Христина Петрів

аспірантка Київського національного
університету імені Тараса Шевченка
(Київ, Україна)

Мовна об’єктивація сакральних концептів 

у публіцистичних текстах Оксани Пахльовської

Концептосфера сакрального є однією із тих концептосфер, які дають змогу якісно простежити особливість індивідуально-авторського осмислення світу. Актуальність статті зумовлена поглибленою увагою мовознавців до когнітивних складників авторської мовної картини світу, зокрема й тих, які корелюють зі сферою сакрального.

Концептосфера сакрального неодноразово була об'єктом дослідження українських мовознавців, серед яких чільне місце належить М. В. Скаб Т. П. Вільчинській, Т. А. Космеді, Н. В. Слухай. Зокрема, Т. П. Вільчинська зауважує, що сакральна лексика належить до найбільш конотованої. Уживаючись на позначення релігійних понять, вона, крім того, що називає певну реалію, обов’язково оцінює її, засвідчуючи тим позитивне чи негативне ставлення до неї. Конотативна забарвленість  притаманна і сакральним концептам. [2, с. 255].

Метою дослідження є вивчення специфіки текстових репрезентацій концептів «душа» та «дух» в мовних експлікаціях О. Пахльовської. Предметом аналізу постає лінгвокогнітивна динаміка конотативних значень, яка вмотивовує місце концептів в ідіостилі письменниці. Матеріалом для проведення дослідження було обрано збірку статей, доповідей та публіцистики автора «Ave, Europa!».

Концепт «душа» як складник концептосфери сакрального  дає змогу простежити національно-культурно, ментально-психологічну специфіку та ціннісну орієнтацію автора. Аналіз концептів ґрунтується на методі концептуального аналізу, що передбачає сукупність різного виду методик: від вивчення  словникових статей енциклопедичних  лінгвістичних словників до виявлення його структури, окреслення референтної ситуації, до якої належить аналізований концепт. З. Д. Попова та Й. А. Стернін, однак, не відкидають також і метод семного аналізу.

Концептосфера сакрального, репрезентована  в публіцистичних текстах Оксани Пахльовської, має ціннісне значення для  аналізу й розуміння свідомості автора.Для вивчення природи концептів було проаналізовано    низку словникових статей, у кожній з яких можемо визначити  різні, іноді й зовсім полярно відмінні, ядрові та  периферійні значення. Зокрема, особливу увагу звернемо на конотативні семи.

Вивчення лексеми «душа» за словниками різного типу дало змогу з'ясувати, що більшість видань представляють концепт «душа» як «внутрішній психічний світ людини з її настроями, переживаннями та почуттями». Таке тлумачення найчастіше подають першим (а отже, основним) Тлумачний словник української мови, Мовокраїнознавчий словник-довідник, Енциклопедичний словник «Культурологія», Енциклопедія сучасної України:

1.  «внутрішній психічний світ людини з її настроями, переживаннями та почуттями» [ 13, с. 445].

2.     «внутрішній світ людини з її настроями, переживаннями та почуттями» [15, с. 477].

3.   «поняття, що фіксує погляди на психіку і так званий внутрішній світ людини» [10, с. 103].

4.  «фундаментальне поняття, що виражає індивідуальну своєрідність внутрішнього світу людини, здатність до переживання та співпереживання» [4, с. 563].

Саме тому вважаємо, що архісемою  концепту «душа» є ‘внутрішній світ людини’, оскільки вона представлена у більшості словникових та енциклопедичних виданнях. Це найбільш загальна, абстрактна сема в структурі значення, що відносить аналізований концепт до певного класу – класу явищ внутрішнього психічного світу людини [14, с. 12]. Диференційними семами у поданих значеннях є ‘настрої’, ‘переживання’, ‘почуття’, ‘співпереживання’, ‘психіка’ тощо. Близьким до поданих вище визначень є й дефініція В. В. Жайворонка, який розуміє душу як  «безсмертну, нематеріальну основу в людині, що становить сутність її життя» [6, с. 209] . У цьому випадку  архісемою постає ‘основа в людині’, а диференційними семами – 'безсмерність’ та ‘нематеріальність’. Біблійна енциклопедія також розуміє «душу» як  сутність  життя людини, без якої  вона не існує: «створивши першу людину Адама із землі, Бог вдихнув у нього дихання життя, тобто душу, сутність духовну і безсмертну» [1, с. 205].

Щоправда, не в усіх лексикографічних працях спостерігаємо таке сакральне розуміння. Для прикладу, Етимологічний словник української мови представляє концепт «душа» лише матеріальними, конкретними значеннями: 1) «начинка в варениках»; 2) «наділ землі на душу»; 3) «приємна людина»; 4) «сукня без рукавів із вирізом ззаду» [5, с. 150]. Наведені вище трактування свідчать про  «проблему десакралізації мови» [8, с. 10], оскільки грубо-матеріалістичне значення, а також конкретно-речові тлумачення репрезентують концепт як такий, який не належить до сфери сакрального, що водночас дає можливість простежити діахронічно перемінні та сталі семантичні характеристики.

Усі концепти мають образний та оцінний компоненти, що пов’язані зі способами пізнання дійсності. На відміну від понятійного, образний компонент не завжди можна осягнути у всій повноті, адже концепт народжується як образ, але з’явившись у свідомості  людини, піддається абстрагуванню і поступово із чуттєвого образу перетворюється  у власне мисленнєвий [3, с. 59]. Щоб вивчити лінгвокогнітивну маркованість концепту «душа» та окреслити його лінгвопсихологічне (чи психологічно реальне) значення, проведемо дослідження експлікації цього концепту в публіцистиці Оксани Пахльовської. Оскільки більшість статей, есе й нарисів автора мають культурологічну й політичну спрямованість, то й концепт «душа», відповідно, часто опиняється в контекстуальному оточенні, пов’язаному з культурологічною й політичною тематикою. Конотативна семантика концепту в публіцистиці автора зазвичай демонструє його асоціативні уявлення, власне ставлення до культурних та духовних цінностей.

Проаналізувавши публіцистичні твори Оксани Пахльовської, зауважуємо, що у більшості контекстах «душа» репрезентована автором як феномен, що протиставляється тілу. Про це свідчать такі рядки: «спорадична україністика  продовжує бути аматорством, милими фольклорними спектаклями, що тішать душу і слух, але залишають незахищеним глибоко травмований організм культури» [11, с. 15]; «Ми, звичайно, можемо в черговий раз надірвати душу й голос, розповідаючи, як  нас душила імперія» [11, с. 119]. У поданих контекстах слух і голос ототожнюються з тілесним (зовнішнім простором), що водночас і протиставляються душі як внутрішньому простору особистості, й інтегруються в одне ціле поняття – «людина».

Оригінальним є бачення Оксаною Пахльовською душі як найсуттєвішої характеристики людини поруч зі свідомістю, розумом, пам’яттю. Саме душа маркована автором як та психічна сутність, у якій  і крізь яку відбуваються суттєві зміни у свідомості людей. Промовистими є випадки, коли  абстрактний концепт «душа» репрезентується через семантичний компонент «кордон». Зауважимо, що такі контекстуальні поєднання зустрічаємо у двох статтях «Майдан – простір майбутнього» та «Росія – не Європа».: « <…> ці дві  України є, але кордон між ними набагато складніший, тоталітаризм, проходить  заплутаною лінією по душах і свідомості замучених безглуздим режимом людей, ошуканих» [11, с. 282]; «І лінія цього кордону – ламка, переривиста, рухома, а відтак постійно змінна. І проходить вона по душах людських, крізь людську несвідомість – але також і людську свідомість» [11, с. 375]. Концепти «душа» і «кордон», поєднуючись в одному контексті, реалізують прийом конкатенації – накладання семантичних значень одного слова на інше. Найчастіше конкатенація трапляється у тому випадку, коли конкретне і абстрактне значення пересікаються, створюючи при цьому метафору.  Кордон, що проходить по душах людських, – це метафора, що демонструє усю амплітуду переживань автора та українців, про яких вона пише. Отож, для Пахльовської душа опосередковано асоціюється з кордоном, межею, які зазвичай мають негативну аксіологічну спрямованість, адже окреслюються словами «тоталітаризм», «переривистий» та  поєднуються з концептом «замучені, ошукані люди».

Об’єктивація концепту «душа» через семантичний компонент «кордон» вказує на кореляцію з релігійними уявленнями про душу як сутність життя, що має постійно перебувати у фокусі уваги богобоязливої людини. За християнськими уявленнями, стан душі – це кордон між життям і смертю, бо після смерті душа відокремлюється від тіла. Душа, що себе занапастила, бо забруднила ганебними вчинками, не зможе потрапити у Царство Боже. Людина-праведник має чисту душу. Необхідність тримати душу в порядку, чистоті й світлі, бо це кордон між добром і злом, закріплена й у народній свідомості українців і паремійно експлікована: «Душа міру знає», «Душа чиста, як сонечко навесні – не пече, а гріє», «Продав чортові душу» тощо [6, с. 209]. Отже, образне втілення душі як кордону в творах О. Пахльовської відповідає етнокультурним універсаліям українців, сприяє збереженню національної специфіки мовної картини світу.

Авторські семантичні нашарування можна простежити, проаналізувавши контекстуальне оточення концепту. У кількох есе О. Пахльовської спостерігаємо перетин конотативних значень концепту  «душа» та концептів «вивітрити», «знищити», «надірвати»: « <…> вивітрять душу слов’янства і воно, бідне, розчиниться в «європействі» [11, с. 272]; «Невже ж таки й справді  можна було чекати, що сім десятиліть одного з двох найстрашніших оталітаризмі ХХ століття вивітриться [відчуття депресії – Х. П.] за кілька місяців – не лише з інституцій, а з душ людських» [11, с. 284]?;  «<…> настільки був «драгоценный» Київ не лише для Солженіцина, а й для політичних опонентів, що, аби оволодіти ним, треба було знищити його душу» [11, с. 93]. Кількаразовий повтор метафори «вивітрити душу» у різних текстах автора свідчить про важливість цього концепту у мовній картині світу О. Пахльовської. У таких випадках актуалізується значення «душі», фіксоване у словнику В. В. Жайворонка – «безсмертна, нематеріальна основа людини, що становить сутність її життя» [6, с. 209]. Для О.  Пахльовської «вивітрити душу» – означає знищити, ліквідувати те, що існує, адже без душі не житиме людина, яка втратить основу свого буття, не існуватиме й будь-який інший феномен, що метафорично наділений автором душею.

Важливим для характеристики мовної картини світу автора є і те, що душа як найсуттєвіша та найістотніша характеристика людини стає вразливою та втрачає свою захищеність саме в умовах політичної нестабільності, суспільного неспокою, інших труднощів, що так чи інакше, на думку автора, стосуються влади. Концепти «влада», «політика», «ідеологія» і «душа» майже постійно зустрічаємо в одному контексті: «Ми, звичайно, можемо в черговий раз надірвати  душу й голос, розповідаючи, як нас душила імперія» [11, с. 119]; « <…> російська мова, з якої ідеологічний скальпель вийняв душу, стає носієм вульгаризуючи смислів» [11, с. 447]; «Це суспільства, в яких автократична влада <…> умертвляла і умертвляє всі прояви живої людської душі й живого людського інтелекту» [11, с. 455]. Безумовно, такі цитати свідчать про нищівну критику автором влади, політичної системи, на що й спрямовані більшість її публіцистичних творів. Концепти «душа» і «влада», які поєднуються в одному контексті, сигналізують про те, що саме крізь душу людини (як найвразливішу сутність)  переживаються політичні й ідеологічні кривдження та приниження.

Варто зауважити, що у публіцистичних текстах Пахльовської концепт «душа» зазвичай поєднується з іншими, часто такими, що мають негативний аксіологічний потенціал: «<…> його душа спинилася біля руїн Берлінського муру, рознесеного на сувеніри» [11, с. 259]; «ці поразки вселили в душу поляків генетичну депресію, відчуття приреченості Польщі, втрати окупованої Батьківщини» [11, с. 627]. Асоціативний ряд, що виникає в автора у зв’язку із концептом «душа» найчастіше має негативне емоційне забарвлення. Іншими словами, цей концепт виринає у пам’яті письменниці тоді, коли йдеться про неприємні почуття, страждання, біль, втому, руйнацію тощо. Для Оксани Пахльовської душа – це те начало в людині, крізь яке проходять усі переживання та почуття, через яке людина найбільш тонко сприймає навколишній світ.

Концепт «дух» є також центральним для мовної картини світу українців, поряд із проаналізованим вище «душа» та багатьма іншими.  «Дух» нерідко ототожнюють із «душею», що й пояснюється тим, що більшість словників та енциклопедій тлумачать концепт «дух»  з психологічного погляду, акцентуючи на його належності до психічного світу людини та співвіднесеності із внутрішнім станом людини. Зокрема, у лексикографічних працях домінують наступні тлумачення:

1. 1) Психічні здібності, свідомість, мислення; у матеріалістичній філософії і психології – мислення, свідомість як особлива властивість високоорганізованої матерії, вищий продукт її; в ідеалістичній  філософії – нематеріальне начало, яке лежить ніби в основі всіх речей і явищ і є первинним щодо матерії; 2) Внутрішній стан, моральна сила людини, колективу [13, с. 442-443];

2.  1) Внутрішній стан, моральна сила людини; 2) За релігійними уявленнями – добра чи зла істота, що бере участь у житті природи чи людини [15, с. 476].

3. 1) За міфологічними або релігійними уявленнями, добра чи зла безплотна надприродна істота, що бере участь у житті природи і людини; 2) душа; ра­зом з тим дух — посередник між душею і тілом; свідомість душі зароджується в боротьбі духу з тілом. [6, с. 208]

З наведених вище дефініцій можемо узагальнити, що домінантою є  дві ядрові семи (залежно від визначень):  ‘внутрішній стан’ і  ‘істота, сутність’.  Диференційними є, відповідно, семи: ‘свідомість’, ‘мислення’, ‘здібності’, ‘моральна сила’ (до семи ‘внутрішній стан’)  та ‘надприродна’, ‘добра’ чи ‘зла’ (до семи ‘істота’).

Однак, звернувши увагу на останнє визначення В. В. Жайворонка, спостерігаємо ототожнення концепту «дух» із концептом «душа». Також автор акцентує на  тому, що дух є посередником між душею і тілом, про що не засвідчено більше в жодному із видань, проаналізованому нами. Проте, Енциклопедія сучасної України подає дещо подібне трактування: «Філософська категорія, потенціал творчої активності – перехід від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині людської діяльності» [4, с. 552]. Тобто акцентується на духові як посередникові між матеріальним та ідеальним (духовним), як і  у словнику В. В. Жайворонка, котрий  розуміє дух як посередник між тілом (матеріальним) та душею (ідеальним, духовним).

Як і в аналізі концепту «душа», спостерігаємо, що  в Етимологічному словнику «дух»  репрезентує лише матеріальні значення: ковальський міх; незамерзаюче місце на річці, легка земля; заповіт; духівник; вихованка духовного училища [5, с. 149]. Це свідчить про десакралізоване розуміння цього поняття.

Концепт «дух» у публіцистичних текстах О. Пахльовської часто актуалізує ядрову сему ‘моральна сила’ та ‘потенціал творчої активності – перехід від стану речей до стану ідей’. Про це свідчать наступні цитати: «І разом із цим – дух суперництва Росії зі своїми сусідами, а не дух співробітництва» [11, c. 593]; «зловісний дух деструкції, нищення, зненависть до творчої конструктивної сили <…>» [11, с. 469]. «Дух» у текстах автора символізує активне начало, непереборну силу, сутність, яка уособлює в собі втілення абстрактних ідей у конкретних діях. Дух як потенціал активності у більшості есе О. Пахльовської сигналізує про негативні явища, що потребують боротьби, внутрішньої енергії й моральної стійкості: «Однак це був не лише протестний дух юності – це був також інстинкт самозбереження проти чудово налагодженої Машини Смерті» [11, с. 473].

Досить промовистими є випадки перетину концептів «дух» і «культура» та їхніх семантичних компонентів. Культура в есе О. Пахльовської тісно пов’язана із духовним складником нації, тому й відповідні концепти у розумінні автора є взаємодоповнюваними та такими, що визначають один одного: « <…> видатні постаті української культури неминуче є «речниками духу», «мучениками», «титанами» та ще евентуально «носіями вічного вогню» тощо» [11, с. 183]; «Як у сфері культури, так і у сфері політики найсильніше прозвучав пафос деконструкції, а не дух будування» [11, с. 227].  Спостерігаємо, що «дух» має безпосередній зв’язок із вогнем, який надає йому життєдайної сили, вічності. Представники сфери культури є водночас і речниками духу, і носіями вічного вогню. У таких випадках концепт  у творах автора частково актуалізує семи ‘психічні здібності’ та ‘потенціал творчої енергії’, однак водночас набуває і нових смислів – ‘культура’, ‘творчість’.

Слід звернути увагу й на багаторазові випадки експлікації концепту «дух» опосередковано через концепт «духовний». Із духовним О. Пахльовська пов’язує все, що стосується сфери культури як сукупності духовних надбань нації та людства загалом: «у результаті постійного свавільного відторгнення від української культури її автентичного духовного спадку <…>» [11, с. 79]; « І потрібно згадати як духовний, так і матеріальний порятунок скарбів українського культурного спадку, без яких сьогодні, без яких сьогодні наша культура була  б трагічно біднішою» [11, с. 212]. Із наведених цитат можна узагальнити, що для автора «культурне» є синонімом «духовного», що свідчить про розуміння автором культури передусім як духовного спадку та про другорядність матеріальних здобутків.

Для О. Пахльовської культура – це феномен, що ліквідує кордони та об’єднує людей в єдину націю, а пріоритет має саме духовна її складова: «Єдине, що стирає дистанції – географічні, часові, духовні» [с. 135].

Духовне життя суспільства оригінально експлікується у публіцистиці шляхом метафоричної сполучуваності, що підтверджує метафора «коротке замикання в духовному житті суспільства»: « <…> призвела до короткого замикання  в духовному житті суспільства,насамперед у моральній його сфері та в невралгічній сфері громадянської свідомості» [с. 215]; «а з часом і взагалі не виключене її [культури – Х.П.] інерційне замикання в межах локальних тем  і проблем» [с. 98]. Такими метафорами автор прагне вказати на ті проблеми, що існують в українській культурі  та, зокрема, в її духовній складовій. Така метафора поєднує в собі конотативні смисли зі сфери буденного («коротке замикання», «інерційне замикання») та зі сфери сакрального («духовне життя»). Для О. Пахльовської висвітлення та критика проблем культурного характеру є провідною темою для  її творчих роздумів. Саме тому, вербалізуючи концепт «дух» та похідні від нього, автор часто викриває негативні смисли, що пов’язані із культурним занепадом та деградацією. Так, наприклад, авторська метафора «духовний Чорнобиль» символізує фактично культурну смерть, винищення матеріального й духовного культурного спадку нації: «<…> висвітлив реальний стан нашої культури й науки після багато столітнього духовного Чорнобиля, планомірного культурного та національного геноциду».

Аналіз виявив, що семантичне поле концепту «душа» репрезентують ядрові значення «внутрішнього психічного світу людини», «феномену, протилежного тілу», що відповідають сакралізованим уявленням про душу. Вони доповнені й своєрідним авторським осмисленням. Метафоричне  значення «кордон», якого набуває цей концепт, об’єктивує етнокультурні уявлення українців про душу як сакральний локус, стан якого визначає не тільки прижиттєву долю людини, а й сценарій існування нетлінної сутності після смерті. У авторській мовній картині світу «душа» – це ознака, властива матеріальним предметам та абстрактним явищам. Таке значення, хоч і є периферійним в концептосфері душі, водночас  імпліцитно вказує на пріоритетність морально-етичних категорій в мовній картині світу автора.  Концепт «дух» у творах  О. Пахльовської найчастіше об’єктивує семи ‘моральна сила’ та ‘потенціал творчої активності – перехід від стану речей до стану ідей’. «Дух» для автора є часто синонімом культури,  а «духовне», як наслідок,  – це усе, що належить до сфери культури. Це свідчить про пріоритетність духовного спадку в розумінні автором культури та другорядне значення матеріальних надбань.  Метафоричне осмислення цього концепту автором дає змогу спостерегти, що його конотованість часто носить негативний аксіологічний потенціал, адже стан культурного розвитку України та, зокрема, захист його зі сторонни влади часто критикуються у текстах О. Пахльовської. Апеляція  до сакральних концептів «душа» та «дух» і їх своєрідне авторське осмислення свідчить про небайдужість автора до проблем духовного життя та пріоритетність морально-етичних категорій в мовній картині світу автора.

 Література

1.   Библейская энциклопедия . Труд и издание Архимандрита Никифора. – Москва: Свято-Троице-Сергиева Лавра, 1990. – 904 с.

2.  Вільчинська Т. П. Конотованість сакрального концепту «Бог» у мовній карині світу українців. / Т. П. Вільчинська // Мовознавчий вісник. Збірник наукових праць. – 2010. –  Випуск 11. – С. 254 -257.

3.   Вільчинська Т. П. Концептуалізація сакрального в українській поетичній мові 17-18 ст.: монографія. – Тернопіль: «Джура», 2008. – 424 с.

4.  Енциклопедія сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2008. – Том 8. – 716 с.

5.   Етимологічний словник української мови. Том другий. – К.: наукова думка, 1985. -  570 с.

6.   Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: словник-довідник. – К.: Довіра, 2006. – 703 с.

7.   Історія філософії. Словник / за заг. ред. д. ф. н., проф. В. І. Ярошовця. – 2-ге вид., перероб. – К.: Знання України, 2012. –  1087 с.

8.  Коломийцева В. В.  До лінгвофілософських параметрів сакрального поняття «душа». / В. В. Коломийцева. // Українське мовознавство. – 2013. – Вип. 43/1. – С. 8-15.

9.  Космеда Т. А. Лінгвоконцептологія: мікроконцептосфера СВЯТКИ в українському мовному просторі: монографія. – Львів: ПАІС, 2010. – 408 с.

10.   Культурологія: енциклопедичний словник. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2013. – 508 с.

11.   Пахльовська О. Є.-Я. Ave, Europa!: ст., доп., публіц. (1989-2008) / Оксана Пахльовська. – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2008. – 656 с.

12.     Попова З. Д., Стернин И. А. Семантико-когнитивный анализ языка. – Воронеж, 2006. – 250 с.;

13.    Словник української мови: в 11 томах // АН УРСР Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. – Том 2.

14.     Стернин И. А., Саломатина М. С. Семантический анализ слова в контексте. – Воронеж: «Истоки», 2011. – 150 с.

15.     Україна в словах: Мовокраїнознавчий словник-довідник. – К.: ВЦ «Просвіта», 2004. – 704 с.

16.   Evans Vyvyan. Metaphor, Lexical Concepts and Figurative Meaning Construction. / Vyvyan Evans // Journal of Cognitive Semiotics. - V (1-2). -  73-107.