізуються деякі ключові моменти української ментальності.

Проте дотепер тема залишаться невичерпною, адже аналіз ментальності надає необмежені можливості для саморефлексії людини та пізнання її культурного довкілля.

Тема ментальності є напрочуд актуальною, адже, приміром, сьогодні ми спостерігаємо явище т.зв. «руського міра» (спочатку як проект патріарха Кирила) – метафізичного, екстериторіального утворення, що має лише ментальні кордони, проте його експансія, наразі, оплачується реальними життями наших співгромадян. Неприйняття Інших є стійкою ментальною структурою, що виникає на ґрунті фобії ворожого оточення й морально виправдовує будь-яку агресію, коли в менталітеті етносу (суперетносу) складається стійкий атитюд не на діалог з опонентом, а на його знищення. Отже, на часі ґрунтовні дослідження ментальності у її діахронічному та синхронічному вимірах.

Загалом ментальність є настільки неоднозначно потрактованим поняттям, що можливість його загально дискурсивного визначення є не стільки проблематичною, скільки гіпотетичною, адже ментальність є духовною категорією (рівно як пасіонарність), яка не вписується у параметри фізичного світу. Такі об’єкти a priori не піддаються верифікації, коли дискурсивне межує з інтуїтивним, тому предмето-центрична модель опису світу, обумовлена позитивістською ідеологію, що домінувала раніше, не вбачала у ментальності предмету дослідження. Проте наразі стає зрозумілим, що у багатьох випадках аналіз речових, візуальних та текстових форм є недостатнім, бо деякі явища можуть бути усвідомленими лише на рівні ідеальних образів/ейдосів. Буття не можна зводити лише до предметно-речового світу, це багаторівневе утворення, що містить:

-                     матеріально-предметну реальність;

-                     об’єктивно-реальне буття цінностей культури;

-                     принципи, категорії наукового знання тощо;

-                     буття суспільства і особистості;

-                     буття свідомості і особистості;

-                     віртуальне буття[2]

Всі позиції вписуються у тотальність людської культури. Культура позиціонується як універсальна ціннісна система, «аксіосфера» (М. Каган). Незважаючи на розподіл цінностей на матеріальні та духовні, всі вони як смислові значення, мають ментальну природу. Адже «матеріальними» і «духовними» виступають не самі цінності, а «блага», що є їхніми носіями, з котрими людина пов’язує мету діяльності, адекватну власним потребам: «Людина не лише істота розумна, вона істота ціннісна, ідеологічна»[3]

Проте, наукове поле, у яке введено дискурс ментальності, потребує чіткого позиціонування категорій задля забезпечення належної операціональності. Однак ментальність дотепер залишається образним поняттям, а не строгою категорією, що не заважає його циркуляції у різних дослідницьких контекстах. Зокрема, у словниках гуманітарного профілю концепти «ментальність» і «менталітет» не співіснують, за рідким виключенням, де вони вживаються як синоніми[4], як і у більшості наукових досліджень. Отже, змістовні параметри цих категорій не певно визначено, що потребує понятійного розмежування цих взаємообумовлених термінів.

Під ментальністю у метафізичному сенсі ми розуміємо світоглядні установки (картину світу) певного народу, а під менталітетом – моделі поведінки (національний характер). Отже ментальність – категорія «спіритуалістична» як дух/душа колективного суб’єкта – народу/нації, натомість менталітет – «тілесна», що реалізується через спосіб життя, «соціальний габітус» (Н. Еліас) окремих індивідуумів. Як зазначає О. Орлов, досвід тілесності уявляє собою найдавніший шар світовідчуття людини[5]. Ментальність сформовано архетипами/паттернами, тоді як менталітет обумовлено практиками/репрезентаціями, приміром, національна ментальність – цілісність (України ); менталітет – сукупність (українців). Якщо категорії української ментальності – це, зокрема, кордоцентризм, софійність, антеїзм, анархізм (О. Кульчицький, С. Кримський, І. Бичко), то у модусі менталітету це – чуйність, кмітливість, хазяйновитість, волелюбство, що позначається на манерах, стилі, звичках, підпорядкуванні інкорпорованим вимогам тощо. Ясно, що перелічені якості є універсальними формами суспільної свідомості, йдеться лише про пріоритетну, історично усталену та географічно обумовлену конфігурацію. Якщо «відняти» від суспільної свідомості загальнолюдський початок, то у «сухому залишку» опиниться ментальність даної спільноти, яка перебуває у межах/путах традиції. Саме баланс у ментальному просторі загальнолюдського та національного виокремлює та характеризує спільноту.

У національному вимірі ментальність виступає константою усталених елементів певної культури, через ментальні структури розкривається сутність культурного поля. Ментальність, що панує у соціумі, визначає домінуючий тип культури, провідні стилі діяльності (стереотипний, пошуковий або творчий) та певний тип особистості з її специфічними поведінковими реакціями, які стійко відтворюватимуться разом із стереотипами. Ментальність є праформою інтелектуального освоєння світу, коли йдеться не про осмислену систему поглядів, а про певне відчуття світу, що забарвлює  його сприйняття та уявлення. Національний характер виступає як продуктом ментальності, так і її носієм. Якщо ментальність – це матриця/схема, то менталітет – атитюд/інтенційність. Отже, менталітет є підсистемою ментальності, остання уявляється більш широким дискурсивним полем, що включає менталітет. За нашим переконанням, тут йдеться про єдність, але не про тотожність.

Ментальність перебуває на інтегральному рівні свідомого і несвідомого, рівно як творчість. Менталітет, радше, пов'язаний з несвідомим, емоційним рівнем; якщо свідомість регулює мислення, то несвідоме – поведінку. Однією з репрезентацій менталітету виступають манери: «Манери як чиста та обернена форма можуть спостерігатися у вкорінених звичках людей, подекуди беззмістовних та необов’язкових дій, що складають мову тілорухів. Завдяки манерам, тілесність соціального суб’єкта набуває культурного знаку, відбиває колективний досвід, виявляє здоровий глузд».[6] У підсумку, не людина володіє менталітетам, а менталітет – людиною. Ментальність усвідомлюється/аналізується на колективному рівні спільноти. Як зазначав О. Киричук : «найбільшою функцією ментальності щодо інших підсистем особистості є інтеграція свідомістю хаотичного потоку різноманітних вражень у певне світобачення»[7]. На індивідуальному рівні сприйняття менталітет, що залежить від установок, сформованих на несвідомому рівні, виключає рефлексію, тому людина упевнена у самостійному виборі запитів, стимулів, поглядів, упереджень. Ментальність стосується царини світогляду («сакрального»), менталітет – сфери існування («профанного»), ментальність обумовлює менталітет. Окремо можна говорити про менталітет, який формується маскультурою з її привабливою картиною «споживацького світу». Наразі через медіа, СМІ та рекламу шляхом навіювання ретранслюються взірцеві моделі поведінки т.зв. «зірок», що занурюються у несвідоме пересічних  громадян як стереотипи, котрі корегують традиційні атитюди, цінності та архетипи. Така масована воздія на «чєловєйник» призводить до деперсоналізованої системи поведінки: «… менталітетна схожість є набагато більшою, ніж тілесна, бо тут схожість створюється штучно, навмисно, за певними зразками»[8] На відміну від міфологічного, релігійного та ідеологічного сприйняття часу[9], специфіка соціального часу характеризується діючими у конкретний період людьми, які впливають один на одного, а суспільство на них, поширюючи штампи та стандарти «масової культури», що деформують ментальність.

«Невловимість» ментальності як усілякого ідеального явища актуалізує дослідження, насамперед, предметних царин її маніфестації: мовної, історичної, мистецької, літературної, політичної тощо. Не претендуючи на доконечне формулювання, варто зазначити, що у соціокультурному вимірі, ментальність виступає як аксіологічне поле, система цінностей, що обумовлюють тип мислення та світосприйняття. Як смислова матриця певного народу, ментальність структурується завдяки символам, образам, метафорам тощо, які суб’єкт шляхом рефлексії трансформує у свій внутрішній світ та реалізує у культурному контексті та досвіді існування. Ментальність настільки заглиблена у буття, що навіть визначає відмінності між цивілізаціями й може розглядатися у метакультурному контексті[10], рівно як індивідуальний ідентифікат конкретної особистості, бо не може існувати поза суб’єктом.

За часів СССР, унаслідок руйнування національного довкілля та під впливом певних ідеологічних установок, агресивно формувалась т.зв. радянська ментальність, згодом позначена жаргонним терміном «совок». На габітус «радянська людина», зрозуміло, вплинуло масове та тривале насилля над особистістю, що призвело до метаморфоз свідомості. Ізольоване тоталітарне суспільство культивувало химеру – «нову історичну спільноту» – радянський народ з російською мовою міжнаціонального спілкування, у зв’язку з чим насаджувалися стереотипи української відсталості та провінційності. Зокрема, кінематограф створював або негативні образи українців (куркулів, бандерівців, поліцаїв), або кумедні (селюків-«хохлів»). Вся система освіти, науки і культури, використовуючи майстерні пропагандистські технології, була спрямована на «завуальоване приниження гідносте неросіян ї навпаки – створення ілюзії величі російської нації»[11], що спонукало перехід представників національних меншин радянської квізіімперії у російське мовно-культурне поле. Національні історичні нарративи замовчувалися (голодомор) або фальсифікувалися (національно-визвольна боротьба), натомість, російська історія подавалася як поступальна хода держави до звершень та перемог. Русифікованим «індустріальним» містам протиставлялося «архаїчне» українське село, з огляду на семантичну опозицію «сучасне-відстале». Українську мову аж ніяк не забороняли, як це було у Російській імперії «Валуєвським циркуляром» (1863 р.), проте її статус був принизливим, «резерваційним». Мовна дискримінація була спланованою політикою, адже ментальність, що конституює свідомість, закріплюється у мові як «оселі буття»(М.Гайдеггер) У СРСР було реанімовано патерналістську міфологему «старшого брата», насамперед, задіяну для активації стереотипів «неповноцінності» (моральної, культурної, цивілізаційної) решти «молодших» братів. Для української теми у радянському культурному просторі відводилася лише «гумористично-фолькльорна, кріпосницько-стражденницька або ж колгоспно-хліборобська теми»[12]. Унаслідок українофобської політики було сформовано і глибоко вкорінено у свідомість пересічних українців комплекс меншовартості, що сприяв політиці асиміляції та русифікації. Засвоюючи негативний  автостереотип (М. Рябчук) self-image «малороса» як генетичну, політичну, культурну «вторинність», нав’язану колонізаторами, пригноблене суспільство вступає у конфлікт із самим собою, чим поглиблює власне приниження, опиняючись зневаженою меншістю на своїй землі. Ті ж, хто у той чи інший спосіб прагнули зберегти власну ідентичність, опираючись радянській уніфікації, зараховувалися до «націоналістів», переслідувалися, репресувалися. Україна, перебуваючи в імперських/радянських кордонах, була реальною колонією в сенсі нездійсненності проекту побудови самостійної національної держави. Росія завжди наголошувала на своєму особливому месіанському статусі як «Святої Русі», «оплоту комунізму», захисниці «Руського міру». Натомість Україна профанізувалася як «всесоюзна житниця» та «всесоюзна здравниця».

Кінець ХХ століття знаменувався розколом радянської квазіімперії та становленням на її теренах національних держав. Проте Україна здобула незалежність у 1991 р. як уламок імперії, тому пострадянська ментальність гальмувала процеси подальшого розвитку, що успішний лише тоді, коли суспільство складається з вільних людей. Українців справедливо критикують за невдалі суспільно-економічні реформи, що у підсумку призвели до олігархічної моделі управління. Однак неможливо сформувати нове буття без нової свідомості, адже лише населення, що звикло до свободи, може підтримувати інститути свободи (Ю. Хабермас). Вагомі історичні підстави не починати розбудову з «чистого аркуша», надали терміну «відродження» неабиякої актуальності 1991 р. Тягар минулого у модусі підходу «не допустити повторення», актуалізував феномен «історична свідомість», який, щоправда, не завжди є об’єктивним, а, почасти, заполітизованим, бо переважно ґрунтується на історичній пам’яті. Не лише історіографія формує історичну пам'ять, але вже сформована історична пам'ять тисне на історика задля певної інтерпретації минулого.

Г. Касьянов надав періодизацію «відродження» [13], починаючи від ХVІІІ ст., проте це, радше, було націєтворенням, адже всі модерні «культурництва» українців мали латентний або явний політичний підтекст. Українці відносяться до рідкісного випадку націєстворювачів поза власною державою, і вже були етнічною нацією на момент входження до СРСР. Радянська світоглядна модель «марксизму-ленінізму» після семи десятиліть існування зазнала очікуваного краху. Копітка робота українських вчених-гуманітаріїв, публіцистів, журналістів останніх десятиліть не була марною. Вони, немов психоаналітики, нівелювали негативні автостереотипи, критикували накинену «малорсійськість», реконструювали історичні факти, реінтрепретували літературні тексти, реабілітували українську мову. Користуючись нагодою, незважаючи не науковий формат статті, хотілось би їм за це подякувати. Адже минулі десятиріччя не були «втраченим часом», проте часом накопичення вітальної енергії українців. Знадобилися дві національно-демократичні революції (2004, 2014 р. р.), окупація частини території, аби позбутися «ментальної колонізаці» (Е. Саїд). Реанімовані Росією радянські стереотипи «бандерівців», «фашистів», «неісторичних» та «державно неспроможних», сьогодні вже сприймаються лише з іронією, притаманною українському менталітету. Наразі українців вже неможливо у цьому переконати та перемогти, лише якщо усіх знищити, проте вони вже набрали сили на шляху до реальної незалежності.

Реконструкції національної гідності, «українського духу», сприяло сховище колективної пам’яті у ментальних структурах етносу та механізми колективної амнезії, що взаємопов’язані у діалектичному процесі культури. «…суть нації полягає в тому, що у всіх індивідів було багато спільного і що всі вони забули багато»[14] Як, приміром, стрімко відійшли у небуття червоні шовкові краватки та салюти юних космополітів, присягавших на вірність вождю перед численними монументами на свято його народження кожної весни. Натомість швидко повернулися із забуття червоні крашанки та пасхальна випічка, що кожної весни діти разом із батьками несуть у кошиках, накритих мереживними серветками під церковний передзвін. А від монументів вождю залишилися лише п’єдестали – Sic transit gloria mundi.  

Отже, остаточно викорінити  смисловий універсум народу – етнонаціональну ментальність, що протистояла зденаціоналізованій реальності, так і не вдалося. Адже ментальність – консервативна культурна форма, що кореспондує до трансцендентального ідеалу, її перебудова/реструктурування є тривалим процесом. Зрозуміло, існують механізми трансляції ментальності крізь зміну поколінь, котрі ще чекають на ґрунтовні дослідження. Успіх проекту «Відродження», зокрема національної пам’яті призвів до шаленого тиску на Україну з боку Росії з метою унеможливлення цього процесу заради збереження радянських постулатів та пропагандистських штампів (про «воз’єднання» 1654 р., Конотопську битву, Гадяцьку мирну угоду, Мазепу, Петлюру, Бандеру тощо). Натомість Росія переосмислювала свій правлячий пантеон з позиції  «сакралізації» влади, коли  всі будівничі Імперії підлягали вшануванню та реабілітації (Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, навіть Сталін), а руйнівники – засудження (Горбачов, Єльцин, навіть Ленін як космополіт). У цьому мейнстрімі росіяни дотепер визнають український народ лише як «побічний продукт історичного розвитку»[15], історичне непорозуміння у наслідку польської, австрійської, сьогодні американської і завжди «жидівської» інтриги з огляду на відомий російський антисемітизм. Проте без Києва – «матері городів руських», їх власний імперський конструкт зависає у повітрі, московіти лишаються спадкоємцями орієнтальної Орди, а не окцидентальної Русі, незважаючи на «сакральну Корсунь» (В. Путін)

Отже, ментальність виступає як ієрархічна система (макро/мезо/мікро рівнів), де етнічна/національна ментальність займає провідне місце як специфічна характеристика колективного суб’єкта – народу/нації. Ментальність інтегрує народ/націю, робить неповторно самобутнім, відрізняє від Інших, складає основу національної ідентичності. Ментальність та ідентичність є взаємозалежними феноменами. Ментальність стосується самоусвідомлення (менталітет – самовираження), а ідентичність – переконання, що ґрунтується на співвіднесенні з раніше усвідомленими образами/моделями. Можна зазначити, що ідентичність виступає як об’єктивація ментальності. Приміром, етнічна самосвідомість (орієнтація у власній особистості), де відображаються ментальні параметри власного етносу, хоча й обумовлює, проте не визначає етнічну ідентифікацію – свідомий потяг до спільноти людей зі схожими характеристиками (орієнтація у системі суспільних зв’язків). Самосвідомість не зводиться до самоідентифікації, а виступає як самооцінка, а не самодослідження. Зокрема, «етнічна самосвідомість – це неусвідомлений процес інтеріоізації, набуття особистістю будь-якої якості, перетворюючи їх у особистісні властивості, характеристики, ознаки»[16]. Ідентичність – це вже самоусвідомлене самовизначення у результаті самоідентифікації.

Проте наразі не існує комплексної теорії ідентичності, незважаючи на численні розробки її різноманітних аспектів від модерної доби до сучасності у Ш. Монтескьє, Ф. Шеллинга, Дж. Тернера, М. Кательса, Е. Гидденса, Ф. Кессиди, Е. Сміта, Ю. Хабермаса, Ч. Тейлора, П. Бурдьє, П. Рікьора, К. Хюбнера, В. Цимбурского та ін. Наразі можна спостерігати міждисциплінарну затребуваність концепту «ідентичність», дотичного до багатьох царин гуманітарного знання : психології, етнології, історії, філології, соціології, політології тощо

В Україні розробка цієї модерної теми розпочалася за доби постмодерну, отже наявне явище гістерезису, що може стати у нагоді як відмова від стереотипної інтерпретації. Адже проблема національної ідентичності дотепер є відкритою в Україні, отже потребує вирішення за доби інтеграційного форсажу у безмежному просторі глобалізаційних викликів .

Загалом, проблема теорії є складною, що окреслює аналізом такі універсальні поняття як межі, поле та ядро теорії. Можна погодитися з аналізом структури теорії Л. Булатецької, що теорія – це своєрідний фрейм, модель культурно-зумовленого канонізованого знання[17]. Не всі теорії чітко є розмежованим, й не визначення теоретичних меж породжує проблему неоднозначного трактування функціонального обсягу теоретичного поля та розподілу інформації за її функціональної щільністю. Ядро теорії як фокус орієнтації є одночасно фокусом значимості, що не завжди аналізується у термінах «дане–нове», а швидше асоціюється з поняттями «фігура–фон». Значимим для аналізу ядра теорії є фокус, а не фон, бо фокус прив’язаний до ядра поля (фігури), а весь польовий простір створює фон. Фокус є меншим за обсягом інформації, структурно простіший, однак інформаційно більш насиченим.  Вищенаведене стосується теорії ідентичності, що розглядається у різноманітних фокусах, зокрема, колективному –  «наш світ» (цивілізаційна, релігійна, расова національна, етнічна ідентичність) і індивідуальному –  «мій світ» (гендерна, професійна, партійна, освітня, вікова ідентичність), котрі, у свою чергу, підлягають подальшій детермінації. Остаточне визначення ідентичності можливе лише шляхом зібрання у поле всього, що має відношення до людини, а це a priori є нездійсненним. Ідентичність – суб’єктивне переживання людиною власної індивідуальності, що відбувається у певному контексті. Свідоме конструювання ідентичності (навіть природної/етнічної у випадку міжетнічного шлюбу, або свідомої відмови від етнічності на користь космополітизму) протягом життя входить до концептуальності життєвої стратегії. Проте людська природа з її неоднозначністю та екзистенційною напругою спрямована як на конструювання, так і на руйнацію. Існує проблема кризи особистості, позбавленої екзистенційного самоздійснення (Е. Муньє), кризи ідентичності, що ґрунтується на втраті/переміні стратегічних життєвих орієнтирів (корекція родоводу, втрата роботи, еміграція, інтернування тощо). Сьогодні вже йдеться про кризу гендерної ідентичності, адже тіло розглядають як соціальну конструкцію (Ю. Батлер), що a priori нівелює статеве розрізнення (за аналогією людини М.Фуко, як чогось сконструйованого у певних дискурсах). Людина проектує себе назовні і втрачає себе ззовні, тим самим, здійснюючись як людина (Ж-П. Сартр). Глибина кризи ідентичності великою мірою залежить від того, скільки значущих для системи чинників було порушено. На колективному/суспільному рівні це може бути суспільна стагнація або регрес, інтервенція, окупація, територіальні пертурбації, все, що обертає почуття заспокоєння та задоволення від перебування і даній спільноті на відчуття приниженості, дискримінації та небезпеки. Лише віднайдення системи норм та цінностей, прийнятних для всього суспільства є визначальним для подолання кризи національної ідентичності. Якщо під кризою розуміти не розпад системи цінностей, а її переосмислення шляхом рефлексії, то це може у майбутньому стати плідним для соціуму транзитивного типу. Таким чином, ідентичність можна тлумачити у термінах трансцендентальної єдності аперцепції, або конструктивної активності свідомості, інтерсуб’єктивності (Є. Гуссерль), так само як чинник особистісної кризи, громадянського конфлікту або соціального розколу.[18]

Термін ідентичність походить від латинського «iden» – той самий, у сенсі тотожності, однаковості, повного співпадіння. Загальне поняття ідентичності – тожсамості, передбачає два аспекти: тотожність, яка визначає відмінність від інших і через яку осягається ідентичність та самість, яка визначає темпоральний зв'язок із самим собою, отже має тяглість. Але в добу ідентичностей, ідентичність перестала бути тим, що урівнює з іншими, а тим, що відрізняє[19], отже, є внутрішньо урізноманітненою, що передбачає  наявність Іншого. Самість ідентичного настільки імпліцитно передбачає іншість, що виявляється через останнє. Таким чином, має місце смислова дуальність ідентичності, де тотожність протистоїть самості.

Разом з тим, ідентичність характеризується аттрактивністю, самовідданістю, вірністю тому ж самому у собі.  Тому у підсумку ідентичність є не лише диференціацією, але й інтеграцією, спільністю, нашаруванням самості і тотожності. Колективна ідентичність – це не тільки протиставлення «чужим», а й потяг до «своїх». 

Ідентичність людини (спільноти людей) є важливою не лише з причини сотворення образу особистості (спільноти), а й тому, що людина (спільнота) може бути ідентичною самій собі, якщо володіє індивідуальністю (унікальністю), тобто відмінністю від інших людей (спільнот). Людина є індивідуальністю, яка очікує визнання з боку оточуючих, що обумовлено наявністю спільних інтересів та цінностей. Отже, з одного боку існує певна аксіологічна та нормативна структура, а з іншого  – устремління та прагнення окремих людей, як відгук на «поклик буття», що пов’язує колективну та індивідуальну ідентичність. Ідентичність ґрунтується на емоційних зв’язках та моральних обов’язках. Ідентичність є символічним полем, що позначає дійсність, у сенсі посередника між мислячим суб’єктом/співтовариством і буттям суб’єкта/співтовариства. У комунікації людина – соціум ідентичність  виступає як своєрідний інтерфейс зв’язку людини з довкіллям.

У постмодерній версії (Ст. Холл, Т. Хопф, , Ж. Деріда,  Е. Ляклау, Дж. Батлер, З. Батман та ін.) ідентичність позиціонується радше ідеальною метою, а не конкретним результатом у граїзованому суспільстві, коли жодна реальність не може сприйматися беззаперечною. Дискусія ідентичності, та , почасти, наукові спекуляції, роблять це питання банальним у інтелектуальному дискурсі потмодерну.  Сучасні мас-медиа, що маскують маніпуляції зі свідомістю людини, прагнуть насадити постнекласичу ідентичність, що відкидає історичну пам’ять, розмиває національну ідентичність, яка робить соціум унікальним, пропагуючи «втечу», ескапізм. Людина одягає/змінює ідентифікаційний образ «прочанина»», «туриста», «гравця», «бродяги», «гульвіси»[20] та живе ілюзією, що це і є істинне «Я». Проблема ідентичності полягає не у тому, яку ситуативну ідентичність обрати і переконати оточення у вірності власного вибору, а як вчасно зробити інший вибір, «нову вкоріненість» (М. Гайдеггер), якщо перший втратить цінність з будь-яких причин. Така квазіадаптація, модель «паралельного існування» конфліктує з колективною ідентичністю, бо заперечує як провідні цілі у суспільстві, так і засоби їх досягнення. Цивілізована людина стає «інтелектуальним кочівником», безрідним та духовно розкутим, рівно як стародавні мисливці і пастухи[21] за принципом  там де комфортно, там і батьківщина.

У індивідуальному вимірі постмодерну ідентичність є сукупністю стратегій виживання або завоювання певної соціальної лакуни, коли акцент із внутрішнього виміру та свободи переноситься на сферу культурного та уявленого, перевизначаються стосунки між Смислом та Суб’єктом[22].

Таким чином, ідентичність у постнекласичній теорії є радше продуктом вилучення, різниці ніж ознакою природно твореної єдності.

Мінливість ідентичності не спростовує її наукового аналізу, хоча зазначене ідеальне явище (як і ментальність) не може бути описано лише на підставі вивчення змісту або зовнішніх ознак. Проте безумовно, істотною характеристикою ідентичності є її динамічність та діалогічність. Передусім конструювання ідентичності є інтелектуальним процесом, вона народжується і локалізується у свідомості. Відтак колективна ідентичність постає як перебіг і результат складного процесу ідентифікації спільноти.

Катаклізми сучасного світу показали, що винайдення власної та кооптація до  колективної ідентичності не означає «назавжди», болісні ідентифікаційні процеси переслідують людину протягом життя, потребують постійної рефлексії, що роблять дослідження ідентичності актуальним. У випадку колективної ідентичності минулі і сучасні уявлення дійсності об’єднуються в топоси. Вони створюють матеріал з якого формується ідентичність співтовариств[23], структурована темпорально і просторово.

Проте слід зауважити, що активний пошук ідентичності є побічним ефектом розгортання процесу глобалізації. Світ-системна парадигма (І. Валлерстайна), концепція універсального еволюціонізму та геополітика теж мають низку характеристик соціокультурної ідентичності, описавши її становлення та розпад. За умов глобалізації всіх сфер людського буття, проблема формування та функціонування культури набула раніше неочікуваної актуальності та соціальної значимості. Світова культура це складна взаємодія  та комбінація національних культур, що відображає диференціацію людства на мегаспільноти, цивілізації. За умов глобалізації з її уніфікацією (технологій, комунікацій, інформаційних систем, економічних й демократичних процесів) та вестернізацією як викликом, посилилися пошуки  та захист локальних ідентичностей, «культурних громадянств», що вплинуло на поширення націоналізму та етноцентризму як відгуком (за схемою А. Тойнбі). Отже, глобалізація є джерелом подвійних тенденцій, зокрема характеризується як інтеграцією, так і диференціацією. У зазначеному феномені стикнулися універсалізація та партикуляція, що характерно й для незалежної України. Національна ідентичність в Україні виходить на перший план у структурі соціальної/колективної ідентичності як імператив  виживання та дії у глобалізованому світі, що ґрунтується на осмисленні суверенітету і права розпоряджатися власною долею, незважаючи на виклики часу. Проте, сьогодні після краху політики мультикультуралізму, вже всім стає зрозуміло, що нації не є рівнозначними, як це донедавна позиціонувалося, реально існує лише «презумпція рівності» націй, отже нагальною стає потреба кооптації до колективної мегасистеми. Інтенсифікація цивілізаційного діалогу «Схід – Захід» надала нового осмислення проблем соціальної та цивілізаційної свідомості. Сотні років Україна змушена була ототожнюватися з іншими цивілізаційними началами, що занедбало національну ідентичність і призвело до занепаду державності, пасивності, інертності та конформізму у виборі власної долі. Відмова від національного вибору у цивілізаційному контексті означатиме, що цей вибір зроблять за нас Інші, та будуть його нав’язувати, як це з нами вже траплялося. Отже пошуки  національної ідентичності і цивілізаційно-орієнтаційний вибір у нашому випадку є, певним чином, взаємозалежними (архетипова для нас парадигма вибору від доби Київської Русі), тому не можуть бути актуальними у етнічних, а мають відбутися лише у політичних формах. Політика цивілізаційної потенції власного шляху, що вилилась у принцип «позаблоковості», підвішений стан suspense (Д. Руденко), за що наразі ми платимо кров’ю та територіями, від початку було спокушенням у інтерпретації Ж. Бодріяра: «Спокушення є викликом, актом, який завжди спрямований на розхитування ідентичності, на руйнацію уявлень людини про саму себе»[24]. Пострадянська людина із заблокованим інстинктом свободи боялася обирати і з принципу буденного виживання виправдовувала свій страх. Лише останні роки активовано «сплячи» архетипи свободи, притаманні українцям від козацької доби, що, навіть, закодовані у національному гімні: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…».

Повертаючись до аналізу структури національної ідентичності, варто відмітити, що для неї є характерним баланс об’єктивної  (походження, місце народження, місце проживання) та суб’єктивної (національна свідомість) складової, який створюється унаслідок складної взаємодії особи та певної соціокультурної спільноти. Національна ідентичність – багатовимірний комплекс спільних переконань (позицій), вироблених у процесі формування окремішності спільноти з огляду на політичний фрейм держави. На відміну від етнічної, національна ідентичність є динамічною, перебуває у процесі змін та адаптації до нових реалій і викликів. Отже ідентичності, як і ментальності притаманна ієрархічність макро/ мезо/мікро рівнів (що є однією з універсалій буття), яка її стабілізує на певний проміжок часу. Макрорівень – загальнолюдське та його прояв у конкретній людині як найширший  контекст самоідентифікації, що долає межі конечності людини і здіймає її до рівня єднання з людським родом (І Кант), каталізатором чого сьогодні виступає реально артикульована. ядерна загроза. Мезорівень – колективна спільнота (цивілізаційна, національна, етнічна) та її відбиток у індивідуальному мікрорівні як поліваріантному синтезі індентичностей – окремій людині у реальному бутті. Встановлення міжрівневих логічних зв’язків гармонізує поняття ідентичності.

У разі такої суголосності народжується поняття більш високого ступеня абстракції, де передбачається єдність усталеності та мінливості. У підсумку, ідентичність (явище) є сумою ідентифікацій (пізнавальних засобів), що містять у собі критерії та механізми ототожнення, які існують на свідомому рівні та відображаються у певних семантичних значеннях та символах. Зокрема, процес ідентифікації  на засадах комуністичної ідеології виростав на ґрунті класової ненависті під гаслом «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!», позначений відповідною символікою та атрибутикою. Засоби детермінуються як ідентифікації за об’єктом, ідентифікації за ґенезою, ідентифікації за функціями. (Е. Вайсс). Загалом ідентичність впорядковує внутрішній світ людини, перетворюючи хаос на лад, вносячи у нього сенс, що продукує відчуття задоволення «бути самим собою» у гармонії зі світом. За спостереженнями, усталена ідентичність особистості залежить від шкали освітнього рівня, що формує здатність розширювати світогляд, тим самим не лише підсилювати власну позицію, а й опановувати інші. При конституюванні національної ідентичності когнітивний компонент так само стає провідним разом із афектним – оцінкою значущості від перебування у даній спільноті. Вагомим фактором для людини є належність до країни, яку  у світі поважають, а не зневажають, проте це, насамперед, залежить від тих соціальних ролей, що готові виконувати громадяни, аби забезпечити гідність держави.

Сьогодні стає зрозумілим, що українець – це не той, чиї батьки були етнічними українцями, навіть не той, хто спілкується українською (хоча мова є важливою ідентифікаційною ознакою, домінуючою за І. Гердером , І. Фіхте,  О. Потебнею, проте загальновідомими є приклади україномовних українофобів від політики і науки), і не той, хто проживає на території Української держави, наразі частина мешканців Південного-Сходу її заперечує, а той, хто усвідомлює себе українцем/громадянином України. Отже, ідентифікаційний критерій є пріоритетним, саме він зумовлює фокус позиції та вектор діяльності на благо держави. Багато російськомовних українців мають розвинену національну свідомість та відстоюють інтереси України. Теж саме можна зазначити, щодо представників згуртованої української діаспори, переважно англомовної, адже їм з дитинства співали українські пісні – пускові механізми ментальності. Як писала у своїх мемуарах Р. Мороз, дружина українського дисидента (до речі, етнічна грекиня з Донеччини, проте свідома українка) після виїзду до США: «Українці розбудували в Америці таку широку мережу різних установ, організацій і церков, що це, здавалося, була держава в державі»[25] У цьому випадку об’єднувальною константою виступає українська ментальність як семіотичний код нації та її ідентифікаційна об’єктивація. Багато росіян, поляків, євреїв, татар та інших громадян України ідентифікує себе з українською політичною нацією, розбудовучи та боронячи Українську державу. Різноманітні етнічні фрагменти суспільства можуть бути не пов’язані мовою, територією (діаспора), історичним витоком (переселенці),  релігією, господарством (за умов трансконтинентальної економіки), лише  громадянською ідентифікацією.

Після 2014 р.  настав новий етап творення «уявленої [не уявної – Р.Д.] нації»  (Б. Андерсон) на засадах спільної ідентичності. Україна знову починає спочатку, ad initio, як це було колись :« на цій початковій стадії , наприкінці ХVІІІ ст.. мова як така ще не вважалась визначальною ознакою нації; ця роль відводилась культурі, особливо політико-сторичній ідентичності, саме вона була невід’ємною ознакою національності… Новий націоналізм відрізнявся не лише тим, що він наголошував більше на регіональній чи історичній ідентичності, як це було раніше, – він підважував основа держави  [Російської імперії – Р.Д.] та імперського устрою. Традиційна українська еліта, майже повністю зрусифікована, перебувала на периферії цих зрушень. Першими та найенергійнішими пропагандистами нового варіанта національної ідентичності були інтелектуали, вчені, які систематично й наполегливо працювали над її науковим та філософським обґрунтуванням… Обґрунтувавши єдність української нації історичними аргументами, Грушевський особливий наголос зробив на виключній важливості зв’язку між Києвом і Львовом…Грушевський теоретично обґрунтував «український міф» , і зробив він це мовою сучасної йому науки» [26]. Феномен ідентичності, історично залежний від політико-філософської рефлексії домінуючої /національної ідеї, що формує ядро теорії, яке скомпоновано з етнічного,  історичного, релігійного, ментального, світоглядного компонентів, розташованих ієрархічно. Велику роль у творенні ідентичності відіграє  протестна, «протидіюча» (М. Кастельс) ідентифікація. Можна погодитися з висновками авторів, що аналізували твір М. Костомарова «Закон Божий. Книга буття українського народу» як чинник становлення національної ідентичності: «У боротьбі проти польської шляхти, у боротьбі проти деспотизму російських царів, у прагненні незалежності, відбувалося становлення української національної ідентичності[27]. Мета М. Костомарова полягала в обґрунтуванні національної ідеї, яка доводить право українців на самовизначення.

В. Попов визнав три проекти національної ідентичності в Україні, що функціонують паралельно: 1) модернізаційний, орієнтований на західні зразки; 2) традиціоналістський, розроблений українськими інтелектуалами, що орієнтувалися на домодерні зразки; 3) постсовєтський, у його квазіавтономному українському варіанті, що спирається на радянські зразки[28]. Дослідник відзначав що наразі неможливо визначити переможця у майбутньому, адже всі вони є рівноважними. Варто зазначити, що такий розподіл конкуруючих проектів був дійсний лише до Єврореволюції 2014 р., яка кардинально змінила досліджувальний контекст. У підсумку макроетнічна ідентичність (слов’янська ) поступилася континентальній (європейській), що обумовило новий етап формування національної ідентичноості в Україні. Проте сьогодення – це не  початок ad nihil, а становлення у межах легітимної держави за яку варто померти, як це демонструють громадяни уже  понад два останні роки (і це реальність, а не мегаломонія). Як зазначив Ст. Холл: «Ідентифікації ніколи не бувають повністю і остаточно завершеними; вони знаходяться у безперервному процесі реконструювання, і як такі є предметом мінливої логіки повторення».[29] Отож творення національної ідентичності, наразі не є даністю, а заданістю. Спочатку нація створила державу, тепер держава має сформувати націю. Як завжди, у проектуванні структур майбутнього провідну роль грають ментальні фактори, тобто керівні параметри соціумів знаходяться у його ментальних полях. Тим паче сьогодні, коли переважна більшість громадян України сприймає цей процес позитивно, як свою історично-необхідну долю.

Наразі існує біля ста визначень нації, та декілька її теорій походження: етнічна, соціальна, марксистська (класова), психологічна, культурологічна,  політична, постнекласична (уявлена  спільнота) тощо. О. Бауер, прихильник психологічної теорії нації визначає націю як, насамперед, спільність долі, уточнюючи, що бути нацією, означає не підлеглість однаковій долі, а її спільне переживання у постійному спілкуванні та взаємодії на підставі волі та бажання бути разом у майбутньому. [30]  

Кінець-кінцем відійшла у минуле шовіністична теорія «спільної колиски» (М.Карамзіна, В.Мавродіна), де східнолов’янські народи не були рівними, а корилися «старшому брату», як і автохтонна теорія (М. Грушевського ), що надмірно удревнювала український народ . Історія нації динамічна, і в кожну окрему мить вона не закінчена. Проте спільна доля обумовлює у підсумку спільність національного характеру, що продукує оригінальну культуру. «Нація є сукупністю ідей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру», – писав О. Бауєр ще на початку минулого століття. Різні народи по-різному інтерпретують поняття «нація», хоча в цілому країни об’єдналися навколо двох тлумачень – французького «нація як громадянство» та німецького «нація як соціокультурна єдність» [31]. Разом з тим, ознаки нації, сформульовані у ХХ ст. : територія, демаркація, мова, соціально-економічні зв’язки тощо втратили сенс у глобальному світі ХХІ, і мають бути переосмисленими (не відкинуті, але скореговані з огляду на явище глобалізації). Стійкою ознакою, за нашим переконанням, виступає лише ментальність, спільне світобачення, реалізовані у неповторному національному характері, що ідентифікує людей, відрізняє від Інших (приміром, англійців від американців). До того ж, у сучасному світі нація стала визначальним символом і основою класифікації у міжнародній системі національних держав. Вона визначає відношення між державою та громадянами, а також відношення між державами. Окремо варто зазначити щодо мови: не всі, хто спілкується однією мовою складають одну націю (зокрема, іспанці та мексиканці, або німці та австрійці), проте жодна нація не мислима без спільної мови, що є її візитівкою. За Е. Ренаном : «Мова запрошує до єднання, а не змушує до нього». [32]  Приміром, російські панночки, оспівані російською літературою майже не володіли рідною мовою, як про це написав О. Пушкін у поемі «Євгеній Онєгін», характеризуючи Ольгу Ларіну:

Она по-русски плохо знала,

Журналов наших не читала,

И выражалася с трудом

На языке своем родном

Українці, на щастя, мають власну, гарно розвинену мову, яка не була втрачена протягом століть бездержавності, уніфікації та примусової асиміляції як багато етнічних мов за подібних обставин, а, натомість стала основою «високої» літератури та публіцистики. Лише вона має право бути державною/офіційною мовою в Україні. «Існування нації – це… щоденний плебісцит, як існування особи – вічне стверджування життя» [33], – і з цим твердженням важко не погодитися. Тому проблематика національної ідентичності – це «вічна» тема, обумовлена питанням суспільного та індивідуального вибору майбутнього. Ми вважаємо, що національна ідентичність це, у підсумку, відкрита соціокультурна ідентичність, яка об’єднує людей не лише діахронно, а й синхронно, обумовлена не лише традицією, а й виступає інновацією.

Історія рубежу ХХ-ХХІ століть на прикладі СССР та РФ довела конфліктогенність квазіімперського виміру існування та реабілітувала національні держави, які, до речі, об’єдналися у ЄС на засадах добровільності та повного суверенітету до чого прагне й Україна з її європейською ментальністю та цілеплеладанням: «Європейська історія сторіччя, що минає, показала перевагу самопожертви в ім’я батьківщини  над самопожертвою в ім’я принципів діалектичного матеріалізму»[34] .

Нажаль, Україна із набуттям незалежності у 1991 р. не завершила процес декомунізації та деколонізації на відміну від сусідньої Польщі, що забезпечило успіх реформаторському курсу Л. Бальцеровича. Аби позбутися ментальної залежності від Росії (що сама невзмозі позбутися комплексів та фобій) у масовій свідомості українців, яка унеможливлювала подальший державний, у тому числі економічний розвиток, знадобилися дві національно-демократичні революції (2004, 2014 р .р.) та кривавий військовий конфлікт. Сучасні «гібридні» конфлікти – це війни під гаслом збереження ідентичності (якщо абстрагуватися від меркантильних інтересів збереження військової бази ЧМФ). Зокрема, конфлікт на Донбасі не є етнічним, історичним або громадянським (як це, подекуди, позиціонується), адже у Громадянській війні (1918-1921 р. р. ) мав місце станово-класовий конфлікт. В Україні має місце зіткнення різних ментальностей, чиї носії із різних прошарків суспільства обстоюють власну ідентичність, зокрема, мешканці Донбасу – вже, навіть, не регіональну, а накинену великоруську у обгортці «руського міра».

Натомість, відчуття спільної ідентичності українського народу запустило процес формування політичної української нації, яка не усвідомлюватиме свого існування без Української держави. Доктрина нації як етнокультурного феномену, що впроваджував Народний Рух (на принципах «титульної нації») 1989 р., сприяла мобілізації за часів розпаду СРСР, обумовила процеси державотворення, проте втратила ефективність за умов розбудови поліетнічної держави, що було засвідчено занепадом цієї політсили. Так само  етнонаціональна платформа партії «Свобода» стала у нагоді, коли треба було усунути від влади прокремлівський режим, який розпочав деконструкцію засад української державності задля кооптації у орбіту Євразійської цивілізації, що ментально не сприймалося більшістю населення України. Проте після відновлення status qvo політсила, яка була рушійної силою революції 2014 р.  не пройшла до постреволюційного парламенту з причини позиціонованої партикулярності. Етнос, як стабільний домодерний феномен і нація, що є порівняно новим феноменом, але більш надійною соціальною опорою, можуть мирно (або конфліктно) співіснувати, що залежить лише від спільної волі до компромісів. Адже «Інший» – це не завжди «Чужий», буває, що це «Ти», або, навіть» «Ми» (той, хто сприймає та розуміє світ як «Я»). Отож, національна ідентичність, базуючись на етнічній не виключає поліетнічності. Національна ідеологія, спрямована на єдність нації за принципом співіснування різних етносів в її межах, що разом складають народ, тим паче, якщо нація вписана у межі держави.

Національна ідентифікація є процесом, що потребує тотального метапозиціонування певної соціоформуючої ідеї – «національної ідеї», без якої складно конструювати державу. У модерний період ментальні утворення – архетипи «свободи», «храму», «палаючого серця» тощо, напрацьовані українською самосвідомістю з урахуванням біблійної традиції, обумовили у подальшому сенс української національної ідеї як «здобуття землі Обітованої»[35]. Провідними в українській літературі ХІХ - початку ХХ ст. ст. стають біблійні мотиви «виходу з полону» імперських тенет у поетичній трансляції І. Франка, Л. Українки, К. Устиновича, Т. Шевченка, С. Руданського, П. Куліша та ін. Символіка національної неволі як «Великої Руїни» співвідноситься з руйнацією Єрусалимського храму[36]. За браком політичних інституцій, виключно література репрезентувала волелюбні інтенції народу, позбавленого держави. Ці прагнення здійснилися 1991 р., коли омріяна державність була отримана й постало неочікуване питання : «А що ми з нею робитимемо далі?», що викликало розгубленість та імпровізацію.

Вже «Помаранчева» революція  (2004 р.) засвідчила, що українська ідея так і залишилася на рівні ХІХ ст.., проявившись в патерналістському очікуванні «пророка», котрий як Мойсей «знає шлях» і виведе свій народ до мети – «Землі Обітованої», справедливого суспільства вільних людей.

У сучасних умовах ідеї, запозичені ззовні, на кшталт «загальнолюдських цінностей вільного світу» залишаються чужими, якщо не підтримуються високим соціально-економічним рівнем життя. Національна ідея – це формування самоідентичності українського народу, його трансформація в сучасну політичну націю у межах власної держави – проста ідея у складних  умовах реалізації. Як зазначає з цього приводу Г. Гребеньков: «є необхідним контекст національного міфу як “регулятивної ідеї”».[37]

Дотепер міф виступає універсальним текстом культури. На ранніх етапах існування людства міф був головною формою засвоєння дійсності та засобом регулювання суспільних відносин. Міф і ритуал як комунікаційні ідентифікати є взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими культурними формами : міф без ритуалу втрачає будь-який політико-комунікативний сенс, а ритуал без міфу – сенс ідентифікаційний. Міф репрезентує засіб колективної саморефлексії та самовизначення. Але міф не лише не втратив своєї актуальності у сучасному світі, а й отримав нові імпульси, що здатні стати сенсоутворюючими у певних видах соціальної комунікації та ідентифікації. Зокрема, міфологічні уявлення підживлюють політичні доктрини протягом всіх історичних епох, а історична пам'ять людства насичена не лише реальними фактами і подіями, а й, переважно, міфологемами. Глобальні події та пертурбаційні процеси сучасності, що відкорегували контури цивілізації аж ніяк не скасували міфотворчість, а лише прискорили процес заміни одних міфів іншими міфами (про Прогрес, всемогутність Розуму, тощо)[38]. Зокрема, марксизм уявляє собою найбільш вичерпне формулювання (або легітимацію) соціалістичного міфу з його початковою претензією бути «науковим соціалізмом». Стійкий вплив, що він дотепер має на велику кількість людей, забезпечується месіанським компонентом, прихованим за педантичним «сциєнтизмом».[39] Загалом міф є незмінним атрибутом розвитку будь-якого суспільства в культурно-історичному процесі, адже людині, як мислячій істоті, притаманні пошуки ідеальної дійсності. У переламні/катастрофічні періоди суспільного розвитку, сфера дії міфології лише поширюється. У мові міфологічний конструкт проявляється у вигляді метафори, в культурі – у вигляді символу, в історії - у вигляді історичної міфологеми. Сама історія, власне, є міфом, як і нездоланне бажання кожного наступного поколінням її переписати з огляду на нові дослідження, знайдені артефакти, реінтерпритовані факти, що так само є міфом – «міфом про об’єктивну науку».

У західній теорії існують два підходи до міфолології (Е. Муратова) – просвітительство та функціоналізм. Перший розглядає міф як протилежність фактам, і наполягає на тому, аби міфи спростовувалися та корегувалися на підставі фактичних матеріалів. Функціоналісти розглядають міф як невід’ємний елемент людського життя, що його збагачує та урізноманітнює. А. Лосєв постулює міфи як «закономірне сотворення людського духу і нормальне соціальне явище».[40] Від тотальності міфу неможливо відмовитися, важливо реконструювати «правильні» міфи [41], що не спрямовані на руйнацію, а сприяють становленню, зокрема формуванню національної ідентичності: «Як тільки стає відчутною потреба в інтеграції, наступні міфологічні реконструкції можуть набувати неабиякої теоретичної витонченості»[42]. Національна міфологія є невід’ємною ментальною якістю спільноти. Характерні міфологеми, що виступають як нарративи, разом із філософемами, притчами, віруваннями конституюють ідентичність поза теоретизацією та раціоналізацією. Універсальні міфологеми про «Батьківщину-Мати», «колиску народу», «богообранність», «святий народ», «історичну місію», «вічність держави» та інші є характерними для багатьох народів, що засвідчує архетиповість й фундаментальність зазначених культурних форм.

Історично українська ментальність яскраво проявлена через міфологеми, структуровані на понятті «Святої землі», зокрема «Україна – Нова Троя» (І. Котляревський), «Україна – Катерина» (Т. Шевченко), «Україна – Земля Обітована» (І. Франко) тощо. Надалі у СРСР повністю заперечувалася національна ідентифікація, існував стереотип національного як негативного або маргінального, завдяки чому національні культури втратили наступність (послідовність проходження етапів розвитку), що обумовило дискретну лінію культурної еволюції. Подальші, уже «радянські міфи» настільки виразні (з їх застосованими навиворіт релігійними концепціями та комуністичною есхатологією), що є темою окремих досліджень. Незаперечна радянська міфологія, трансформуючись в ідеологію (як спосіб раціоналізації міфу), ставала політичною догмою. Ідеологія, таким чином, є санкціонованим політичним міфом, що нав'язують суспільству через державну «ідеосферу» (систему, яка поєднує платних ідеологічних працівників у всіх державних структурах і засоби масової інформації). Тоталітарні режими завжди й скрізь функціонували завдяки вдалим міфам про самих себе. Трансляція відібраних історичних фактів відбувалася за торованою схемою: міфологія   ідеологія       пропаганда. Якщо за Р. Бартом «міф – це слово», то припустимими стають будь-які маніпуляції масовою свідомістю, адже «наш світ є нескінченно сугестивним».[43]

Ми б виділили три міфологічні контексти формування ідентичності в Україні: 1). домодерний з акцентуацією етногенеалогічних міфів («український сарматизм» [44]з провідною роллю козацтва); 2). модерний з науково-історичними міфами (при провідній ролі національної інтелігенції: публіцистів, письменників, поетів); 3). постмодерний  з політичними міфами  (з провідною роллю політиків та медійщиків)

Будь який політичний міф не розвивається абстрактно, він має найтісніші зв’язки із реальністю. Як вже  було зазначено, ідеологія  виступає  як політичний міф (або їх приватна комбінація) в межах політико-міфологічного простору суспільства, котрий отримав санкцію політичного інституту, або є штучним конструктом дослідника, що позначив як ідеологему певні міфологічні уявлення, які історично циркулювали в свідомості соціуму. Тобто «однією з форм звернення ідеології до суспільства є міфологеми – історії, розповіді, тлумачення, задані як життєві приклади або суспільні орієнтири. Їхній зв'язок з міфологією є очевидний і цим міфологеми виявляються вразливими для критичного мислення»[45]

Варто виокремити три міфологеми, що циркулювали у соціумі у міжреволюційний період (2004 – 2014 р. р.) й обумовлювали політичний горизонт президентства А. Ющенка («Україна – Аррата»), В. Януковича («Україна Радянська») та прем’єрства Ю. Тимошенко («Україна – “Батьківщина”») Новітні міфологеми було сформовано на архетиповому паттерні «Святої землі».

Отже, як з’ясовано, сучасна міфологічна свідомість тільки формально відрізняється від традиційної. Реміфологізація є характерною рисою новітньої культури (особливо масової), тим більше в переламні історичні моменти. Інтерес до міфу, його спонтанне відтворення, або усвідомлене конструювання визначають сучасну культурну динаміку. Міфологічні компоненти присутні в будь-якій економічній та гуманітарній сфері, включаючи політику та науку (у вигляді квазінаукових форм). Несвідоме бажання залишатися в річищі міфології (гомогенний міф об’єднує на відміну від гетерогенного, роз'єднуючого логосу) провокує нації, що переживають «етноренесанс» створювати квазітрадиции, заглиблюючись в «міфологічні шари» людського існування. Вище ми писали про кризу національної ідеї, яка залишилася на рівні ХІХ ст., що й продемонструвала «Помаранчева» (І національно-демократична) революція 2004 р.

Невдовзі ідейний вакуум було заповнено українським інваріантом «арієсофії» на кшталт «нашої Трипільської прабатьківщини». На перших етапах становлення національної самосвідомості романтичне ставлення до минулого може відігравати певну позитивну роль, проте настає час, коли ситуація потребує переосмислення на засадах реальності. Якраз за часів президентства В. Ющенка, Україна у благому намірі консолідації навколо етнічної константи, вибрала помилковий орієнтир, як–то нав'язувана суспільству горезвісна «трипільська теорія». Міф про колиску європейської цивілізаціїї «Аратту-Україну»[46] ‑ етноцентрична версія Українии («міф про культуртрегерство» за К.Хюбнером), засвідчував не стільки «архенаціоналізм», скільки поглиблював кризу національної ідеї. Протягом довгострокового відтинку нової історії етнокреативною ідеєю, як зазначалося, було здобуття державності ‑ «самостійної України» за яку боролися та віддавали життя. Цей «міф про Землю Обітовану» реалізувався в дійсності, тому що був «розгорнутий», спрямований у майбутнє. Наразі, після здійснення української державності й ліквідації державності радянської з її усталеною політичною міфологією та несамовитою пропагандою, запанував ідеологічний вакуум, що почав заповнюватися псевдонауковими конструктами на кшталт: «І не треба шукати ніякої нової української ідеї. Вона в духовності і інтелектуальному потенціалі українського народу, який є одним з найдавніших на землі», ‑ стверджує доктор політологічних наук, проректор Університету «Україна», голова Всеукраїнської асоціації політичних наук. В.Бебик.[47] Фантастичні ідеї щодо витоків української нації, поширювалися не лише через мас-медіа, а й через підручники[48] В с. Трипілля Київської області було створено музей «Прадавня Аратта-Україна», закладалися «Парки трипільського періоду» (м. Ржищів, обійстя МАУП у Києві) тощо. Тобто історична реальність поступово підмінювалася етноцентричним міфом, що міцно вкорінювалися у колективну свідомість: «Трипільці впродовж своєї історії сприяли поширенню прогресу у Східній Європі: запозичені найновіші культурні і технічні досягнення вони передавали навколишнім народам, що стояли на нижчому рівні соціально-культурного розвитку»[49]. Таким чином, сакралізація національного духу, особливо в кризові періоди утворення нових або розпаду старих державних утворень, потребує створення нової картини світу в межах етнічних координат на кшталт «України- Аратти». Адже міф не потребує жодних логічних доведень, він є досконалим у власній монолітності. Міфотворці від політики схильні вважати давність історичного минулого запорукою оновлення світлого майбутнього, відповідно до міфологеми «вічного повернення». Заснована на міфі ідеологія є способом поставити архетипи на службу завдань теперішнього часу Наполегливе просування «трипільського бренду» фактично призвело до грабунку трипільських розкопів та фальшуванню на замовлення трипільських артефактів. Широко поширений трипільський міф спростовувався лише у вузькому колі науковців ‑ фахівцями з даної проблематики. Етноцентричний трипільський міф, який набув характерних ознак міфу політичного, що тривалий час був задіяний в державотворчому процесі України, не встиг трансформуватися у офіційну ідеологію, хоча мав всі підстави для цього. В ідеології міститься певний топос ідеалу, трансцендування в утопічне місце ідей, проектів, міфів, що мають конструктивно-консолідовний характер. Це пояснює «невловимість» міфу навіть в теоретичних конструкціях, орієнтованих на суворе позиціювання категорій[50]. Саме «заміфологізованістю» політичної еліти, можна пояснити її ірраціональну поведінку та нездатність виробити раціональну модель державно-культурного розвитку. Політика давно перетворилася на секулярну форму релігії, а політики на медіумів, які віртуозно володіють технікою міфу. Кріейтори схильні вважати легендарне минуле перепусткою у світле майбутнє. [51] Однак міф, обернений у минуле лише легітимізує непрезентабельне сьогодення. За часів президентства В. Ющенка ми мали державу, але не мали відповідного національного дискурсу, який би детермінував демократизацію суспільства; ми не мали єдиного етносу, але мали вирування етнічних архетипів у політичному житті.

Етноцентрична політика виявилася хибною бо: 1). етноцентризм визначає образ життя власної етнічної групи «Наше» як перевагу перед усіма іншими, що було помилковим у поліетнічному суспільстві; 2). етноцентризм в українських реаліях радше «працював» на імперські/російські стереотипи про «селянську орієнтацію» української культури, що було неактуальним в урбанізованому суспільстві; 3). етноцентризм був відкинутий науковою елітою як хибна історична концепція, яка не витримує ніякої критики.  Міфологема «Україна – Аррата» кореспондувала до архаїчних, домодерних реалій й не могла бути успішною для розбудови сучасної демократичної держави.

Фатальною помилкою режиму наступного президента В. Януковича було поширення на всю країну регіональної моделі ідентичності у її донбаському варіанті. Регіональна ідентичність є різновидністю соціальної і ґрунтується на самоусвідомленні індивіда як представника «уявленої спільноти», яка базується на єдності території проживання, ціннісних орієнтаціях та спільності способу життя. Згідно з іншим визначенням, регіональні ідентичність – це системна сукупність соціокультурних відносин, пов’язаних із поняттям «мала батьківщина»[52]

Україна отримала у спадок від СРСР строкате суспільство, елементи якого перебували не тільки у різних ціннісно-смислових площинах, а й часових паралелях, користувалися різними семантичними категоріями, жили різним минулим, перебуваючи в орбіті різновекторних міфологем й нетолерантності архетипів. Показовим у цьому контексті є приклад Донбасу, де виникла характерна модель регіональної ідентичності, що має яскраво виражену світоглядну складову з домінуючою «антимайданною» контрреволюційністю. Ситуація на Донбасі ускладнювалася адекватно укріпленню олігархічної форми правління, підданської залежності населення за умов концентрації велетенських ресурсів вузьким прошарком правлячої еліти, зростанням патрональних і авторитарних тенденцій, особливо на тлі масового виходу її представників на загальнодержавний рівень управління. Історично, протягом двох століть Донбас був «плавильним» казаном» у безкрайньому степу, де численні пришлі «заробітчани» нівелювалися у сенсі традиційних самоідентифікацій, трансформуючись у люмпен-пролетарів. Російська мова і авторитарно-кримінальний тип міської ментальності були засобом найкращої адаптації у зазначеному регіоні. Важка фізична праця, примітивний побут, примусові форми соціальності формували певний тип маргінальної особистості з імперативом «васальної» підлеглості, примітивного споживання, кар’єрних вимірів існування, кон’юктурного пристосування до «радянських» міфів. Радянська ідеологія сформувала образ «стаханівського Донбасу, що всіх годує», тому розпад квазіімперії СРСР позначився болісною втратою усталених орієнтирів. Ідеологічний хаос формував хаотичну свідомість, розпорошував ціннісні смислові структури, гальмував конституювання національної ідентичності на користь бунтівної провінційності. Зрозуміло, що на Донбасі були люди, здатні дистанціюватися від реальності, проте зробити це їм було найважче, ніж де інде в Україні, та й небезпечно.

За часів незалежності України донбаська ідентичність перешкоджала розвитку громадянського суспільства, що ґрунтується на горизонтальних зв’язках та розвинутому соціальному капіталі, виступала із яскраво позначеною опозиційністю до української державності. Регіонали – «тутешні» (М. Рябчук) ідентифікували себе не так із Росією, як з її віджилою формою – СРСР, що екстраполювало на Південний Схід заперечення всього українського з низкою характерних стереотипів на додачу. Стосовно мови, то йшлося про «мовний апартеїд», а не білінгвізм, як у інших регіонах, де українська мова у силу об’єктивних причин не була домінуючою. М. Рябчук вважає, що законсервовані колоніальні структури гальмували процес націєтворення на Донбасі. Як наслідок, зденаціоналізоване населення більш за все незлюбило тих, хто здатен успішно опиратися колонізації : «Один із найбільших здобутків колоніальної адміністрації в Україні – перещеплення східноукраїнському населенню своєї власної зоологічної ненависті до західних українців як найбільш стійких у своїй ідентичності і несприятливих до прищеплюваного їм негативного автостереотипу. Сьогодні у східних українців, здається, немає більшого ворога, ніж «западенці», галичани, «бандерівці», що хочуть, мовляв, підбити під свою владу усю Україну і панувати», –  писав М. Рябчук у 2002 р.[53]

Проте все відбувалося, навпаки – «запанували» регіонали у особі характерного представника В.Януковича, до речі, карикатурного втілення в українському суспільстві «американської мрії» як вертикального шляху від дрібного злочинця до Президента. Проте подібна метаморфоза лише утвердила маргінальність як топос його особистості: «Маргінальна особистість проявляє психічну нестійкість – вона пране жити одночасно у двох світах, але по-справжньому не живе в жодному з них. Її духовний світ конгломеративний: одні цінності вона заперечила, а інші не інтеріоризувала. Звідси переживання ущербності, комплекс неповноцінності, що призводить до агресивності, немотивованої жорстокості. Маргінал постійно шукає опору у стабільності [провідне гасло режиму Януковича – Р.Д.]. Одним з вирогідних шляхів знаходження стабільності він бачить у знаходження авторитету. Подекуди комплекс неповноцінності маргінала переростає у комплекс переваги. Його супроводжує тривожність, він, почасти, втрачає здібність розрізняти моральні і культурні опозиції…Втрата коріння, моральних і культурних опор робить маргінала особистістю з втраченою ідентичністю, суб’єктом, що постійно переживає кризу власної ідентичності».[54]

Нажаль, міфологія режиму Януковича була позбавлені креативу, бо базувалася на ідеї «вічного повернення» у його випадку радянської «міфології Перемоги» (топос війни міфологізувався всіма авторитарними режимами), що робило «свято Перемоги – 9 Травня» центральним у святковому «червоному» календарі. Проте за радянських часів відбулася суттєва підміна дійсного сенсу перемоги над фашизмом. Трагедія війни трансформувалася у «парадний» міф, який заступив подвиг реальних людей Гіпертрофоване святкування перемоги, започатковане Л. Брежнєвим 1965 р. (при Сталіні та Хрущові цей день навіть не був вихідним) кореспондує до застійних часів «розвиненого соціалізму», коли постать генсека піарилась на парадах, концертах у телеефірі на тлі нестаріючих (у буквальному сенсі) ветеранів. Відповідна «радянська» атрибутика, повертаючись, виглядала фальшивою (як це засвідчили переозначені «георгієвські стрічки»), адже протягом двадцяти років формувалася, хоч і повільно, нова спільнота – народ України, що потребувало відповідної корекції політики пам’яті.

До того ж хижацьке нутро кримінальної влади диссонувало з нав’язливим навіюванням міфічного «покращення життя». Реанімація радянської ідентичності у нових реаліях обернулась фантомним болем за втраченим «соціалістичним Раем», – й не більше. Проте, міф здатний створювати не лише свою логіку, а й власну повсякденність. Національна ідентичність має бути вкорінена у домінуючих соціальних інститутах, що було порушено за часів Януковича, чий режим сприймався як окупаційний, «прокремлівський».

Отже, міфологема «Україна Радянська» не вписалася у соціокультурний мейнстрім, сприймалася більшістю українців не ностальгічно, а агресивно, радше – не сприймалася зовсім, на що «тутешні» не зважали, адже не мали що запропонувати суспільству окрім «донбасизації» України з огляду  притаманну їх специфічну «картину світу» .

На цьому тлі тривали пошуки нової реальності наперекір повзучій «регіоналізації», якій протистояла «залізна леді» Ю. Тимошенко, образ котрої кореспондує до незламної української поетеси Лесі Українки. За нашим переконанням, внутрішня ідентифікація очильниці «Батьківщини» співпадала з героїнею поеми «Кассандра» [55]. Тема «зради», «здачі державних інтересів», «непорозуміння» перегукуються із мотивом «Україна-Троя»,  яка трансформувався у міфологему «Україна – “Батьківщина”», що не має бути втрачена для нащадків.

В основу сюжету драми Леся Українка поклала античні перекази про Троянську війну й найвродливішу доньку Пріама й Гекуби – Кассандру, жрицю Аполлона. Аполлон наділив Кассандру даром провидіння, та вона не дотримала свого слова покохати його за цей дар і через те змушена все життя каратися тим, що ніхто не вірить у її пророцтва. Натомість, Троя в облозі вже багато років й, всі, начебто, звикли до цього, втративши пильність. Лише Кассандра попереджає : «Я бачу: Троя гине!». Проте ніхто не зважає на її дратівливі пророцтва, роблячи свої буденні справи й плануючи майбутнє. Кассандра бачить не лише зруйновану Трою, а й те, як троянці прислужують поневолювачам в Елладі. Тим самим, проблема Трої у баченні Лесі Українки, полягає не лише у зовнішній експансії, а й у внутрішній готовності населення скоритися поневолювачам. Зважуючи на те, що поема має декілька рівнів розкриття –. емпіричний (враховано деталі давньої епохи), індивідуально-психологічній (поетеса ідентифікує себе з Кассандрою) та символічний як провідний. Поема репрезентувала історичну травму, підсилюючи образ нації-жертви, проте нескореної до кінця, адже у підсумку Кассандра свідомо обрала смерть ніж неволю.

Після арешту Юлії Тимошенко в серпні 2011 р. та ув’язнення на 7 «сакральних» років, її постать почала стрімко міфологізуватися, обертаючись на поневолену Україну (реінтерпретовану міфологему архетипової «Матері-Батьківщини»). В державі поширювалися канонічні портрети Ю. Тимошенко, майже іконообрази у вишиванці з характерною зачіскою та оберемком пшеничного колосся у долонях. За долею ув’язненої стежив увесь світ

За гратами «Незламна» перебувала начебто в епічному часі, страждаючи від болю, що сприймалося суспільством як тортури, протистояла злому гнобителю рівня біблійного злодія Навуходоносора (у казковому фольклорі  – Змієві Гориничу). Поступово факти її земної біографії відійшли на задній план, стерлися з пам’яті, чому сприяло якесь нечітке обвинувачення, що інтерпретувалося як «співробітництво з Росією/змова з Путіним» аналогічно закидам Богдану Хмельницькому («змова з Росією») та Івану Мазепі («співробітництво з Карлом ХІІ»), й це у підсумку робило їх героями, щоправда з боку різних ракурсів сприйняття. Подібне непереконливе обвинувачення виглядало облудною обмовою, тим паче артикульоване маріонетковим, проросійським режимом Януковича. Вона була не тільки ув’язнена, але й оббрехана, проте нездоланна. До речі, «Революція Гідності»  розпочалася 2013 р  не лише з відмови у підписанні угоди з Європейським союзом, що неминуче затягувало країну до Євразійського союзу («Царства Кощея»), а й тому, що «Змій Горинич» так і не відпустив «Полонянку» зі своєї темниці. Після перемоги революції доля Ю.Тимошенко була вирішена найпершою. Вступивши до профанного часу, вона одразу втратила свій сакральний статус й очікувано програла президентські вибори.

Міфологема «Україна – «Батьківщина» кореспондувала до модерних реаліях, що реанімували мотиви «виходу з полону», позиціонуючи Україну у непривабливому образі жертви.

Отже ментальність, ґрунтована на ідентичності, моделює не лише особистість, а й державну політику. Політична нація у багатоетнічному державному утворенні завжди буде поліментальною.

Сьогодні, за умов розпаду старих політичних конструкцій, національна ідентичність інтегрує членів соціуму задля спільної, суспільно значущої мети. Вкрай загострилося питання вибору цивілізаційної ідентичності, обернувшись боротьбою двох моделей соціального існування у контексті східноєвропейського простору. Україна запропонувала відмінну від Росії модель, що має бути реалізована через шлях до Європейського дому, знов таки, заздалегідь пророкований українському народові:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі (І. Франко. «Мойсей», 1905 р.).

Сподіваємось, що Європа для України не обернеться на «міф України про Європу».

Нині Україна переживає складні часи, зумовлені, насамперед, «гібридною» агресією з боку Росії, що потребує консолідації (і ні в якому разі федералізації) задля боротьби зі спільним ворогом. Тільки поліфонічне громадянське суспільство, що активно формується в Україні, має право стати фундаментом української/політичної нації. Тобто соціальний габітус українців варто закріпити на рівні національної держави, яка домінує в Європі як політична конструкція. Для цього країна потребує спільної ідентичності, усвідомленої всіма мешканцями. Сподіваємося, українці винайдуть консенсусну й привабливу ідентичність «Ми у світі» з гармонійним балансом універсального (демократичного) і локального (національного), що ґрунтуватиметься на сприйнятті загальної історичної долі, соціальній упевненості та проекті спільного майбутнього як єдиного шляху до свободи та процвітання.

---

[1] Іщук В. Україна: проблема престижності та  ідентичності/В.Іщук. – К.: Смолоскип,2000. – С.6. 

[2] Резетдинов В.М. Бытие человека и смысл его жизни // Ідентичність у сучасному соціумі / Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції  м. Донецьк 14-14 листопада 2006 р. / Наук. ред. Т.О. Андрєєва.-–  Донецк.:Юго-Восток, 2006. –   С. 158.

[3] Ильин В.В. Аксиология /В.В. Ильин.- – М.: Изд. МГУ, 2005  - С. 10.-

[4] Капустин. В. С. Введение в теорию социальной самоорганизации / В. С. Капустин. – М. : РАГС, 2004 – С.166.

[5] Орлов О .А.  Мфический топос телесности в эпоху  модерна // Логос живого и герменевтика телесности. Постижение культуры: Ежегодник/ Вып.13-14/О.А. Орлов. –М.: Акдемический проект; РИК, 2005. –С. 330.

[6] Процено О.П. , Процеко А.Ф. //Ідентичність у сучасному соціумі / Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції у м. Донецьк 14-15 листопада 2006 р. / Наук. ред. Т.О. Андрєєва.–  Донецк.:Юго-Восток, 2006 – С.157.

[7] Киричук О. В. Ментальність: сутність, функції, ґенеза /Ментальність. Духовність. Розвиток //Тези доповідей та матеріали Міжнародної науково-практичної конференції м. Луцьк 18-25 червня 1994 р. / за ред. О.В. Киричуку, О. П. Колесника, М.-Л. В. Чепи / Ч.І./О.В. Киричук - К.-Луцьк:ВІПОЛ, 1994. – С. 12

[8] Зиновьев А.А. На пути к сверхобществу /А.А. Зиновьев.- М.: Центрополиграф, 2000 – С.149

[9] Скок Н.С. Час як чинник соціальної ідентичності людини // Ідентичність у сучасному соціумі / Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції у м. Донецьк 14-15 листопада 2006 р. / Наук. ред. Т.О. Андрєєва.-–  Донецк.:Юго-Восток, 2006.  –С.168.

[10] П. Йолон. Обриси ментальності та її суб’єкта // проблеми теорії ментальності / Відп.ред. М. Попович/Йолон П. – К.: Наукова думка, 2006.- С.374

[11]. Іщук В. Україна: проблема престижності та  ідентичності /В. Іщук. – К.: Смолоскип,2000. – С.53.

[12]  Іщук В. Україна: проблема престижності та  ідентичності.- К.: Смолоскип,2000 – С.54

[13] Касьянов Г.Національна свідомість(ідентичність) //Національна ідентичність/Хрестоматія/ Упор. Т.Воропай / Ч.IV/Г.Касьянов.-Х.:Крок, 2002.- С. 194-195

[14] Ренан Е. Що таке нація?» // Націоналізм. Теорії нації та націоналізму від Йогана Фіхте до Ернеста Гелнера/ Антологія/упор.О.Проценко, В.Лісовий /Е.Ренан. - К.:ВД»Простір», «Смолоскип», -К, 2010.- –С. 253.

[15] Рябчук М.Українські комплекси. //Національна ідентичність/Хрестоматія/ Упор. Т.Воропай / Ч.IV/М.Рябчук.-Х.:Крок, 2002.- -С.203

[16] Шульга Н.А. Этническая самоидентификация личности – К: Институт социологии НАНУ, 1996  - С.45.

[17] Булатецька Л. Ідентичність та відмінність (до проблеми лінгвістичної теорії) // Тези 11-ої щорічної Фулбрайтівської конференції 31-жовтня – 1 листопада. / Еd. V.Aleksanych, Y. Fedorak./ Л.Булатецька.-К: 2008.- С.62.

[18] Хесли В. Кризис индивидуальной и коллективной идентичности/В.Хесли //Вопросы флософии, -М, 1994.- С. 34.; Савоскул С. Суверенизация Украины: этническая идентичность украинского и русского населения // Социология: теория, методі, маркетинг /С.Савоскул  –К, 2003, № 4. –С.44-60

[19] Йосипенко С.Л. Філософія та національна ідентичність // Гуманітарні студії / Збірник наук. праць/ Вип.12. /С.Л..Йосипенко – К, 2012 –С.68.

[20]. Bauman Z. From pilgrim to tourist – or a short history of Identity // Questions of Cultural Identity/ ed. вy S. Hall and P. du Guy / Z. Bauman– London: CAGE, 1996. – P. 18-36

[21] Шпенглер О. Закат Европы. Очерки мифологии мировой истории./ Т2. Всемирно-исторические перспективы/Шпенглер О. – М.:Мысль, 1993 – С.92 .

[22] Куцепал  С.В. Ідентичність модерну та постмодерну. // Ідентичність у сучасному соціумі / Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції у м. Донецьк 14-15 листопада 2006 р. / Наук. ред. Т.О. Андрєєва./С.в. Куцепал-–  Донецк.:Юго-Восток, 2006 - С.211.

[23]. Макогон Т.И. Габитус, идентичность, обусловленность и когерентность в топологике местных обществ

 // Известия Томского политехнического университета./ Т. 323. № 6 /Т.И. Макогон. –Томск,  2013. С.89

[24] Бодрияр Ж. Пароли. От фрагмента к фрагментуЖ. Бодрияр.- Екатеринбург: «У-Фактория», 2006 –.С.21

[25] Мороз Р.Проти вітру. Спогади дружини українського політв’язня./Р.Мороз – Х: «Права людини», 2007 .  – С.234 

[26]  Шпорлюк Р. С. Україна: від імперської окраїни до незалежної держави / Національна ідентичність/ Хрестоматія / Упор. Т. Воропай / Ч. IV/ Р. Шпорлюк. – Х.:Крок, 2002. – С. 179, 182.

[27] Гнатенко П.И. Павленко В.Н. Идентичность: философский и психологический анализ./ П.И. Гнатенко, В.Н. Павленко – К.:ООО «Арт-Пресс», 1999 – С.430.

[28] Попов В.Ю. Динамічна модель ідентичності// Ідентичність у сучасному соціумі / Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції  м. Донецьк 14-15 листопада 2006 р. / Наук. ред. Т.О. Андрєєва./В.Ю.Попов -–  Донецк.:Юго-Восток, 2006.- –С.73.

[29] Hall St. –Introduction Who need Identity // Questions of Cultural Identity/ ed. вy S. Hall and P. du Guy P. / Questions of Cultural Identity/ ed. вy S. Hall and P. du Guy / St. Hall London CAGE, 2000.–P.16

[30] Бауэр О.Национальный вопрос и социал-демократия IПер. с нем. М. С. Панина/О. Бауэр. СПб.: Серп, 1909. -  С.132

[31] Бауэр О.Национальный вопрос и социал-демократия IПер. с нем. М. С. Панина/О. Бауэр. СПб.: Серп, 1909 С.158

[32] Ренан Е. Що таке нація? // Націоналізм. Теорії нації та націоналізму від Йогана Фіхте до Ернеста Гелнера/ Антологія/упор.О.Проценко, В.Лісовий /Е.Ренан. –К.:ВД»Простір», «Смолоскип», -К, 2010.- –С.259

[33] Ренан Е. // Націоналізм. Теорії нації та націоналізму від Йогана Фіхте до Ернеста Гелнера/ Антологія/упор.О.Проценко, В.Лісовий /Е.Ренан. –К.:ВД»Простір», «Смолоскип», -К, 2010.- –С.262.

[34] Вулф К. Етнічний націоналізм: аналіз і захист// Націоналізм. Теорії нації та націоналізму від Йогана Фіхте до Ернеста Гелнера/ Антологія/упор.О.Проценко, В.Лісовий /К. Вулф. –К.:ВД»Простір», «Смолоскип», -К, 2010 –С.250

[35] Демчук Р. Українська ідентичність у модусі міфологем/Р.Демчук.-К.:»стародавній Світ», 2014.- С.221.

[36] Бетко І.Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ – початку ХХ століття /І.Бетко.- Zielona Gora – К, 1999, –160 с.

[37] Гребеньков Г.В. Национальная идентичность как феномен познания и методологической рефлекси // Ідентичність у сучасному соціумі /Матеріали міжнародної науково-практичної конференції   м. Донецьк, 14-15 листопада 2006 р./ Наук. ред.Т.О. Андрєєва/Г.В.Гребеньков. -–Донецьк.:Юго-Восток, 2006  –С.28

[38] Германова де Диас Е.В. Миф и историческое сознание/ Е.В. Германова де Диас // София.- –2007. – №1. -–С.66-73.

[39] Бергер П. Л. Социалистический миф/ П. Л. Бергер // Социологические исследования. – М.,1990.- № 7. – С. 137.

[40] Лосев А. Ф. Миф – развёрнутое магическое имя / А. Ф. Лосев // Лосев А. Ф. Миф. Число. Сущность /А.Ф. Лосев. – М. : Мысль, 1994. – С.232.

[41] Барт Р. Мифологии / Р. Барт. – М: Академический проект, 2008. – С. 296.

[42]  Бергер П, Лукман  Т.Социальное  конструирование реальности. Трактат по социологии знания / Пер. с нем Е. Руткевич./ П .Бергер, Т. Лукман  М; «Академия-Центр», «Медиум», 1995 – С. 181.

[43] Барт Р. Мифологии. –М.: Академический проект/Р.Барт.- М: Академический проект, 20082008. –С.265.

[44] Демчук Р.Український «сарматизм» як алгоритм організації спільноти //Магістеріум /Вип.42 Культурологія/Р.Демчук.-К, 2011.-С.33-40

[45] Левченко О. Сучасні міфи та українські культурно-мистецькі журнали // Історична міфологія в сучасній українській культурі: Матеріали досліджень / Ред. Ж. Ніва, М. Попович, В. Горський/ Ч.ІІ./ О. Левченко – К :Стилос, 1998. – С.67. 

[46] Автори та розробники концепции : А. Кифішин, Ю. Шилов, .С. Плачинда та інші.

[47] Бебик В.Глобальна українська ідея/В.Бебік //Урядовий кур’єр 2007 (25.04). –С.9

[48] Білоусько О.А. Україна давня: Євразійський цивілізаційний контекст. /Карти, таблиці, ілюстрації: Посіб. для вчителя./О.А. Білоусько – К.: Генеза, 2002. – 272 с; Історія української школи і педагогіки : навч. посіб. / О. О.Любар, М. Г.Стельмахович, Д. Т.Федоренко. - К. : Знання, 2003. - 450 с.

[49] Матеріали до наради під головуванням Віце-премєр міністра України В.А. Кириленка з питань збереження та популяризації пам’яток Трипільської культури 23.03.2006.12.00, зал засідань, 8 поверх-С.2

[50] Пестов Н.И. Политический миф теперь и прежде /Под ред.проф.А.И.Демидова. –М:ОЛМА Пресс, 2005. –С.95., 2005 - № 102  -

[51] Русіна О. Парк трипільського періоду/О.Русіна // Критика -2006.-№102.- –С.18.

[52]  Пасько А. Я. Коржів Г. А. Регіональна ідентичність в умовах перехідного суспільства: досвід Донбасу // Ідентичність у сучасному соціумі / Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції  м. Донецьк 14-15 листопада 2006 р. / Наук. ред. Т.О. Андрєєва./ А. Я Пасько, Г. А. Коржів -–  Донецк.:Юго-Восток, 2006. – С.302-303.

[53] Рябчук М. Українські комплекси //Національна ідентичність/Хрестоматія/ Упор. Т.Воропай / Ч.IV/М.Рябчук.-Х.:Крок, 2002 С.207

[54]  Шульга Н.А. Этническая самоидентификация личности /н.А. Шульга– К.: Ин –т  социологии НАНУ, 1996. С.148

[55] Вперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вісник», 1908, № 1, стор. 76—97, і № 2, стор. 241—281