Тетяна Хомич, Ірина Морська

Тетяна Хомич, 

кандидат філологічних наук, доцент, 

Чернігівський національний 

педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка

(Чернігів, Україна)

Ірина Морська, 

студентка IV курсу філологічного факультету,

Чернігівський національний 

педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка

(Чернігів, Україна)

Морфолого-синтаксична деривація 

у творчості Валер’яна Підмогильного

Можливості української мови безмежні. Саме тому нашу мову називають милозвучною: відкритість мовної системи, вибір прямого та інверсованого порядку слів, уникнення збігу голосних і приголосних у мовленні шляхом їх постійного чергування, – усе це сприяє збереженню високих позицій української мови у світовому масштабі.

Українська мова не є замкненою системою. Зміни, що відбуваються в ній, можуть з’являтися раптово, або ж усталюватися поступово. Упродовж століть мовлення зазнає різноманітних трансформацій. Деякі з них стають нормою, переходячи з оказіонального або узуального вживання, інші – зникають. Такі перетворення стосуються усіх мовних рівнів: фонетичного, лексичного, граматичного. Найбільшої кількості інновацій, як відомо, зазнає лексична система, фонетична та граматична структури є менш мобільними.

Усі частини мови належать до єдиної лексико-граматичної системи, між одиницями якої наявні певні взаємовідношення й тісні взаємозвʼязки. Ці закономірні взаємозвʼязки виявляються передусім у взаємопереходах і перетвореннях однієї частини мови в іншу [1, с. 14]. О. О. Потебня у свій час писав: “Розуміючи мову як діяльність, не можна дивитись на граматичні категорії [9, с. 155].

Ці взаємопереходи відбуваються у звʼязку з різними змінами синтаксичного, рідше стилістичного функціонування частини мови в мовленні [3, с. 201]. Нове функціонування певного слова в реченні призводить до того, що це слово втрачає свої первинні семантичні та граматичні особливості й одночасно набуває властивостей іншої частини мови. У сучасній українській літературній мові, як і в інших словʼянських мовах, перехідних явищ досить багато. Вони охоплюють сферу майже всіх повнозначних і службових частин мови [2, с. 277].

У процесі взаємопереходу однієї частини мови в іншу відбуваються глибокі внутрішні зміни як змісту, так і форми слова. При цьому похідне слово формально нічим не відрізняється від мотивувального, але отримує нове значення, морфологічні ознаки й синтаксичні функції.

Пропоноване дослідження презентує спробу аналізу морфолого-синтаксичних транспозицій. У частиномовній системі відбуваються певні модифікації, які, звичайно, мають низку причин. Явище конверсії, тобто взаємопереходу слів між частинами мови, є одним із найменш досліджених. Справді, розгортаючи підручники з української мови як навчальної дисципліни в бібліотеках чи на прилавках магазинів, можна не побачити висвітлення цього питання, хоча й кожен лексико-граматичний клас слів усебічно розкрито. Шкільні програми, як і учнівські підручники, також уникають ґрунтовного подання цього матеріалу. Тому проблема трансформації лексико-граматичних класів слів є відкритою й потребує детального вивчення. 

Творчість українських письменників ХХ століття є неповторним явищем. Саме цей період позначений появою різноманітних літературно-мистецьких течій, популяризації філософських концепцій. Проза Валер’яна Підмогильного є зразком української класики. Митець слова з надзвичайною художньою майстерністю зображав тогочасні людські проблеми. Вишукана мова творчої спадщини письменника заслуговує особливої уваги. Саме тому морфолого-синтаксичну деривацію доцільно презентувати на матеріалі мови творів Валер’яна Підмогильного.

Унаслідок аналізу мовотворчості Валер’яна Підмогильного традиційно виокремлено такі типи перехідних явищ: субстантивацію, ад’єктивацію, прономіналізацію, вербалізацію, нумералізацію, адвербалізацію, препозиціоналізацію, кон’юнкціоналізацію, партикуляцію, інтер’єктивацію.

Досліджуючи твори Валерʼяна Підмогильного, можна стверджувати, що найчастіше субстантивуються прикметники: Де ти пропав, божественний? (6, с. 120); Старий походив по кімнаті (7, с. 261); Родич, може, який? Знайомий (6, с. 210); Лікар підходив до найближчого хворого (8, с. 69). Часто у своїй творчості митець послуговується відадʼєктивними прізвищами, якими номіновано персонажів, наприклад: Нахилившись до нього, Васюренко впізнав свого земляка, Степана Безрукавого (8, с. 186); Студент Задорожній, що так щиро привітав його письменницькі заходи, став – чи не через це саме? – добрим його приятелем (6, с. 73). Такі номени, які презентують собою певну ознаку, є засобом характеристики образів художніх творів, виконують подвійну функцію – номінативну й характеризувальну.

До класу субстантивів може переходити займенник: Це “щось” в інтимній їхній мові означало той викуп, що природа прагне стягти за посідання втіхи попри всі хитрощі користувачів (6, с. 163); А він не зважувався казати їй “ти” і називав “мусінькою”, як вона й порадила (6, с. 70). Цього різновиду конверсії можуть зазнавати й прислівники та прийменники: Хоч, правда, далі його думка не сягала, про “далі” він не хотів і не потребував міркувати (7, с. 277); Коли ж те “після” буде? (7, с. 262).

До іменника може переходити числівник один: Тільки один, подивившись на гарну смушеву шапку Олеся, запропонував йому мінятись (8, с. 23); Вчора приходить один – пʼятсот карбованців, каже украдено (8, с. 101); Ось на цьому розі добровольці повісили одного (8, с. 244).

У творах Валер’яна Підмогильного набувати категоріального значення предметності можуть не тільки окремі слова, що належать до певного лексико-граматичного класу, а й синтаксичні й фразеологічні словосполучення, окремі речення: І що більше вона посувалась до кінця, тим виразніше поставав цьому план третьої, а саме: “Проблеми варіаційного рахування” (7, с. 262).

Проза письменника дозволяє стверджувати, що адʼєктивації нерідко зазнають різні лексико-граматичні класи слів, зокрема дієприкметники: І здавалось, той зниклий шлях, зʼєднавшись із небом у безмежній рівнині, другою галуззю вертався знову до села, несучи йому ввібраний простір (6, с. 3); Пофарбоване в ясно-рудуватий колір волосся хай лишиться трохи розкуйовджене (7, с. 36); Хворий змутнілими очима позирав на білого лікаря та мимрив спраглими вустами (8, с. 69). Іноді адʼєктивуються особові та неозначені займенники: Він знав уже свій шлях (7, с. 260); Годилося б йому поспати якусь часинку (7, с. 272).

У мовотворчості Валер’яна Підмогильного спостерігаємо транспозицію до класу займенника, хоча потенційно до цієї частими мови може переходити обмежена кількість лексем. Зокрема на це явище багатий твір “Повість без назви”, де найчастіше спостерігаємо прикметникову прономіналізацію: Цілий рік вона тримала цю страшну обітницю, противну основним нахилам її темпераменту (7, с. 37); Після того цілий день кашляв і хрипів (7, с. 293). Іноді може трансформуватися прикметник другий: Степан одкинув полу свого френча й засунув руку в глибоку, але єдину кишеню в штанях – з другого боку кравець пошкодував матеріалу (6, с. 9); Почав я розумом розкидати – другу кобилу різати треба, однаково хитається (8, с. 187). 

Числівники як лексико-граматичний клас слів є закритою системою, нумералізація є малопродуктивним процесом, проте у творах В. Підмогильного є досить поширеною. У сучасній українській мові шляхом відприслівникової транспозиції поповнюється переважно група неозначено-кількісних числівників: Мабуть, мало, копійок з десять, не більше... (8, с. 40); Нам іще багато дечого потрібно, – відмовив начальник штабу (8, с. 104); – А нащо було здаватись? Їх же небагато (8, с. 24). Часто натрапляємо на іменникову нумералізацію: Роботи! Роботи! Сила-силенна! (6, с. 169). Як бачимо, у цьому реченні іменник набуває кількісного значення, відповідаючи на питання скільки? Іноді нумералізується іменник раз: Раз! “Що це? Команда? Стріляють за третім разом” (8, с. 33). Лексему раз ужито в значенні “один”. 

Перехід різних частин мови в прислівники в мовотворчості Валер’яна Підмогильного відбувається досить часто. Конверсія цього типу є діахронічною. Адвербіалізуються займенники: Тут, при березі, село здавалось питомим витвором просторів, чарівною квіткою землі, неба й води (6, с. 3). Там танцювали під дзвінкі переливи мандоліни (6, с. 232). На локалізацію стану вказують адвербіалізовані прийменниково-іменникові форми родового та місцевого відмінків: Книш зайшов у вагон і розплівся серед хмар тютюнового диму й гудіння балачки (8, с. 98). Найактивніше зазнає адвербіалізації орудний відмінок іменника, що вживається з темпоральним значенням: Восени в степу тривожно шамотить сухим гіллям кукурудза, – цілі поля рівних, жовтих стовбурів, ніби хтось, крадучись, розсуває її обвислий лист (6, с. 224); Ранком несподівано засіявся густий, дрібненький дощик (8, с. 59); Часто трапляється відприкметникова адвербіалізація: Трохи вже призвичаївшись до нової оселі, він сміливо попросив у хазяйки відро й досхочу вмився (6, с. 29); Треба тільки напахтитись тонко і різко, бо пахощі підкреслюють тіло (7, с. 36). Переходити в прислівник можуть також вигуки: Геть усі, що вийшли останнього місяця (6, с. 102); Йому не хотілось іти геть, поки не рушить потяг (8, с. 184). Непродуктивним є тип відчислівникової адвербіалізації. Він обʼєднує невелику кількість прислівників. Їхнє ядро становлять ті, що постали з форм знахідного відмінка збірних числівників і прийменників в (у), на та форм місцевого відмінка таких числівників і прийменника в (у): Товста жінка, зігнувшись удвоє, гукала на мене, засапуючись (8, с. 209). Набувати категоріального значення прислівника можуть і неозначені числівники: У місті Петро жив укупі з товаришем (8, с. 48).

У творчості В. Підмогильного різновид вербалізованої транспозиції є найменш розповсюдженим, а приклади зазвичай однотипними. Більшого поширення вербалізація набуває у великих прозових формах, проте їх узагалі не спостережено в “Повісті без назви”. Зазвичай, ознак дієслова можуть набувати вигуки: Ах, – зітхала Зоська, – ніякої любові немає (6, с. 116); Цить! Я теж хочу поласувати (6, с. 58). Хтось гукнув йому: “Ей, ти! Годі спати! Червоногвардійці!” (8, с. 23); Ми покинемо хату, де примари! Геть їх! (7, с. 249). Як бачимо, вербалізуються емоційні, а також наказові та спонукальні вигуки. Значно рідше вербалізуватися можуть частки або їх сполучення: Та ну ж бо, поїдемо, Остапе, до нас! У нас гарно буде, їй-бо! (7, с. 248). Іноді спостерігаємо прикметникову контекстуальну синтаксичну вербалізацію, унаслідок чого утворюються синтаксичні дієслова зі значенням стану, причому вихідні прикметники вжито у формі називного та орудного відмінків. Наприклад: Та тільки помітила, що очі в Антося холодні й блискучі, як лід, так само, як і в його матері (8, с. 74). 

Препозиціоналізацію, або препозитивацію, надзвичайно яскраво представлено у великій прозі письменника, зокрема в романі “Місто”, де препозиціоналізуються як іменники, так і прислівники. Переходити до класу прийменника можуть прислівники зі значенням місця: Позаду шумів Хрещатий яр, праворуч линула музика з Пролетарського саду, ліворуч шелестів людськими тінями Володимирський горб (6, с. 28). Препозиціоналізуються також прислівники зі значенням якості: “На розі вул. Свердлова, потрапивши знову в тиск, він на мить затримався й глянув уздовж рівного схилу, яким підіймався трамвай” (6, с. 27). Нерідко спостерігаємо явище переходу іменника, який утрачає притаманну йому номінативну функцію, у прийменник: Коли розігнувся від поручнів, побачив коло себе Надійку (6, с. 4); Коло самих дверей у кутку чорніла буржуйка – бляшана пічка, що мала завданням огрівати взимку кімнату, а влітку на ній варено страву (6, с. 22); Серед цієї юрби не було сумних – тут, край міста, починалась нова земля, земля первісної радості (6, с. 7).

У прозі письменника найчастіше конʼюнкціоналізуються займенники: Тоді покоївки остаточно переконалися, що лікар приймає тільки гроші (8, с. 73); Місяць клав йому тінь на половину обличчя і здавалось, що та половина спить (7, с. 207). Саме так займенник що стає підрядним сполучником, який сполучає головну й залежну частини речення. Конʼюнкціоналізуються також прислівники, різні за своїм значенням, наприклад, часові: Борис дав йому свою нову адресу й просив зайти так тижнів через два, коли він влаштується вже подружньо (6, с. 95); Олесь хотів спитати ближчого гайдамаку, куди вони всі йдуть, але мовчання снігів скувало йому губи (8, с. 20). Окрім цього, нерідко конʼюнкціоналізуються прислівники просторові: Вони зайшли вдвох до великої кімнати, де відбувались після праці лекції (6, с. 92); Йому весь час здавалось, що він не там, де мусить бути (7, с. 292). Переходити в сполучник можуть і прислівники способу дії: Почув, як звідтіль невпинно вириваються сили, розносяться вітром і накладають на все тавро жадоби (7, с. 206); З цього стало сумно, як то завше буває весняної ночі, коли жінка тебе не кохає (8, с. 92).

У творах В. Підмогильного партикуляція як один із різновидів конверсії є найбільш різноманітною й поширеною. У його прозі представлені численні приклади її прояву. Найчастіше партикулюються сполучники: Та й краще: нащо вона вам? (7, с. 258); “От і все гаразд”, – подумала Ірен, пильно оглянувши себе в дзеркало (7, с. 37). Прислівники також можуть утрачати своє значення й функціонувати в ролі часток. Часто партикулюється прислівник вже: Ні, вже пиши, коли почав (6, с. 150). Трансформуватись у частку можуть також прислівники близько, просто: Покінчивши справи у видавництві, Гордовський близько четвертої пообідав і подумав про решту свого дня до вечірнього поїзда на Харків (7, с. 272); Знічевʼя з нудьги я пішов просто в степ (8, с. 208). Окремим різновидом конверсії є займенникова партикуляція: Це тобі не фунт ізюму, на гілляці! (8, с. 244); А я собі гадаю: ми як бурʼян при дорозі, як репʼяхи (8, с. 187); Та ні, що там надіятись! (8, с. 185). В останньому прикладі, окрім займенника що, також партикулюється прислівник там.

У досліджуваних літературних творах часто спостерігаємо дієслівну інтерʼєктивацію, наприклад: Зоська замислилась. Потім скрикнула: Придумала! (6, с. 139). Така транспозиція виражена також наказовим способом дієслова: Чекайте! Всі нагоди були нікчемні (7, с. 27). Іноді поєднується дієслівна й іменникова інтерʼєктивації: Дочекались допомоги! (8, с. 22); Христос воскрес! – весело гукнув він (7, с. 212). Також переходять до класу вигуків слова просторічної лексики та сталі словосполучення: Левко цмокнув. – Сто бісів його матері, – промовив він (6, с. 222); О, чорт! Коли вони вже вгамуються, – гукнув Вербун (7, с. 245); Сто чортів, як спати хочеться! (8, с. 98). Цікавим є момент, коли іменник з прийменником набуває значення наказового способу: З роботи! – скрикнув Пащенко (7, с. 300). Окрім дієслівної інтерʼєктивації, у творах В. Підмогильного наявна, хоч і значно рідше, займенникова: Отаке! А мене Ївгою звати! (6, с. 228). Саме так автор створює нам уявлення живої розмовної мови, що й супроводжується вигуками: Отакої! – образилась жінка, – по-сусідськи живу, та щоб не знати (6, с. 210).

Отже, частини мови не є замкнутими розрядами слів. У художньому мовленні В. Підмогильного наявні явища переходу слів з одного лексико-граматичного розряду до іншого. Під час такого переходу слово змінює властиве йому лексичне значення, морфологічні властивості, синтаксичні характеристики – усе, що характеризувало його, коли воно належало до однієї частини мови, зникає, слово набуває нового лексичного значення граматичних уластивостей, що призводить до появи нової лексеми.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Ващенко В. С. Явища переходу в системі частин мови // Українська мова та література в школі. – 1953 – № 6. – С. 14 – 15. 

2. Вихованець І. Р., Городенська К. Г. Теоретична морфологія української мови. – К. : Пульсари, 2004. – 398 с. 

3. Вихованець І. Р., Городецька К. Г., Грищенко А. П. Граматика української мови. – К., 1982. – 209 с. 

4. Горпинич В. О. Морфологія української мови: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – 336 с. 

5. Карпенко Ю. О. Ще раз про критерії виділення частин мови // Мовознавство. – 2001. – № 3. – С. 76 – 80.

6. Підмогильний В. П. Місто. – Харків: Фоліо, 2014. – 240 с.

7. Підмогильний В. П. Невеличка драма: Роман, повісті. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990. – 326 с.

8. Підмогильний В. П. Третя революція: Оповідання, повісті, роман. – К. : Український письменник, 2012. – 619 с.

9. Потебня О. О. Из записок по русской грамматике. – М., 1977. – 320 с.